Протягом періоду становлення і розвитку радянського суспільства вирішення економічних  задач, хоча б завдяки росту масштабів самої економіки, постійно ускладнювалося. Ця обставина обумовила зростання ролі соціально-економічного управління, підвищення вимог щодо його рівня, методів здійснення і насамперед у сфері виробництва і праці. А в умовах сучасного етапу ринкової економіки наявність оптимальної, добре налагодженої системи управління соціально-економічними процесами у сферах виробництва і праці на централізованому та децентралізованому рівнях набуває особливого значення.

Аналіз проблем, пов'язаних з управлінням  виробництвом і працею, займає особливе місце у дослідженнях, присвячених питанням соціального управління. Це зрозуміло, бо від того, наскільки ефективно організовано управління працею конкретних працівників, колективів і всього суспільства, тобто управління людським фактором виробничих сил, безпосередньо залежать і результати виробництва, і саме існування даного суспільства.

Виробництво, як відомо, представляє собою природну умову людського існування і складає матеріальну основу інших видів діяльності. Воно має дві сторони: виробничі сили і виробничі відносини. Виробничі сили, що представляють собою систему суб'єктивних (людина) і майнових (засоби виробництва) елементів, виражають активне відношення людей до природи (процесу  праці).

         Господарське управління виробництвом фактично має в якості суб'єкта управління виробничі сили в цілому. Враховуючи особисті й майнові елементи останніх, можна сказати, що система господарського управління складається з двох блоків управління: управління людьми в процесі праці і розпорядження засобами виробництва (майном). Хоча деякі автори і намагаються розкрити природу права на управління лише за допомогою економічних категорій (право власності)[161], в реальній дійсності обидва види управління здійснюються нерозривно і фактично впливають на людей. Особливо це стосується управління в межах трудового права, яке покликано регулювати процес праці, а не його кінцевий результат.

         Аналіз діяльності господарюючого суб'єкта передбачає, в першу чергу, встановлення значення  і природи його управляючих підсистем у системі керівництва працею на підприємстві, серед яких традиційний інтерес викликає керівник підприємства. Але визначення правового становища керівника неможливе без з'ясування природи адміністративного апарату (адміністрації, уповноваженого органу) роботодавця.

            Юридична особа здійснює  правосуб'єктність через свої органи, які діють у відповідності із законами, іншими нормативно-правовими актами та установчими документами. Орган юридичної особи - це правовий термін, що позначає особу (одноособовий орган) або групу осіб (колегіальний орган), які представляють інтереси юридичної особи у відносинах з іншими суб'єктами права без спеціальних на те повноважень (без довіреності). Через свої органи юридична особа набуває трудові права та приймає на себе трудові обов'язки. Тому дії органу розглядаються як дії самої юридичної особи. В трудових правовідносинах органами юридичної особи (роботодавця) є її керівник (генеральний директор, директор, президент) або інші органи, що користуються відповідно до статуту правом прийому та звільнення працівників, видають накази і розпорядження, які обов'язкові для виконання працівниками організації, та наділені іншими повноваженнями у сфері організаційно-управлінської діяльності.

         Для здійснення прав і обов'язків, що належать організації як суб'єкту трудового права, наймаються  особи, до компетенції яких входить загальне управління діяльністю організації, для чого цим особам делегуються необхідні повноваження. КЗпП 1971 р. називав вказаних осіб (працівників) загальним терміном "адміністрація", що (від латинського "administration" ) означає управління, керівництво чи посадова особа управління, керуючий персонал особливого роду[162], потреба в якому залежить від організаційно-правової форми роботодавця і кількості зайнятих у нього працівників.  Будь-яка посадова особа адміністративного апарату є професійним управлінцем, у зв'язку з чим необхідність його найму продиктована і  економічними причинами, бо це пов'язано з найбільш раціональним підходом до організації виробництва. Ще Л.С. Таль писав, що "на підприємстві, як правовій організації, існує відомий, санкціонований об'єктивним правом,  розподіл функцій, в силу якого особи, які відправляють необхідну для здійснення їх задач діяльність, мають підкорятися відносно цієї діяльності вказівкам тих, кому по праву належить організуюча та направляюча роль у підприємстві"[163].

         Слід зазначити, що для роботодавців - фізичних осіб формування адміністративного апарату не є таким актуальним, так як громадянин, що найняв працівника для задоволення побутових потреб, в ньому (апараті управління) не має потреби в принципі, а підприємець при невеликому обсязі виробництва може здійснювати функції управління та контролю самостійно (що, однак, не заважає йому засновувати відповідні посади та приймати на них працівників). А ось організація (об'єднання осіб чи капіталів) не має іншої можливості реалізувати свою правосуб'єктність роботодавця, окрім як доручити виконання всіх пов'язаних з цим дій іншим особам на основі договору - цивільно-правового чи трудового.

