Розвиток двосторонніх міждержавних відносин з іншими державами  приєднання України до багатосторонніх міжнародних договорів сприяє на успішному вирішенню на практиці колізійних питань, так і покрашеним співпраці компетентних установ різних країн, які займаються питаннями спадщини, обтяженої іноземним елементом, а також підвищенню світового статусу України як європейської держави.

Врегулювання спадкових відносин з іноземним елементом здійснюється за допомогою міжнародних договорів, які можна поділити на два види:

договори про надання правової допомоги і консульські угоди та багатосторонні конвенції.

З двадцятьма державами світу Україна як суверенна, незалежна держава уклала міжнародні договори про правову допомогу та правові відносини у цивільних справах (порядок їхньої дії на території України визначається Законом України "Про міжнародні договори України"), тому досвід України у сфері міжнародно-правового регулювання відносин спадкування треба також вивчити на прикладі міжнародних двосторонніх угод про правову допомогу у цивільних справах.

Міжнародні двосторонні договори покликані відігравати важливу роль у регулюванні спадкових відносин з міжнародним елементом, бо містять норми, які безпосередньо спрямовані на регламентацію таких відносин. Окрім того, у випадках розбіжності, наприклад, правил Мінської конвенції і норм двосторонніх договорів між її учасниками, пріоритет мають норми двостороннього договору.

Міжнародні двосторонні договори утворюють єдину групу документів про правове співробітництво і розглядають:

-     принцип рівності Договірних Сторін у питаннях спадкування;

-     колізійні норми щодо спадкування рухомого і нерухомого майна, щодо заповіту та його форми, провадження у справах спадкування;

-     окремі випадки переходу спадщини до однієї з держав і умови спадкування;

-     питання щодо компетенції дипломатичного представництва та консульського закладу у справах про спадкування з іноземним елементом;

-     компетенцію державних установ з охорони спадкового майна чи управління ним та ін.

Одним з перших міжнародних договорів незалежної України у цій сфері співробітництва став Договір між Україною та Китайською Народною Республікою про правову допомогу у цивільних та кримінальних справах, який підписано 31 жовтня 1992 p., ратифікований Україною 5 лютого І^93 p., набув чинності 20 грудня 1993 р. Подальший процес розвитку досі вірної бази України пов'язаний з укладенням у 1992-1999 роках двосторонніх договорів про правову допомогу у цивільних та кримінальних .правах з Польщею (підписано 24 травня 1993 p., ратифіковано 4 березня 1994р., набув чинності 4 серпня 1994 р.), Литвою (підписано 7 липня 1993 p.. ратифіковано 17 грудня 1993 p., набув чинності 19 грудня 1994 p.), а також Молдовою, Грузією, Естонією, Латвією, Монголією, Республікою Узбекистан.

Укладено також договори про правові відносини та правову допомогу у цивільних справах з Республікою В'єтнам (підписано 6 квітня 2000 p., ратифіковано 2 листопада 2000 p.), Республікою Македонія (підписано 10квітня 2000 p., ратифіковано 2 листопада 2000 p.), Чеською Республік::-: (підписано 28 травня 2001 p., ратифіковано 10 січня 2002 р.), Турецькою Республікою (підписано 23 листопада 2000 p., ратифіковано 5 липня 2001 p.), Угорською Республікою (підписано 2 серпня 2001 p., ратифіковано 10 січня 2002 p.), Грецькою Республікою (підписано 2 листопада2002p., ратифіковано 6 березня 2003 p.), Республікою Куба (підписано 27 березня 2003 p., ратифіковано 10 грудня 2003 p.), Республікою Болгарія (підписано 21 травня 2004 p., ратифіковано 22 вересня 2005 p.), Республікою Кіпр (підписано 6 вересня 2004 p., ратифіковано 22 вересня2005р.) тощо.

Окрім цього, згідно із Законом "Про правонаступництво України" (ст. 7 ) нотами України, надісланими у січні 1994 р. до посольств іноземних держав, з якими у СРСР були двосторонні договори про правову допомогу, про застосування цих договорів щодо України, а також відповідно до Віденської конвенції про правонаступництво держав щодо договорів він 23серпня 1978 р. в Україні застосовуються положення міжнародних угод  СРСР, зокрема таких, як: Договір між СРСР та Народною Республікою  Албанія про надання правової допомоги в цивільних, шлюбно-сімейних та кримінальних справах від ЗО червня 1958 p., Договір між СРСР та Фінляндською Республікою про правовий захист та правову допомогу в цивільних, сімейних та кримінальних справах від 11 серпня 1978 р., Догони; між СРСР та Туніською Республікою про правову допомогу в цивільних і кримінальних справах від 26 червня 1984 р. та ін.

У деяких міжнародних договорах, наприклад, з Фінляндією (статті 24-25), норми щодо спадкування небагатослівні і торкаються лише надання національного режиму у цій галузі та визначення права, яке застосовується до форми заповіту. В Угоді між Україною та Республікою Кіпр  питанням спадкування відведено лише дві статті - 18 і 19. Тоді як договори з Польщею (статті 36-41), Чехією (статті 37-47), Македонією (статті 33-40), Латвією (статті 36-41), В'єтнамом (статті 34-39) та іншими державами, містять цілий комплекс норм щодо спадкування. До їхнього  числа належать уніфіковані колізійні норми (про право, яке застосовується щодо спадкування рухомого і нерухомого майна, до форми заповіту тощо) та уніфіковані матеріальні норми (відумерле майно), а також норми про юрисдикцію у спадкових справах, про засоби охорони спадкового майна та  інтересів спадкоємців.

