Україною укладено і ратифіковано Консульські конвенції з багатьма  державами, зокрема з Угорщиною (укладено ЗО травня 1991 p., ратифіковано 29 жовтня 1992 p.), Румунією (укладено 3 вересня 1992 p., ратифіковано 17 грудня 1993 p.), Російською Федерацією (укладено 15 січня 1993 p., ратифіковано 4 лютого 1994 p.), В'єтнамом (укладено 8 липня 1994 р. ратифіковано 9 грудня 1994 p.), а також Болгарією, Молдовою, Турецькою Республікою, Туркменістаном, Азербайджаном, Узбекистаном, Грузією , Литвою, Македонією, Лівією та іншими державами.

У випадку смерті громадянина України в державі перебування та залишення у цій державі спадщини компетентні органи держави перебування  невідкладно (негайно) інформують про це консульську установу (ст..16Консульська конвенція між Україною і Російською Федерацією).  Стаття 39 Консульської конвенції між Україною та Республікою Македонія доповнює зміст ст. 16 вищевказаної конвенції і зазначає, що компетентні органи держави перебування на прохання консульської установи видають їй свідоцтво про смерть або інші документи про смерть.

      Консульська конвенція між Україною та Великою Соціалістичною Народною Лівійською Арабською Джамагирією  доповнює зазначені норми і вказує,  що компетентні органи держави перебування надають консульській установі повні відомості про спадщину, яка залишилася після смерті, заповіт, спадкоємців та претендентів на спадщину, місце та адресу їх проживання та мають інформувати про те, чи є у небіжчика спадщина на території  третьої держави (ч. 1 ст. 39).

        Такі випадки на практиці виникають дуже часто і консул відіграє у цих ситуаціях важливу роль. Отже, отримавши повідомлення про відкриття спадщини, консульська посадова особа негайно подає всі необхідні дані  щодо спадщини і спадкоємців у міністерство закордонних справ тієї держави, громадянином якої був спадкодавець.

         У справах про спадкування, в тому числі і у спадкових спорах, дипломатичні  представники чи консульські установи мають право без окремого  доручення представляти в установах держави перебування громадян України, якщо вони відсутні і не доручили ведення справи якійсь особі або не можуть  захищати свої інтереси з інших причин (ст. 49 Мінської конвенції, .   Уїзнсульського Статуту України),

     Так, згідно зі ст. 17 Консульської конвенції між Україною і Румунією,"якщо громадянин акредитуючої держави має або претендує на право  одержати  спадщину в державі перебування, однак ні він і ні його представши не можуть взяти участь у розгляді справи про спадщину, консульська  посадова  особа може особисто або через свого представника репрезентувати цього  громадянина перед судом або іншими компетентними властями держави перебування".

     Консульська конвенція між Україною і Республікою Болгарія додає до вищесказаної норми те, що консульська посадова особа має право представляти особу, яка має право на спадкове майно у державі перебування " без спеціального доручення", і якщо "така особа відсутня або не призначила свого представника" (ст. 20 Конвенції).

      Важливу роль у охороні спадкових прав наших громадян за кордоном  відіграє консул. Так, консул чи інша компетентна установа вживає заходів для охорони майна у іншій державі, що залишилося після смерті громадянина України (ст. 50 Мінської конвенції, ст. 36 Консульського Статуту України).

    Згідно із ст. 16 Консульської конвенції між Україною і Турецькою Республікою, ст. 16 Консульської конвенції між Україною і Туркменістаном, ст..21  Консульської конвенції між Україною і Азербайджанською Республікою "консульська посадова особа має право вживати заходів з охорони спадкового майна".

      Так, ст. 17 Консульського Договору між Україною та Республікою Казахстан вказує, якщо громадянин акредитуючої держави, який постійно не проживає в державі перебування, помирає у цій державі, і, якщо відсутні родичі або його представник в державі перебування, консульська посадова особа має право негайно взяти на тимчасове зберігання документи, гроші та особисте майно померлого для передачі спадкоємцям, розпоряднику або іншим уповноваженим особам. Аналогічна норма існує у ст 16 Консульської конвенції між Україною і Турецькою Республікою, де  зазначається, що консульська посадова особа у випадку, якщо громадянин акредитуючої держави помер у країні перебування, має право взяти на  тимчасове зберігання всі документи, гроші та особисте майно померлого  для передачі їх спадкоємцям.

Отже, консул має право приймати спадкове майно для передачі спадкоємцям, які перебувають в Україні (ст. 37 Консульського Статуту України), та виконує ряд інших функцій щодо спадкування.

Згідно із ст. 17 Консульського Договору між Україною та Республікою  Казахстан консульська посадова особа має право від імені громадянина акредитуючої держави, який постійно не проживає у державі перебування одержати у цій державі для передання вищевказаній особі всілякого роду  спадщини, яка йому належить.

Окрім цього, консульська посадова особа має право від імені громадянина акредитуючої держави (якщо він не знаходиться на території держави перебування) отримати від суду, органів влади або окремих осіб гроші  чи іншу власність, на яку даний громадянин має право у зв'язку зі смертю особи, включаючи спадкове майно, платежі, зроблені відповідно до законодавства про виплату компенсацій у зв'язку з нещасними випадками а також платежі по страхових полісах у зв'язку із страхуванням життя (ст. 16 Консульської конвенції між Україною і Турецькою Республікою,  ст. 21 Консульської конвенції між Україною і Азербайджанською Республікою).

