Особливої уваги заслуговує ч. 5 ст. 1274 ЦК, оскільки можливість визнання судом недійсною відмови від прийняття спадщини свідчить про особливий статус такої відмови. Загалом, порівнюючи дію даної статті зі ст 1273 ЦК є можливість говорити про те, що відмова від спадщини без зазначення суб'єкта, на користь якого зроблена така відмова, повинна набирати чинності після закінчення строку на прийняття спадщини. Даною ж статтею не встановлено, коли отримує право на спадкування особа, на користь якої зроблено відмову. Тому можна з впевненістю стверджувати, що безадресна відмова від спадщини може визнаватися судом недійсною лише після спливу шести місяців, оскільки протягом шести місяців особа вправі відкликати свою відмову від прийняття спадщини. Виходячи ж з того, що адресна відмова від спадщини - це лише підвид безадресної відмови, нотаріусам можна рекомендувати також очікувати, коли адресна відмова набуде чинності. Інакше на підставі такої відмови нотаріус може закликати до спадкування частки спадщини одного зі спадкоємців, спадкоємець за ч. 6 ст. 1273 ЦК відкличе свою відмову і можливі моральні і матеріальні збитки змушений буде компенсувати саме нотаріус, який не обгрунтовано закликав спадкоємця.

      На підтвердження викладеної авторами концепції спробуємо право спадкоємця, що відмовляється від прийняття спадщини, на "переадресування . встановленої для нього частки (ст. 1274 ЦК) порівняти з правом спадкодавця перешкоджати цій дії. Так, у ст. 1244 ЦК України передбачається право спадкодавця на підпризначення спадкоємця на випадок неприйняття спадщини спадкоємцем, зазначеним у заповіті. Отже, за чинним  законодавством як має діяти нотаріус, коли спадкоємець розпоряджається власним правом і відмовляється від частки в спадщині на користь  іншого спадкоємця за заповітом, а також в заповіті передбачено відповідне  положення щодо підпризначення цього спадкоємця? Спадкоємець має право на "адресну відмову" згідно з чітко встановленою нормою закону, а спадкодавець конкретизує умови заповіту особисто, хоча передбачене законом право вище за статусом права спадкодавця, зумовленого умовами конкретного заповіту, але, на наш погляд, надаючи переваги спадкоємцю при здійсненні його прав, ми будемо порушувати права: спадкодавця. Він визначив спадкоємця і надав йому право отримати спадщину і лише закон уповноважує його на відмову від спадщини на чиюсь користь, а не та особа, яка це майно набула.

Тому, на наш погляд, за умов конкретної ситуації нотаріус має відмежувати першу частину заяви про відмову від прийняття спадщини і задовольнити її. А другу частину щодо переадресування частки спадщини іншій особі він не може прийняти, оскільки вона буде суперечити умовам на яких особі надається право спадкування: лише прийняти або відмовитись від права.

Використання права адресної відмови, крім правової неузгодженості може використовуватись і для досягнення інших неправомірних результатів, тиску на спадкоємця з боку інших спадкоємців, обману щодо розміру та обсягу належної частки тощо, які потім буде важко доводити через велике правове значення такої заяви.

Отже, воля спадкодавця у спадкових правовідносинах має враховуватись і особливо це має стосуватись спадкування за заповітом.

Згідно з вищенаведеним до можливості спадкоємця відмовлятись від спадщини на чиюсь користь автор ставиться негативно і пропонує залишити за спадкоємцем лише належне йому особисте право відмовлятися віх прийняття спадщини, але позбавити його можливості перерозподіляти спадщину і впливати на розміри спадкових частин інших спадкоємці, оскільки цей процес повинен здійснюватись за заповітом або за законом Особливо це стосується спадкування за заповітом, коли спадкодавець висловив свою волю і визначив, кому із спадкоємців і яка частка має належати, а спадкоємець не тільки не користується особистим правом, а змінює характер спадкових правовідносин і останню волю спадкодавця. Яким розглянути процедуру відмови від спадщини на користь інших спадкоємців, то яким чином можна кваліфікувати передачу частки іншим спадкоємцям - це угода про дарування майна? 

Крім того, право розпорядження власними правами та конкретним майном належить до повноважень їх реального власника, а не потенційного. В противному разі з наявністю такої відмови ми говоримо про реальне прирощення спадкових частин, але назвати такий процес прирощенням не в змозі, оскільки це положення за ч. З ст. 1275 ЦК України до прирощення спадкових часток не належить.

Візьмемо для аналізу таку ситуацію, коли спадкоємець відмовляється від прийняття спадщини і розподіляє свою частку порівну всім спадкоємцям, що закликаються до спадкування. В цьому разі його воля збігатиметься із нормою закону щодо прирощення спадкових частин, але прирощення не відбуватиметься лише тому, що діятиме не закон, а воля спадкоємця. Або інший приклад, коли спадкоємець "ліквідує" за рахунок власної частки "несправедливість" заповіту і врівноважить всі нерівні частки або, навпаки, зробить їх нерівними. Тобто всі ці приклади свідчать про можливість викривлення останньої волі спадкодавця одним із спадкоємців. Кожна людина має свої симпатії і антипатії, які вона вкладає в зміст заповіту і, незважаючи на можливість помилки спадкодавця в людських якостях спадкоємців, протягом багатьох віків існував інститут заповіту, в якому остання воля спадкодавця на визначення спадкоємців вважалася непорушною.

Оскільки чинне законодавство передбачає право на відмову від прийняття спадщини з можливістю "переадресування" цього права іншим особам, розглянемо деякі положення правових дискусій, запропонованих на розгляд М.Ю.Варшавським, щодо основних правових аспектів цього права спадкоємців.