         Законом УРСР від 20 березня 1991 року "Про внесення змін і доповнень до Кодексу законів про працю Української РСР при переході республіки до ринкової економіки"[164] термін "адміністрація" замінено  терміном "власник або уповноважений ним орган". У реальному житті застосування такого терміну не полегшує правозастосовчої практики. Орган - це частина юридичної особи, що формує та виражає його волю. Склад органів та їх компетенція визначаються законами, іншими правовими актами та установчими документами, а порядок їх призначення - законом та установчими документами. При цьому органи можуть бути як колегіальні, так і одноособові. Так, в товариствах з обмеженою  та додатковою відповідальністю створюється вищий орган та підзвітний йому виконавчий орган (одноособовий чи колегіальний).  В акціонерному товаристві виконавчим органом є правління (колегіальний орган) чи директор (одноособовий орган), а якщо товариство нараховує більш  50 членів, то створюється ще один орган - наглядова рада. А у виробничому кооперативі, як і в інших корпораціях, функціонують загальні збори учасників - вищий орган і виконавчий  орган -  правління і його голова.

         Слід зазначити, що не будь-яка особа  органу роботодавця може реалізовувати трудову правосуб'єктність.  Цими особами можуть бути лише ті, хто наділені роботодавцем правом прийому та звільнення, правом розпорядження коштами підприємства, правом накладення дисциплінарних стягнень. Таке право може бути закріплене Статутом організації, Положенням щодо органів організації. До того ж, чинне законодавство про працю не вказує, хто з посадових осіб відноситься до уповноважених власником органів, це повинно бути закріплено в установчих та локальних актах роботодавця. Звернемо увагу, що раніше такий перелік існував. Так, відповідно до  п. 2 Роз'яснень Держкомпраці СРСР та ВЦСПС від 23 червня 1971 р. до "керівних працівників" відносились керівник підприємства, його заступник (заступники), головний спеціаліст виробництва (головний інженер, головний механік і т.п.), керівник підрозділу і його заступник (заступники)[165].

         Як зазначалось, юридична особа, що є надособистим утворенням, здійснює свої права та обов'язки завдяки посередництву певного кола осіб, дії яких в силу закону та установчих документів розглядаються як дії самої організації. Думається, що такі відносини можна було б визначити як особливу форму представництва, в основі якого лежить не цивільно-правовий договір доручення, а трудова угода з кожним із керівних працівників[166]. Як це і визначено для відносин представництва, ніхто з них не має "самостійного, окремого від підприємства інтересу"[167]. Гадаємо, що саме з цієї причини у Трудовому кодексі Росії посадові особи адміністрації віднесені до "представників роботодавців", які діють від його імені та "здійснюють його трудову правосуб'єктність, змістом якої ... є право формування трудового колективу, право підбору кадрів... Наявність внутрішніх та зовнішніх функцій адміністрації випливає із об'єктивної природи колективної праці"[168], що вимагає єдиного керівництва та єдиного комплексу повноважень власника.

         Раніш доцільна позиція вчених  про те, що керівник підприємства не входить в склад трудового колективу і є представником держави[169], а також теорії минулих років, які стверджували, що адміністрація підприємства або певна її частина - це орган держави[170],  перестали відповідати нормам сучасного законодавства і історично втратили своє значення. Сьогодні допустимі різні форми власності, а державні підприємства, у відповідності з Господарським кодексом України[171] ( ст. 62, ч.1 ст. 63), є юридичними особами і  мають не тільки державний, а і власний економічний інтерес.

Серед усіх посадових осіб адміністративного апарату роботодавця найбільш цікавим є правове становище такого суб'єкта трудового права як керівник організації. Становище керівника можна назвати двояким, бо з одного боку, він повинен дотримуватися інтересів роботодавця (власника), а з іншого - інтересів працівників[172], як того вимагає держава шляхом прийняття юридичних норм.  Як самостійний суб'єкт трудового права, він має особливий статус, і на нього покладається особлива, підвищена відповідальність за підприємство, яким він керує.

         Праця керівника господарюючого суб'єкта безпосередньо залежить від економічного устрою суспільства і має свої особливості на різних історичних етапах. Так, ще в Статуті про промисловість 1893 р. (з подальшими змінами) містилися деякі норми щодо управління, за колишньою термінологією "закладом", тобто фабрикою, заводом, мануфактурою. Заклади поділялися на казенні, що належали державі на праві власності, та приватні ( ст.ст. 5-7 Статуту). Останні могли утримуватися приватними особами, товариствами та компаніями ( ст. 67). Передбачалось (ст. 129), що "у закладах, які не знаходяться в особистому завідуванні їх власника, чи закладах, що належать декільком особам, товариствам чи акціонерним компаніям, обов'язки власника виконуються  особою, яка завідує фабрикою, за призначенням власника"[173]. Таким чином, уже у той час у законодавстві з'являється фігура керівника ("завідуючого"), відокремлена від роботодавця - власника.