Принцип перегляду рішень органу, уповноваженого розглядати адміністративні справи. Положення ст. 55 Конституції України — кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових осіб і службових осіб — знайшло свій розвиток у низці законодавчих актів. Учасники адміністра­тивного процесу мають право відповідно до чинного законо­давства звернутися у порядку підлеглості до вищого органу (по­садової особи) або до суду на власний розсуд за захистом прав та інтересів з вимогою перегляду рішення в адміністративній справі. Ця важлива гарантія законності і обґрунтованості прий­нятого рішення регламентується ст. 16 Закону України «Про звернення громадян», гл. 24 «Оскарження і опротестування постанови по справі про адміністративне правопорушення» КУпАП, ст. 393 Митного кодексу України, главами 1 і 2 розді­лу IV Кодексу адміністративного судочинства України, а також роз´ясненням в Постанові Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 р. № 9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» (п. 8).

Перегляд — це, по суті, розгляд справи органом (посадовою особою) або судом, які наділені правом скасовувати, змінювати або залишати прийняте рішення без змін. При цьому перегляд справи судом може здійснюватися як у порядку оскарження дій чи рішення (постанови) органу владних повноважень, їх поса­дових осіб, так і в порядку оскарження судових рішень шляхом забезпечення апеляційного та касаційного провадження.

Апеляційне провадження в суді вищої інстанції є основним способом оскарження судових рішень, які не набрали чинності. Суд апеляційної інстанції переглядає законність та обґрунто­ваність судових рішень суду першої інстанції в межах апеляцій­ної скарги, однак може провести своє судове слідство, або об­межитись тими матеріалами, які є в справі.

Касаційне провадження є перевіркою законності адміністра­тивних судових рішень. Судом касаційної інстанції є Вищий адміністративний суд України. У виняткових випадках, вірніше, у разі перегляду судових рішень за винятковими обставинами, судом касаційної інстанції є Верховний Суд України. В касацій­ному порядку судові рішення першої та апеляційної інстанцій можуть бути оскаржені тільки з мотивів неправильного застосу­вання норм матеріального права чи процесуального права.

Принцип обов´язковості виконання прийнятого рішення. Цей принцип є однією із основних засад, що підкреслює авторитет державної влади і сприяє утвердженню законності. Обов´язковість рішень надає їм властивості закону в адміністра­тивній справі. Конституція України передбачає, що судові рі­шення ухвалюються судами іменем України і є обов´язковими до виконання на всій території України (ч. 5 ст. 124). Цій нор­мі відповідає ст. 14 КАСУ, яка встановлює, що постанови та ухвали суду в адміністративних справах, що набрали законної сили, є обов´язковими до виконання на всій території України. За невиконання судових рішень службовими чи посадовими особами передбачена кримінальна — ст. 382 КК України та адміністративна — ст. 1856 КУпАП відповідальність.

Обов´язковість виконання постанови про накладення ад­міністративних стягнень та виконання адміністративного акта, прийнятих уповноваженими органами за результатами розгля­ду адміністративної справи, з дня набрання ними чинності пе­редбачено відповідно до КУпАП — ст. 298, якою встановлюєть­ся що постанова про накладення адміністративного стягнення є обов´язковою для виконання державними і громадськими ор­ганізаціями, підприємствами, установами, організаціями, поса­довими особами і громадянами. Проте, на відміну від виконан­ня судових рішень, юридичної відповідальності за невиконання постанов про накладення адміністративних стягнень та за не-
 

виконання адміністративного акту, прийнятого за результатами розгляду справи, не передбачено. Це створює умови для чинов­ницького апарату діяти на свій розсуд, а для правопорушників — ухилятися від виконання постанов і рішень органів, уповно­важених розглядати адміністративні справи, що на практиці залишаються невиконаними понад 50% постанов про накла­дення адміністративних стягнень. В Законі України «Про звер­нення громадян» взагалі не передбачена обов´язковість вико­нання прийнятих рішень, що створює ще більшу тяганину, завантажує органи влади неодноразовими скаргами. Зрозуміло, що встановлювати обов´язковість виконання прийнятого рі­шення може й немає сенсу, оскільки значна частина звернень буває «дріб´язковими», однак певні механізми їх реалізації — не завадило б, а не обмежуватися лише заходами контролю та на­гляду, які в основному стосуються дотримання законності.

До організаційних належать принципи, які визначають про­цесуальну діяльність органів (посадових осіб), судів, уповнова­жених розглядати індивідуальні адміністративні справи. Це принципи: юрисдикційної підвідомчості адміністративних справ; рівності учасників адміністративного процесу перед за­коном; провадження процесу державною мовою; публічності (офіційності); швидкості та економічності процесу та ін.

Принцип юрисдикційної підвідомчості адміністративних справ своє законодавче закріплення знаходить безпосередньо у про­вадженнях з адміністративного судочинства та у справах про адміністративні правопорушення. На нашу думку, це один із принципів, який відмежовує адміністративний процес від уп­равлінської діяльності шляхом чіткого розподілу справ за орга­нами, уповноваженими їх розглядати, виходячи з того, що дер­жавні органи діють в адміністративному процесі у межах за­кріпленої за ними компетенції. Отож, чітка регламентація повноважень органів влади (посадових осіб), судів має бути од­нією із ознак адміністративного процесу, а не віртуальною уза­гальненістю діяльності органів влади щодо реалізації матеріаль­них норм.

