Окрім цього, в угодах про надання правової допомоги в цивільних, 
сімейних і кримінальних справах важливе місце посідає заповіт. Усі договори містять норми (хоча і різні), які регулюють процес складаннязаповіту та спадкування за заповітом.

Так, наприклад, Договір між Україною і Соціалістичною Республікою  В'єтнам про правову допомогу і правові відносини в цивільних і кримінальних справах встановлює, що здатність особи до складання або скасування заповіту, а також правові наслідки хиб волевиявлення, визнання не дієздатною особи, яка склала або скасувала заповіт, визначаються законодавством тієї держави, громадянство якої мав спадкодавець у момент укладання чи скасування своєї останньої волі (ст. 36 Договору). Аналогічна  норма існує і в Договорі з Македонією (ст. 36), Молдовою (ст. 39), Чехією (ст. 40).

           Договори з Литвою (ст. 37), Естонією (ст. 36), Латвією (ст. 38), Туреччиною 32) обмежуються лише нормами щодо форми заповіту: форма заповіту визначається законодавством Договірної Сторони, громадянином якої  був спадкодавець на момент складання заповіту. Однак для визнання  заповіту дійсним досить, щоб було дотримане законодавство тієї Договірної  Сторони, на території якої він був складений. Це положення застосовується й у випадку скасування заповіту.

        Визнання дійсності заповіту може здійснюватися також і за законодавством тієї держави, у якій спадкодавець мав постійне місце проживання на момент укладання заповіту. Так було передбачено, наприклад, Договором  між Україною та Узбекистаном про правову допомогу та правові  відносини у цивільних та сімейних справах.

      Більшість двосторонніх договорів України про правову допомогу, як з країнами СНД, так і з іншими країнами не ставить заповідача у залежність  від права країни доміцилію скласти, змінити чи скасувати заповіт. Ці договори пов'язують заповідальну здатність із законодавством держави, громадянином якої заповідач був на момент складення заповіту чи акта його відміни. У договорах з Алжиром, Іраком, Китаєм, Тунісом, Фінляндією взагалі відсутня норма про дієздатність особи.

         Підпорядкування спадкової дієздатності заповідача закону громадянства (lexpatriae), як стверджував А.Хачатурян, більш логічне, ніж колізійна прив'язка його до постійного місця проживання. Застосування останньої прив'язки не є логічною тому, що "можливе неодноразове застосування заповідальної дієздатності заповідачем (наприклад, зміна заповіту), яка повинна по можливості визначатися одними і тими ж принципами.

           Всі договори містять норми щодо форми заповіту, у деяких з них, наприклад, з Литвою, з Туреччиною, стаття так і називається "Форма заповіту". В більшості договорів принцип громадянства є основним при визначенні форми складання заповіту і його відміни, а принцип місця складення ( locusregitactum) - субсидіарним (ст. 36 Договору з Болгарією, ст. 37  Договору з Албанією, ст. 44 Договору з Польщею).

Двосторонні договори України про правову допомогу не містять норм, які застосовувалися б до змісту заповіту. Питання щодо змісту заповіту дуже  важливе, оскільки воно охоплює коло спадкоємців, межу вільного

розпорядження своїм майном, право позбавити когось із спадкоємців спадщини тощо. За загальним правилом дійсність заповіту з точки зору його  змісту визначається статутом спадкування.

Крім того, в деяких договорах містяться норми, які встановлюють процедуру відкриття та оголошення заповіту. Так, наприклад, Договір між Україною і Латвійською Республікою про правову допомогу та правові  відносини у цивільних, сімейних, трудових та кримінальних справах вказує, що "заповіт відкривають та обнародують компетентні установи згідно із законодавством тієї Договірної Сторони, на території якої знаходиться заповіт. Копія заповіту з необхідними документами пересилається до відповідної установи, яка компетентна вирішувати справи про успадкування" (ст. 40 Договору). Аналогічна норма існує і в договорах з Польщею,  Молдовою, Чехією.

Також договори про надання правової допомоги у цивільних, сімейних і кримінальних справах регулюють порядок провадження у справах про спадкування. Розглянуті документи зазвичай встановлюють, що провадження у справах про спадкування нерухомого майна ведуть установи тієї  договірної країни, на території якої це майно перебуває. Провадження у справах про спадкування рухомого майна ведуть органи тієї держави,  де постійно проживав спадкодавець.

У Договорі між Україною та Республікою Узбекистан вказується, що "провадження у справах про успадкування рухомого майна компетентні вести установи юстиції Договірної Сторони, на території якої мав останнє місце проживання спадкодавець на момент своєї смерті. Провадження у справах про успадкування нерухомого майна компетентні вести установа юстиції Договірної Сторони, на території якої знаходиться майно".  Ці  норми застосовуються також при розгляді спорів, які виникають у зв'язку з провадженням у справах про спадщину (ст. 48 Договору).

Договір між Україною і Соціалістичною Республікою В'єтнам допускає що провадження у справі про спадкування можуть вести й установи тієї Договірної Сторони, на території якої знаходиться все рухоме спадкове майно, що залишилося після смерті громадянина однієї Договірної Сторони. Підставою для цього є відповідна заява спадкоємця або відказоотримувача та згода всіх спадкоємців (ст. 37 Договору). Така сама норма наявна і вдоговорах з Естонією, Латвією, Литвою, Молдовою, Туреччиною, Чехією тощо.

