Правове закріплення положень про те, що: органи держав­ної влади, органи місцевого самоврядування, їх посадові і служ­бові особи зобов´язані діяти лише на підставі, в межах повно­важень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (ст. 9 КАСУ); провадження в справах про адміністра­тивні правопорушення здійснюються на основі суворого додер­жання законності (ст. 7 КУпАП); процесуальні дії та прийняття рішень уповноваженим суб´єктом здійснюються виключно на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачений Кон­ституцією та законами України; додержання вимог закону за­безпечується систематичним контролем з боку вищестоящих органів і посадових осіб, прокурорським наглядом, правом ос­карження встановленими законом способами (ст. 7 КУпАП), підкреслюють специфічність принципу законності. Ця спе­цифічність характеризується наступним: а) усі органи, уповно­важені розглядати адміністративні справи, створюються лише відповідно до закону. Наприклад, порядок утворення судів рег­ламентується ст. 20 Закону України «Про судоустрій України», утворення адміністративних комісій для розгляду справ про ад­міністративні правопорушення — ст. 215 КУпАП. Законом ус­тановлюються і відповідні повноваження щодо розгляду ад­міністративних справ; б) при застосуванні своїх повноважень чи виконанні своїх обов´язків вони (органи) мають діяти від­повідно до закону. Відоме положення «дозволено все, що не заборонено законом» може бути використане лише громадяна­ми і не може бути застосоване органом владних повноважень чи його посадовою особою. Для органів владних повноважень, їх посадових осіб діє правило «дозволено тільки те, що перед­бачено законом». Отже, рішення або дія, що порушують закон, не мають юридичної сили. Наприклад, не може бути накладене адміністративне стягнення пізніш як через два місяці з дня вчи­нення правопорушення (ст. 38 КУпАП), у протилежному ви­падку постанова про накладення стягнення не буде мати юри­дичної сили; в) у всіх випадках рішення органів владних повно­важень, їх посадових осіб має бути відкритим для перевірки вищестоящим органом, судом чи прокуратурою як за заявою чи скаргою особи, так і з власної ініціативи.

Виходячи з викладеного, принцип законності реалізується шляхом: 1) установлення Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов´язковість яких надана Верховною Радою України, правових основ діяльності органів владних повноважень, їх посадових осіб, громадян, під­приємств, установ і організацій; 2) створення організаційно-правового механізму, що забезпечує неухильне виконання чин­ного законодавства всіма суб´єктами адміністративного проце­су та установлення процесуальної процедури розгляду адміністративних справ; 3) закріплення адміністративного, су­дового, апеляційного та касаційного порядку перевірки закон­ності та обґрунтування прийнятих рішень органами владних повноважень; 4) здійснення судового конституційного контро­лю, контролю з боку законодавчої та виконавчої влади, нагляду прокуратури, судового контролю за законністю актів органів законодавчої і виконавчої влади, органів місцевого самовряду­вання, громадських організацій, підприємств, установ і органі­зацій та їх посадових осіб.

Така значна увага до характеристики принципу законності пояснюється тим, що, незважаючи на широке й досить повне дослідження його змісту у філософській, соціологічній, полі­тичній, юридичній літературі та інших наукових джерелах, його значення невичерпне для затвердження вищої соціальної ідеї — справедливості як регулятора суспільних відносин і загаль­нолюдських вимірів права.

Разом із тим, варто звернути увагу на те, що з розбудовою громадянського суспільства відповідним чином поповнюється зміст і якісна сутність засадничих ідей держави. Йдеться про ви­падки, коли процесуальні процедури неврегульовані, нечітко визначені: підвідомчість справ; строки й місце розгляду справи; перелік належних доказів у справі; коло осіб, які можуть бути допитані як свідки, та ін. В умовах такої невизначеності не виключене порушення прав та інтересів громадян чи юридичних осіб. З метою уникнення помилок у правозастосовчій практиці на основі вивчення і узагальнення судової практики, аналізу су­дової статистики Пленум Верховного Суду України та Пленум Вищого адміністративного суду дають роз´яснення з питань за­стосування законодавства, норм процесуального права та органі­зації судової діяльності. Ці роз´яснення хоча й не є нормами права, але, враховуючи ту обставину, що постанови Пленуму від­ображають позицію Верховного Суду України з певних питань, нижчі суди не можуть їх ігнорувати, вже хоча б тому, що при оскарженні їх рішень Верховний Суд, очевидно, матиме ту саму позицію1. Отже, адміністративний прецедент в Україні не ви­знається, а фактичне використання роз´яснень Верховного Суду містить елементи адміністративного чи судового прецеденту.

Крім цього, ч. 7 ст. 9 КАСУ встановлено можливість застосу­вання судом аналогії закону та аналогії права. У разі відсутності закону, що регулює відповідні відносини, суд застосовує закон, що регулює подібні правовідносини (аналогія закону), а за від­сутності такого закону суд виходить із конституційних принци­пів і загальних засад права (аналогія права). Отже, законодавець покладає обов´язок на суд розглянути справу по суті, застосову­ючи подібні за змістом норми або загальні приписи та опосеред­ковані способи реалізації суб´єктивних прав громадян, якщо процесуальні процедури неврегульовані або нечітко визначені.