Одне із дискусійних питань стосується того, може чи не може спадкоємець за згодою всіх інших спадкоємців, що прийняли спадщину, після безумовної відмови від спадщини змінити характер відмови на спрямовану відмову на користь одного із спадкоємців. У цій ситуації відбувається фактичне протиставлення думки всіх спадкоємців, яким за іншими нормами закону надаються повноваження на рівні судового рішення (ст. 1272, ч. 2 ст. 1241 ЦК України), та позиції закону (ч. 1 ст. 1273 ЦК України), який не надає в цьому випадку спадкоємцям аналогічних повноважень. Тому з позиції законності така ситуація має одне вірогідне рішення.

Якщо ж аналізувати мотивацію М.Ю.Барщевського, який говорить про особисте суб'єктивне право і неможливість ставити його в залежність від волі інших осіб, то цей аргумент більш доречно використати для ствердження запропонованої авторами концепції, а саме - для захисту інтересів спадкодавця, який захистити себе вже нездатен і висловити своїх міркувань не в змозі, від чинного положення щодо переадресування спадкових часток.  

Більшої уваги, на наш погляд, заслуговує використаний вислів "при цьому він може ...", тобто законодавець зазначає про одночасність відмови і переадресування права спадкування.

Інтересною для аналізу є позиція М.В. Гордона, підтримані М.Ю.Борщевським, щодо теоретичної можливості та доцільності продовжувати строк не тільки для прийняття спадщини, а й щодо відмови від спадщини.

У частині 1 ст. 1273 ЦК України чітко визначено, що відмова від спадщини може бути здійснена тільки протягом шести місяців з дня відкриття спадщини. На відміну від норми, що регулює порядок прийняття спадщини (ч. 2 ст.1270 ЦК), не містить вказівки щодо можливості продовження цього терміну. Тому запропоноване положення розглядається суто як наукова полеміка.

Запозичимо один з яскравих прикладів М.Ю. Барщевського для власного аналізу: один із спадкоємців знаходився в експедиції, тому дізнався про  відкриття спадщини через рік після смерті спадкодавця. Він хотів відмовитися від спадщини на користь молодшого брата, спадкоємця за законом, але втратив це право - пройшло більше шести місяців, а відновити термін не можна. Залишається одне - відновити термін на прийняття спадщина (причина пропуску поважна), стати власником належної йому частина спадкового майна, а вже потім передати її (шляхом укладення договору  дарування) молодшому брату у власність.

У двадцять першому сторіччі та при стрімкому розвитку засобів зв'язку  тривала відсутність з боку особи може бути швидше підставою для визнання особи безвісно відсутньою, ніж для продовження строку на прийняття,  а тим більше відмови від спадщини. Будь-яка експедиція супроводжуєтеся засобами зв'язку, які дозволяють не тільки передавати інформацію, а й отримувати її. Тому така причина навряд чи буде визнана судом поважною  в інформаційному суспільстві. Але з цього прикладу можна було б зробити й інший теоретичний висновок щодо необхідності про всяк випадок надати особам, зазначеним у ст. 40 Закону України "Про нотаріат", право на  посвідчення заяв про прийняття спадщини та відмову від неї, що дозволить таким особам вчасно робити необхідні офіційні заяви.

Щодо самої можливості на продовження строку для відмови від спадщини, то теоретично надаючи перевагу праву особи перед стабільністю прав інших осіб ми ускладнюємо правовідносини і робимо їх аморфними на більший і невизначений проміжок часу для того, щоб спадкоємець переорієнтував ("розпорядився") свою частку від одного спадкоємця до іншого. Фактично лише охорона волевиявлення особи, яка не бажає прийняти спадщину і хоче розпорядитися неналежним їй майном, стає підставою для того, щоб згідно з нею забрати у одного спадкоємця частину майна і віддати іншому, а судовий процес щодо продовження права на відмову від спадщини буде спрямований на захист волевиявлення не спадкодавця як власника майна, а спадкоємця, який на власний розсуд буде перерозподіляти спадщину. 

Отже, заява про відмову від спадщини має бути лише констатацією бажання спадкоємця реалізувати або ні своє визначене в законі або заповіті право спадкування, а не відмовою на користь інших осіб від майнового правонаступництва.

Тепер проаналізуємо основні правові особливості ст. 1274 ЦК України не  в теоретичному контексті, а за чинним тлумаченням цієї норми, та розглянемо можливі варіанти її практичного застосування.

Новелою ЦК є те, що спадкоємець за законом має право відмовитись від прийняття спадщини на користь будь-кого із спадкоємців за законом незалежно від черги (ч. 2 ст. 1274 ЦК). При закликанні до спадкування спадкоємців за заповітом вони обмежені у праві відмовлятись на користь спадкоємців за законом, а мають право відмовитись від прийняття спадщини на користь іншого спадкоємця за заповітом.

За цивільно-правовим змістом відмова від спадщини - це односторонній правочин, а тому він може здійснюватись тільки дієздатними особами.

Отже, вважається доцільним і загальним правилом визначати порядок  прийняття спадщини органами опіки та піклування в інтересах недієздатних осіб, а коли дитина особисто відмовляється від прийняття спадщини, продавати належне їй за правом спадкування майно і гроші класти на її особовий рахунок до досягнення повноліття або набуття даєздатності. Такий порядок дозволить гарантувати сприятливе для інтересів дитини вирішення ситуації та надасть можливість в майбутньому повністю дієздатній особі без зайвих емоцій вирішувати долю спадкової частки.