Договори про правову допомогу передбачають, що органи однієїдоговірної держави зобов'язані розпочати весь передбачений національним   законодавством комплекс заходів для охорони майна, що успадковується.  Як зазначено в Угоді між Україною та Турецькою Республікою про  правову допомогу та співробітництво у цивільних справах, компетентні органи будь-якої Договірної Сторони вживають згідно із своїм законодавств заходів, необхідних для охорони спадкового майна, яке залишене на її  території громадянином другої Договірної Сторони (ст. 34 Договору).

Тобто при вжитті заходів з охорони спадкового майна застосовується  право тієї держави, на території якої знаходиться майно - закон місцезнаходження майна (lexreisitae). А.Хачатурян зазначає, що такий "вибір колізійного критерію є виправданим з точки зору доцільності". Проте на наш погляд, при вжитті зазначених заходів можливе застосування й  інших колізійних прив'язок, наприклад, таких, як закон суду (lexfori).

      Органи, відповідальні за вжиття заходів з охорони майна, що успадковується  після смерті громадянина іншої Договірної Сторони, зобов'язані  негайно повідомити дипломатичну або консульську установу про смерть спадкодавця, а також про осіб, що претендують на спадщину, і про інші обставини, що стосуються спадщини (наявність заповіту, місце перебування можливих спадкоємців, розмір і вартість спадщини) (ст. 50 Договору з Узбекистаном, ст. 39 Договору з Македонією, ст. 39 Договору з Литвою).

     Справи щодо охорони спадщини ведуться органами, які знаходяться  на території  держави, де розташований об'єкт охорони. По-перше, це органи юстиції  тієї держави, на території, якої знаходиться спадкове майно. По-друге,  це орган іншої держави, тобто дипломатичне представництво чи консульська установа, яка знаходиться на цій території.

У договорах застосовується принцип подвійної юрисдикції, згідно з  яким справи щодо охорони спадщини ведуться органами двох держав. Компетенція органів юстиції держави, на території якої знаходиться спадщина,  є основною, а компетенція консула - додатковою.

    Особливої оцінки заслуговує діяльність дипломатичних представництв  і консульських установ у сфері охорони спадкових прав громадян України кордоном. Отримавши інформацію про спадщину, що відкрилася, консул негайно повідомляє її у відповідні (компетентні) органи тієї держави, громадянином якої був спадкодавець. Згідно з двосторонніми міжнародними договорами про правову допомогу у цивільних справах консул має повноваження представляти інтереси українських громадян у питаннях  успадкування (крім права відмовити від спадщини) перед органами юстиції другої Договірної Сторони без особливого доручення, якщо ці громадяни за їхньої відсутності не в змозі своєчасно захистити свої права та інтереси і не призначили уповноваженого (ст. 44 Договору з Чехією, ст. 41 . Договору з Латвією, ст. 38 Договору з Естонією).

        В  Україні, як і в інших країнах, консулу (дипломатичному представництву) доручається прийняти за описом речі померлого громадянина України в  державі перебування консула (або країні - місці знаходження дипломатичного представництва відповідно). Регламентація даного процесу складає ще одну сферу застосування положень договорів про правову допомогу.  Відповідно до цих документів рухоме майно передається установам, компетентним займатися справами про спадкування, дипломатичному представництву або консульській установі. Потім це майно надходить до спадкоємців. Останні повинні у встановлений строк розрахуватися з кредиторами спадкодавця й одержати дозвіл на вивіз майна (якщо це необхідно), а також виконати норми законодавства договірної держави в галузі  переказу сум, що успадковуються.

У Договорі між Україною та Естонською Республікою про правову допомогу та правові відносини у цивільних та кримінальних справах вказується: " Якщо рухоме спадкове майно або грошова сума, виручена від продажу рухомого або нерухомого спадкового майна, підлягає після закінчення

спадкового провадження передачі спадкоємцям, місце проживання або місце перебування яких знаходиться на території другої Договірної Сторони, тоді спадкове майно або виручена грошова сума передаються дипломатичному представництву або консульській установі цієї Договірної Сторони. Установа, що компетентна у справах про успадкування, дає розпорядження про видачу спадкового майна дипломатичному представництвуабо консульській установі" (ст. 39 Договору з Естонією). Аналогічна норма, міститься і в інших двосторонніх міжнародних договорах України.

Однією з необхідних умов одержання спадкоємцем з однієї держави  майна, що залишилося в іншій державі, є своєчасна сплата в цій  іншій державі всіх податків з майна, що успадковується. Майно може бути передане спадкоємцям, якщо всі вимоги кредиторів спадкодавця сплачено або забезпечено, а також сплачено або забезпечено всі збори, пов'язані з успадкуванням, вказується в ст. 41 Договору між Україною та Латвією.

У питаннях спадкування істотне значення має вирахування строків для  прийняття спадщини. Проте більшість міжнародних договорів пронадання  правової допомоги не містить цих норм. На наш погляд, у майбутньому, укладаючи двосторонні міжнародні договори про надання правової  допомоги у цивільних справах за участю України, можливе включення у  договір норм щодо строків прийняття спадщини. Наприклад, строк для  прийняття спадщини, передбачений законодавством договірної сторони, вираховується з дня повідомлення дипломатичного представництва чи  консульської установи про смерть спадкодавця.

Окремо розкриємо роль консульських посадових осіб, які допомагають громадянам щодо спадщини. Крім того, до другого виду міжнародних  договорів, як зазначалося вище, належать консульські конвенції.