У законодавстві деяких країн, як зауважує Г.Галущенко, існують обмеження іноземців щодо набуття певних видів майна. Причому ці обмеження є законними, адже міжнародне право не перешкоджає державі надавати чинності нормативним актам, що обмежують здатність іноземців мати спадкові права. У Польщі іноземці у галузі спадкування раніше наділялися групою прав, яких не мали польські громадяни. Деякі польські вчені вказують, що це є "відхилення від принципу рівного поводження з громадянами іноземних країн".

Намагання не допустити обмеження спадкових прав своїх громадян, коли  ці права повинні виникнути або здійснитися в іншій державі, пояснює включення в двосторонні договори про правову допомогу, учасником  яких є Україна, спеціальних умов щодо застосування у сфері спадкування  національного режиму.

Найбільш стисло та чітко принцип національного режиму, який застосовується  у процесі спадкування, сформульовано у Договорі з Польщею: "Громадяни однієї Договірної Сторони можуть набувати на території іншої Договірної Сторони права на майно і інші права, одержуючи спадщину  за законом або розпорядженням у випадку смерті на тих самих умовахі  в такому самому обсязі, що і громадян цієї Договірної Сторони" (ст.36 Договору). Наприклад, визначення принципу в Договорі з Естонією має ширше  значення, але зміст відповідає змісту вищенаведеного Договору: Громадяни однієї Договірної Сторони прирівнюються у правах до громадян другої Договірної Сторони, що проживають на її території, щодо спроможності складення або скасування заповіту на майно, яке знаходиться  на території другої Договірної Сторони, або на права, що повинні бути здійснені, а також щодо придбання у спадщину майна або прав. Майно або права переходять до них на тих самих умовах, які встановлені для власних громадян договірної Сторони, що проживають на її території" (ст. 34  Договору).

       Отже, в Україні національний режим застосовується щодо прав іноземців  як згідно з правилами внутрішнього законодавства, так і згідно з нормами міжнародних договорів, які надають право іноземцям приймати  чи відмовитися від спадщини, яка відкривається на території України, а також право складати, відміняти та скасовувати заповіт на майно, яке знаходиться на території іншої Договірної Сторони чи на українській території, тощо. В міжнародних договорах, нормативних актах України пошиття "обсяг прав, пов'язаних із спадкуванням", містить у собі не тільки з: на спадкування майна, але і право на укладання і скасування заповіту  на майно, що знаходиться на території іншої договірної країни (а також  спадкові права, що можуть бути здійснені у майбутньому). Окрім  того законодавство України вказує, що права іноземців щодо спадщини виникають на тих самих підставах, що і в громадян України, і спадщина переходить до спадкоємців незалежно від громадянства.

       Принцип зрівняння у правах є основою національного режиму, оскільки визначає основні аспекти здатності іноземців мати права, що виникають при спадкуванні. Суть спадкових прав залишається незмінною як у випадку набуття їх іноземцями, так і випадку набуття українськими громадянами. Об'єкт також залишається незмінним - спадщина (сукупність суб'єктивних прав та обов'язків спадкодавця).

Положення щодо національного режиму та зрівнювання громадян у правах, які діють у різних сферах спадкових відносин, має на сьогодні одне із актуальних значень у зв'язку з розпадом СРСР і появою іноземців -  громадян Росії, Білорусі та інших держав, яким необхідно здійснювати свої спадкові права на території України, адже вони тісно пов'язані родинними стосунками із громадянами України. Аналогічна ситуація виникає і з українськими громадянами на території Росії, Білорусі.

По-друге, міжнародні договори про правову допомогу, учасником яких є Україна, встановлюють окремі колізійні норми щодо спадкування рухомого і нерухомого майна.

Відповіді на питання, що саме варто вважати майном рухомим, а що - нерухомим, угоди не містять. Укладачі угод, мабуть, розраховували,  що держави самі в змозі зробити необхідну кваліфікацію. Проте договори,  щодо яких було оформлено правонаступництво України, містять норми про те, яке спадкове майно слід вважати рухомим, а яке нерухомим. Зазначимо, що це треба вирішувати відповідно до законодавства Договірної Сторони, на території якої знаходиться це майно (ст. 31 Договору з Кубою, ст. 43 Договору з ФРН).

Щодо рухомого майна, договори про правову допомогу дотримуються  правила, що порядок спадкування визначається законодавством тієї країни, на території якої спадкодавець мав останнє постійне місце проживання. Подібні формулювання можна знайти в Договорі між Україною і  Естонською Республікою про правову допомогу у цивільних і кримінальних справах: "Право успадкування рухомого майна регулюється законодавством Договірної Сторони, на території якої спадкодавець мав останнє  постійне місце проживання" (ст. 34  Договору).

Договори про правову допомогу у цивільних та кримінальних справах,  укладені Україною з Латвією (ст. 36 Договору),  Литвою (ст. 35 Договору),   Туреччиною  (ст. ЗО Договору), Узбекистаном (ст. 45 Договору) також  пропонують використовувати закон останнього місця проживання  для  визначення правової системи, що регламентує право спадкування рухомого майна. Аналогічна норма міститься і в Мінській конвенції (ст. 45).

Тоді, як більшість договорів пов'язує спадкування рухомого майна з  правом країни останнього постійного місця проживання спадкодавця, договори з В'єтнамом (ст. 34 Договору), Македонією (ст. 34 Договору),  Молдовою (ст. 37 Договору),   Чехією

(ст. 38 Договору)  передбачають,  щодо  правовідносин  щодо

 спадкування рухомого майна  застосовується  законодавство Договірної Сторони, громадянином якої був спадкодавець на момент  смерті.