Принцип розгляду адміністративних справ за підвідомчістю має велике прикладне значення. Це, по-перше, розвантаження судових органів від невластивих для них справ шляхом їх вирі­шення в адміністративному порядку, в тому числі й значної частини справ про адміністративні правопорушення; по-друге, адміністративні справи розглядаються компетентними органа­ми, які найбільш обізнані в тій чи іншій справі і можуть прий­няти кваліфіковане рішення; по-третє, відбувається певна спе­ціалізація з розгляду справ з урахуванням рівня кваліфікації, обсягу повноважень, сфери діяльності, системи і структури по­будови органів влади тощо.

У провадженнях з адміністративного судочинства розрізня­ють: а) предметну підсудність, правила якої дозволяють визна­чити, який адміністративний суд буде розглядати справу за першою інстанцією; б) територіальну підсудність, яка дозволяє розмежувати предметну компетенцію адміністративних судів одного рівня залежно від місця розгляду справи; в) інстанційну підсудність, яка дозволяє розмежувати компетенцію адміністра­тивних судів різного рівня (статті 18—21 КАСУ).

У провадженнях про адміністративні правопорушення з вра­хуванням різноманіття адміністративних правопорушень спра­ви розглядаються: а) адміністративними комісіями при вико­навчих комітетах сільських, селищних, міських рад; б) виконав­чими комітетами сільських, селищних, міських рад; в) район­ними, районними у місті, міськими чи міськрайонними судами (суддями); г) органами внутрішніх справ, органами державних інспекцій та іншими органами (посадовими особами), уповно­важеними Кодексом України про адміністративні правопору­шення та іншими законами України (статті 218—24415).

Адміністративні провадження в сфері управління розгляда­ються уповноваженими на те органами (посадовими особами), до компетенції яких безпосередньо належить вирішення пи­тання щодо визнання і задоволення прав, свобод і законних інтересів особи.

Принцип рівності учасників адміністративного процесу перед законом визначається конституційним положенням (ст. 24), за яким не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками знайшов своє закріплення у всіх юрисдикційних процесах — криміналь­ному, цивільному, господарському (ст. 16 КПК, ст. 5 ЦПК, ст. 42 ГПК), у тому числі й в адміністративному — ст. 10 КАСУ, ст. 248 КУпАП. Суть цього принципу полягає у відсутності будь-яких переваг учасника адміністративного провадження перед іншими. Орган, який розглядає адміністративну справу, зобов´язаний по­важати честь і гідність усіх учасників процесу. За порушення
 

рівноправності громадян встановлена кримінальна відповідаль­ність ст. 161 КК України).

Принцип провадження процесу державною мовою. Зміст цього принципу в юридичній літературі в деяких випадках підмінено поняттям «провадження процесу національною мовою». Напри­клад, дослідники В. К. Колпаков та О. В. Кузьменко на підставі норм Закону України «Про мови в УРСР» і посилаючись на багатонаціональний склад населення України вказують, що по­ряд із українською може використовуватися мова національ­ності чи мова, яка прийнята для всього населення1. Звичайно, учасники адміністративного процесу мають право на вико­ристання мови прийнятою для сторін або користуватися послу­гами перекладача. Це право знаходить своє закріплення і у нор­мативних актах — ст. 268 КУпАП, ст. 15 КАСУ, ст. 6 Закону України «Про звернення громадян» та ін. Встановлення націо­нальної мови в провадженні затверджує пріоритет загальнолюд­ських цінностей, забезпечує мовний суверенітет кожної людини. Однак можливість використання прийнятної для сторін мови або користування послугами перекладача і законодавче закріп­лення мови здійснення адміністративного провадження — суть речі різні. Тому важко погодитися з тим, що провадження націо­нальною мовою є принципом адміністративного процесу.

У Конституції України принцип національної мови прова­дження не знайшов свого прямого закріплення, а ст. 10 вста­новлює, що державною мовою в Україні є українська мова. Отже, принцип провадження процесу державною мовою одер­жав своє законодавче закріплення у законодавстві про судоус­трій, кримінальному, цивільному господарському процесі та у зазначених вище нормативних актах, у яких встановлено, що адміністративне провадження (судочинство) здійснюється де­ржавною мовою, а також судові рішення і процесуальні доку­менти складаються державною мовою.

1 Колпаков В. К. Адміністративно-деліктний правовий феномен: Моно­графія. — К.: Юрінком Інтер, 2004. — С. 399; Кузьменко О. В. Теоретичні засади адміністративного процесу: Монографія. — К.: Аттіка, 2005. — С. 151; Колпаков В. К., Кузьменко О. В. Адміністративне право України: Підручник. — К.: Юрінком Інтер, 2003. — 274.