Однак застосування аналогії закону можливе лише за таких умов: а) відносини мають бути адміністративно-правовими; б) ці відносини не врегульовані адміністративним процесуаль­ним законодавством; в) в інших законах існують норми, що регулюють подібні за змістом публічні відносини. Проте, якщо відсутні норми чи закони (нормативні акти), що регулюють подібні публічні відносини, то застосовується аналогія права. Умови застосування аналогії права наступні: а) відносини сторін є публічно-правовими; б) ці відносини не врегульовані адміністративним процесуальним правом; в) відсутні норми (закони), що регулюють подібні за змістом правовідносини. У такому разі суд виходить із загальних приписів Конституції та принципів права, а також змісту матеріальних норм, що по­требують реалізації адміністративно-процесуальним шляхом.

1 Кодекс адміністративного судочинства України: Наук.-практ. комен­тар; За ред. С. В. Ківалова, О. Г. Харитонової / С. В. Ківалов, О. Г. Харитоно-ва, О. М. Пасенюк М. Р. Аракелян та ін. — Харків: Одіссей, 2005. — С. 51.

2 Адміністративне право України: Підручник / Ю. П. Битяк, В. М. Га-ращук, О. В. Дьяченко та ін.; За ред. Ю. П. Битяка. — К.: Юрінком Гнтер, 2005. — С. 208; Бандурка О. М., Тищенко М. М. Адміністративний процес: Підручник для вищих навч. закладів. — Рос. мовою. — К.: Літера ЛТД,

2001. — С. 36.

Принцип гласності є заходом не тільки і не стільки інформу­вання суспільства про діяльність державних органів2, скільки спо­собом надання інформації про стан розгляду і вирішення індиві­дуальної справи у сфері публічних відносин. Він є певною формою контролю суспільства за роботою органів (судів), уповноважених розглядати адміністративні справи, особливо через засоби масової інформації, а також і безпосередньо громадянами.

Законодавство України передбачає чіткі приписи забезпе­чення гласності і відкритого розгляду адміністративних справ (ст. 12 КАСУ, ст. 249 КУпАП), ст. 18 Закону України «Про звернення громадян» та ін.), зміст яких характеризується:

а)  наданням судом, органами (посадовими особами), які 
уповноважені розглядати адміністративні справи, інформації 
учасникам проваджень про дату, час і місце розгляду справи та 
ухвалені рішення;

б)  встановленням положення, що кожен має право знайо- 
митися в установленому законодавством порядку із рішеннями 
у будь-якій розглянутій відкритій справі, які набрали законної 
сили;

в)  відкритим розглядом адміністративних справ з участю 
представників громадських організацій, засобів масової інфор- 
мації, громадян тощо;

г)  веденням протоколів засідання та (з 1 січня 2008 р.) пов- 
ним фіксуванням судового засідання за допомогою звукозапи- 
сувального технічного засобу;

ґ) можливістю використання присутніми особами при роз­гляді справи портативних аудіотехнічних засобів;

д)  можливістю проведення в місці розгляду справи фото- і 
кінозйомки, відео-, звукозапису із застосуванням стаціонарної 
апаратури та трансляції по радіо і телебаченню;

е)  оголошенням рішення, яке було ухвалене у відкритому 
розгляді, прилюдно.

З метою підвищення виховної і запобіжної ролі проваджен­ня в справах про адміністративні правопорушення можуть роз­глядатися безпосередньо в трудових колективах за місцем нав­чання або проживання порушника (ст. 249 КУпАП).

Обмеження гласності і відкритості при розгляді і вирішенні адміністративної справи може бути:

а)  в інтересах нерозголошення конфіденційної інформації 
про особу, захисту особистого та сімейного життя людини, в 
інтересах малолітньої чи неповнолітньої особи;

б)  з метою нерозголошення державної, військової, банківсь- 
кої, комерційної, інформаційної та іншої таємниці, що охоро- 
няється законом. Проте інформація суспільно значима не може вважатися закритою чи з обмеженим доступом інформацією.

Принцип об´єктивної істини характеризується тим, що орган (посадова особа) або суд, які розглядають адміністративні спра­ви, зобов´язані забезпечити встановлення реальних фактів та дати їм повну, об´єктивну оцінку, з´ясувати всі обставини спра­ви, які мають значення для прийняття обґрунтованого рішен­ня. Основними елементами цього принципу є: а) своєчасність розгляду справи; б) всебічність розгляду справи; в) повнота розгляду справи; г) об´єктивне з´ясування обставин кожної справи; ґ) встановлення істини у даній справі. Цей принцип виключає прояви суб´єктивізму та забезпечує прийняття спра­ведливого рішення.

Для забезпечення всебічного, повного та об´єктивного роз­гляду справ, законності судових рішень, в Україні діють суди першої, апеляційної та касаційної інстанцій (ч. 2 ст. 6 Закону «Про судоустрій України», звернення до яких за захистом своїх прав і законних інтересів є доступним будь-кому.