Так, врегулюванню спадкових правовідносин у двосторонніх договорах присвячено навіть цілі розділи: розділ IV (статті 37-47) Договору з  Чехією, розділ IV (статті 33-44) Договору з Македонією, частина V (статті 44-51) Договору з Узбекистаном.

А ось договори з Грузією, В'єтнамом, Естонією не мають окремих розділів щодо спадкування, але містять норми (цілий ряд статей), які регулюють спадкові відносини.

Роль цих актів у процесі регламентації спадкування полягає в тому, що вони комплексно регулюють всі істотні аспекти правовідносин з даного питання.

По-перше, вони встановлюють один з основних принципів, якому підпорядковуються правовідносини спадкування. Йдеться про принцип зрівнювання в правах (однак цей принцип не відображено у договорі між Україною і, наприклад, В'єтнамом, Грузією). Як стверджує Конвенція СНД про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах від 22 січня 1993 p., громадяни кожної з договірних сторін можуть успадковувати на території інших договірних держав майно або права за законом або за заповітом на рівних засадах і в тому самому обсязі, що і громадяни даної договірної країни.

Принцип зрівняння громадян у правах означає, що "громадяни однієї Договірної Сторони прирівнюються у правах до громадян другої Договірної Сторони, що проживають на її території, щодо спроможності складання або скасування заповіту на майно, яке знаходиться на території другої Договірної Сторони, або на права, що повинні бути здійснені, а також щодо придбання у спадщину майна або прав. Майно або права переходять до них на тих самих умовах, які встановлені для власних громадян договірної Сторони, що проживають на її території" (ст. 35 Договору між Україною та Латвійською Республікою, ст. 34 Договору між Україною і Литовською Республікою, ст. 34 Договору України та Естонською Республікою).

Зазначимо, що у вищевказаних договорах принцип рівності прав розкривається однаково, тоді як у інших договорах його зміст інший, а саме: Громадяни однієї Договірної Сторони можуть набувати майно чи права на території другої Договірної Сторони шляхом успадкування за законом чи за заповітом - на тих самих умовах та у тому самому обсязі, як і громадяни останньої, за винятком випадків, передбачених Договором" (ст. 33 Договору між Україною та Республікою Македонія, ст. 37 Договору між Україною та Чеською Республікою) або "Громадяни однієї Договірної Сторони можуть набувати на території іншої Договірної Сторони права на майно і інші права, одержуючи спадщину за законом або розпорядженням у випадку смерті на тих самих умовах і в такому ж обсязі, що і громадяни цієї Договірної Сторони" (ст. 36 Договору між Україною і Республікою Молдова).

Аналізуючи принцип рівності у правах, відображений у міжнародних договорах, які уклала Україна з іншими державами, можна виділити ознаки цього принципу у галузі спадкування: іноземці мають такі самі права та обов'язки як і громадяни України - набувати майно та права, бути спадкоємцем як за заповітом, так і за законом, одержувати спадщину, складати, змінювати та скасовувати заповіт. В кожному конкретному випадку обсяг прав визначається законодавчим актом.

Принцип зрівнювання у правах тісно пов'язаний з іншим принципом міжнародного права - надання іноземцям "національного режиму". Принцип національного режиму закріплено у Конституції України: "Іноземці..., що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України..." (ст. 26). Здатність іноземців мати спадкові права  в Україні забезпечується також і цивільним законодавством України. Отже, в Україні законодавчо закріплено принцип національного режиму  у питаннях не тільки правового статуту іноземців, а й у питаннях спадкування іноземцями. При цьому використання іноземними громадянами своїх прав та свобод в Україні не повинно завдавати збитків інтересам української держави, правам та законним інтересам українців та іншимособам.

Національний режим - це надання іноземцям такого режиму, який держава надає вітчизняним громадянам, тобто вона прирівнює іноземців у правах та свободах до місцевих громадян. Отже, зміст національного режиму у сфері спадкування, як стверджував А.Рубанов, має певні особливості і характеризується: принципом прирівнювання іноземців до місцевих громадян; окремим обмеженням порівняно з місцевими громадянами: наявністю особливих прав, які не надаються місцевим громадянам. Це означає, що іноземці мають право спадкувати за заповітом і за законом закликатися до спадкування в порядку, встановленому українським законодавством, мати право на обов'язкову частку на рівних умовах з українськими громадянами. Будь-яке обмеження їхніх прав при спадкуванні за ознакою іноземного громадянства має бути визнане незаконним.

Тому відведення національному режиму особливого місця у сфері спадкування пов'язується, як зазначав Л.Лунц, із існуванням у праві деяких країн вилучень, спрямованих на те, щоб розширити коло випадків застосування власного права, або встановити у питаннях спадкування спеціальні привілеї для власних громадян, або обмежити права спадкування іноземців. Найчастіше такі примітки стосуються іноземців та осіб без громадянства щодо спадкування ними земельних ділянок та інших природних ресурсів. Проте, можливість подібних обмежень спадкових прав не виключена і в Україні, оскільки згідно з Конституцією та ЦК Україниіз  принципу національного режиму можливі винятки, за умови якщо вони встановлені законами чи міжнародними договорами України (ст. 26 Конституції України). Так, відповідно до ст. 81 Земельного кодексу Украйни іноземні особи мають право приймати у спадщину землі сільськогосподарського призначення, проте ці ділянки протягом року після прийняття спадщини підлягають відчуженню.