Правові стосунки щодо спадкування нерухомого майна регулюються договорами однотипно, а саме: "До правовідносин щодо спадкування  нерухомого майна застосовується законодавство Договірної Сторони, на  території якої знаходиться таке майно" (ст. 34 Договору з В'єтнамом,   ст.34  Договору з Естонією, ст. 36 Договору з Латвією, ст. 35 Договору з Литвой, ст. 34 Договору з Македонією, ст. 37 Договору з Молдовою).

    Право спадкування нерухомого майна визначається за законами держави - місця його знаходження. Такий порядок установлено і Конвенцією СНД про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах від22січня 1993 р.

        У договорах про надання правової допомоги, укладених Україною з республіками, що раніше входили до СРСР, чітко простежуються два критерії визначення юрисдикції держав щодо спадкування майна: громадянство або  місце постійного проживання спадкодавця. Доречно стверджувати, що ці документи дотримуються принципів дуалізму. В.Рубанов зазначав, що  договорам про надання правової допомоги, укладеним у 1950-60-ті роки  СРСР з іншими країнами (Угорщина, Польща, Чехословаччина) були властиві й інші, моністичні підходи до спадкування майна. Вони полягали  в тому, що визначення юрисдикції майна, що успадковується, здійснювалося на підставі лише одного із зазначених вище критеріїв .

       У науці питання щодо розщеплення колізійної прив'язки для спадкування дискусійне: є прибічники як моністичного, так і дуалістичного напряму. Так, А.Хачатурян наводить аргумент для збереження колізійної прив'зки  в аспекті національного законодавства - фактор економічно цілісного зв'язку нерухомості з країною місця знаходження. Також він вказує, що використання формули прикріплення до закону громадянства спадкодавця призведе до "штучного вилучення відносин  спадкування  з під   дії  правової системи,  яка  регулює

 всі інші відносини, пов'язані з цим  видом  власності".

У доктрині дуалістичний принцип піддається критиці і вказуються його недоліки, які змушують долати перешкоди при застосуванні дуалістичної системи, зокрема закликання до того самого спадкового майна різного кола спадкоємців (одне коло - для рухомого, інше - для нерухомого майна ), різні частки спадкоємців, ускладнення їхнього становища необхідністю прийняття спадщини у різні строки та ін. Вчені (В.Гридін, Дріжчана)  прийшли до висновку, що прийняття подвійної прив'язки МПрП щодо спадкування не є найкращим вирішенням цієї проблеми, і пропонують моністичне вирішення цих питань у міжнародних договорах. Якщо дотримуватися моністичного напряму, то необхідність поділу майна  на види відпаде, і в разі виникнення суперечностей - спір вирішуватиметься у  судовому порядку.

Тільки договори з Польщею, Латвією, Македонією, Молдовою закріплюють  порядок визначення майна, що входить до складу спадщини. Це дозволяє уникнути багатьох колізій.

Зазначимо, що загальним підходом договорів у питаннях спадкування рухомого і нерухомого майна є чітке його розмежування.

Угоди про правову допомогу і правові відносини встановлюють режим  правозастосування не тільки для різних категорій майна, але і для окремих його видів. Йдеться про відумерле майно. Зупинимося на проблемі  обґрунтування вибору права, здатного регламентувати спадкування такого майна.

Як уже неодноразово вказувалося, якщо покійний мав за життя  місце проживання в іншій державі і не встиг скласти заповідальне розпорядження, спадкування рухомого майна цієї особи здійснюється за законами  держави останнього місця проживання померлого. Однак, якщо така особа помирає, не залишивши спадкоємців, може виникнути суперечказ  приводу подальшої долі його майна. Одна держава вправі пред'являти  спадкові претензії на це майно за правом знаходження майна на її території ("право окупації", яке існує в США, Австрії). Проте й інша країна також може вважати себе "так званим" далеким спадкоємцем зазначеного  майна, і у силу цього вимагати його переходу під свій контроль.

Як же встановити компетентний правопорядок, здатний регулювати перехід відумерлого майна у спадщину? Це питання на практиці породжує великі проблеми. Насамперед треба чітко з'ясувати, чи є держана спадкоємцем, чи спадкове майно переходить у власність держави за "правом окупації". Вирішення цього питання залежить від позиції національного законодавства щодо спадкового (відумерлого) майна, яке перехоплена, до держави.

Угоди про надання правової допомоги у цивільних справах пропонують  такий механізм вирішення цієї проблеми. Спадкування відумерлого рухомого майна здійснюється відповідно до законів тієї держави, громадянином якої спадкодавець був до моменту своєї смерті. Нерухоме відумерле майно переходить до тієї держави, на території якої воно знаходиться(ст.. 35 Договору з В'єтнамом, ст. 35 Договору з Естонією, ст. 37 Догов:; Латвією, ст. 35 Договору з Македонією, ст. 46 Договору з Узбекистаном).  Договір з Туреччиною передбачає інший механізм успадкування цього  майна: "Якщо померлий громадянин однієї з Договірних Сторін не має  спадкоємця на території Другої Сторони, то його рухоме та нерухоме майно буде передано у власність тієї держави, на чиїй території воно знаходиться" (ст. 31 Договору).

Такий розподіл спадкової маси при переході до держави- рухомість переходить до держави, громадянином якого був померлий, нерухомість - до держави, на території якої вона знаходиться, - на нашу думку є  логічним і виваженим.