Проте ч. 4 ст. 39 Консульської конвенції між Україною і Великою Соціалістичною Народною Лівійською Арабською Джамагирією дещо доповнює зазначені норми і вказує, що вищеназвана посадова особа має право отримувати спадщину, яка належить спадкоємцю чи претенденту з числа громадян акредитуючої держави лише у разі відсутності останніх на території держави перебування, та якщо спадкоємець чи претендент не є відповідачем у судовій справі з питання спадщини та не має у державі перебування свого законного представника:

а) якщо є дозвіл компетентних органів держави перебування на передання спадкового майна чи грошей, отриманих від його продажу;

б) якщо всі борги, пов'язані зі спадщиною та офіційно оголошені протягом строку визнаного законами держави перебування, погашені або їх оплата гарантована;

в) після підтвердження правоздатності спадкоємців чи претендентів на 
спадщину;

г) після підтвердження того, що всі зобов'язання, передбачені спадщиною, погашені чи гарантовані до оплати.

Також консульська посадова особа має право складати, засвідчувати та зберігати заповіти громадян акредитуючої держави (ст. 31 Консульської конвенції між Україною і Угорською Республікою, ст. 14 Конвенції з Республікою Болгарія, ст. 35 Консульської конвенції між Україною і Республікою Македонія).

Отже, цивільне представництво консула має особливості:

1)    дипломатичний чи консульський представник іноземної держави може бути представником тільки громадянина своєї держави;

2)    представництво цих осіб виникає за наявності міжнародних договорів та певного юридичного факту, а саме: відсутності громадянина, за умови, якщо він не доручив ведення справи іншій довіреній особі.

Поряд з цими нормами деякі договори обмежують функції консула з представництва в суді у справах спадкування. Це обмеження стосується застосування консулом права на відмову від спадку (ст. 49 Мінської конвенції).

Питання спадкового права досить детально врегульовано в договорах про правову допомогу України, що пояснюється великим значенням інституту спадкування у міжнародному приватному праві.

Основними колізійними нормами договорів є ті, які визначають право, що застосовується до спадкових правовідносин. Всі без винятку договори виходять з так званого "дуалістичного принципу", тобто поділу майна, що успадковується, на рухоме та нерухоме. Щодо заповідача, договори містять два критерії - громадянство та останнє постійне місце проживання.

Аналізуючи обидва критерії Г.Галущенко доводить, що в теоретичному плані вони обґрунтовані. Майнові відносини спадкування більш тісно пов'язані з останнім постійним місцем проживання спадкодавця. Вони включені в систему майнових відносин країни проживання спадкодавця і тому регулюються її системою права.

Найважливіше місце серед колізійних норм договорів про правову допомогу, присвячених спадковим правовідносинам, займають норми щодо заповіту, які містяться майже в усіх договорах. Водночас коло відносин, пов'язаних із заповітом, окреслюється договорами по-різному.

Регулюючи питання заповіту договори не містять норм щодо його вивіз. Це пояснюється тим, що українське законодавство передбачає лише один вид заповіту - зроблене спадкодавцем в установленій формі розпорядження своїм майном на випадок смерті. Але законодавством ряду країн, зокрема Угорщини, визначаються і інші види - спільні заповіти, спадкові договори тощо.

Аналіз відповідних норм договорів дозволяє запропонувати максимально розширити спеціальне регулювання договорами питань, пов'язаних із заповітом.

Велике практичне значення має закріплення в договорах норм, які визначають подальшу долю відумерлого майна.

Всі без винятків договори, як і у питаннях спадкування, виходять з принципу поділу відумерлого майна на рухоме та нерухоме і визначають, що  рухоме майно передається державі громадянства спадкодавця, а нерухоме - державі місця його знаходження.

У цьому зв'язку Г.Галущенко пропонує зберегти основним критерієм поділ майна на рухоме і нерухоме та виходити з того, що держава є cпадкоємцем відумерлого майна, а не оволодіває ним як "нічийним", та не намагатись уніфікувати умови переходу майна державі.

Завершуючи цей підрозділ, зазначимо, що міжнародний договір відіграє велику роль у розвитку МПрП. У ньому формулюються норми, які потім стають нормами МПрП тієї чи іншої держави. Більшість двосторонніх міжнародних договорів про правову допомогу, які уклала Україна з державами, містять норми про спадкування. Проте двосторонню уніфікація спадкового права обмежується переважно уніфікацією колізійних норм щодо спадкування, а також встановленням деяких єдиних адміністративних правил щодо охорони спадкового майна.

Основними колізійними нормами у відповідних розділах договорів є ті,  які визначають право, що застосовується до спадкових відносин. Всідоговори встановлюють окремі колізійні норми для спадкування рухомого і  нерухомого майна. Правові відносини щодо спадкування нерухомості регулюються однаково - застосовується закон місцезнаходження майна,  а щодо рухомого майна використовується особистий закон спадкодавця patriae чи lexdomicilii). Дія статуту спадкування обмежується колізійними нормами щодо заповіту, виморочного майна тощо.

О.Коровіна вказує, що міжнародний договір є основним методом уніфікації норм МПрП, за його допомогою встановлено єдине нормативне регулювання в найбільш важливих сферах спадкування різнонаціональних суб'єктів права. Крім того, А.Хачатурян зазначає, що, враховуючи  відносну стабільність і гарантованість регулювання, такий вид уніфікації розглядається як найбільш прогресивний напрям в уніфікованому русі.