При аналізі можливості використання фізичною особою праці інших осіб та необхідних для цього умов в цій роботі вже відзначалося, що правовою підставою для цього є ст. 5 Закону України "Про власність" [120][149], яка закріпила право власника на договірній основі використовувати працю громадян, забезпечуючи при цьому соціальні та економічні гарантії та права, визначені законом. Ця норма зафіксувала стан речей, який склався у суспільстві в даний час. Суспільне середовище об'єктивно, незалежно від волі та свідомості людини, змушує її працювати; праця становить необхідну умову її життєдіяльності; завдяки праці люди можуть задовольнити свої матеріальні та моральні потреби [162, с.7,11; 163, с.23][150]. Визнання у законодавчому порядку за фізичними особами права надавати роботу створює більш широкі можливості для тих, хто її шукає, реалізувати право на працю.

Торкаючись проблеми використання праці та правових відносин, які виникають при цьому і потребують правового регулювання, відзначимо, що відповідно до мети та завдань цього дослідження за його рамками залишається самостійна праця, яка виконується власником особисто для задоволення власного інтересу. Вона не потребує регулювання трудовим правом, оскільки виключає існування відносин із використання найманої праці взагалі (особа не може вступити у трудові  відносини сама з собою).

Визначаючи коло суспільних відносин, які виникають за участю фізичних осіб з приводу використання праці працівників, ми виходимо із загальних положень науки трудового права щодо самостійності та визначеності його предмету, визнання трудових відносин їх центральним елементом. Ученими у галузі трудового права: М.Г. Александровим, А.Ю. Пашерстніком, М.П. Карпушиним, В.І. Прокопенком, Л. Я. Гінцбургом, Р.З. Лівшицем, Ю.П. Орловським, О.І. Процевським, В.В. Жернаковим,  П.Д. Пилипенком та іншими докладно проаналізовано природу трудових правовідносин, виявлено їх суттєві ознаки, які вирізняють їх з-поміж інших відносин використання праці. Разом з тим, вважаємо не зайвим звернути увагу на деякі аспекти цієї проблеми, органічно пов'язані із питанням їх правового регулювання.

З приводу використання праці між людьми виникає безліч різних відносин, але не всі вони є правовими, тобто органічно пов'язаними з правом. Загальновідомою та поширеною є думка, що трудові відносини піддані детальному регулюванню різними соціальними нормами, серед яких основне місце займають правові, що складають чинне трудове законодавство. Фахівці із загальної теорії права відзначають, що право є особливим, офіційним державним регулятором суспільних відносин. Регламентуючи ті чи інші відносини, воно надає їм певну правову форму, внаслідок чого ці відносини набувають нової якості і нового виду - стають правовими, набувають юридичну оболонку. Теорія права у загальному вигляді визначає правовими суспільні відносини, які врегульовано правом [183, с.472-473][151].

Правове регулювання здійснюється за допомогою системи правових засобів[152] і є результативним, нормативно-організаційним впливом на суспільні відносини з метою їх упорядкування, охорони, розвитку відповідно до суспільних потреб. На думку С.С. Алексєєва, найголовніші особливості правового регулювання полягають у тому, що воно: по-перше, відповідно до своєї соціальної природи є таким різновидом соціального регулювання, яке має цілеспрямований, організований за своєю націленістю, результативний характер; по-друге, здійснюється за допомогою цілісної системи засобів, які реально виражають саму матерію права як нормативного інституційного утворення - регулятора. Особливість правового регулювання полягає у тому, що воно має свій специфічний механізм, тобто взяту у єдності систему правових засобів, за допомогою яких забезпечується результативний правовий вплив на суспільні відносини [8, с.145-146, 150][153].

Структура правового регулювання з позицій теорії права характеризується наявністю його методів та способів. В юридичній літературі поняття "метод" та "спосіб" часто вживаються як співзвучні, такі, що співпадають за змістом. Так, М.І. Матузов під методом правового регулювання розуміє "певні прийоми, способи, засоби (курсив наш - Т.З.) впливу права на суспільні відносини [183, с.354][154]. С.С. Алексєєв визначає методи правового регулювання як прийоми юридичного впливу, їх поєднання, яке характеризує використання у певній області суспільних відносин того чи іншого комплексу юридичних засобів впливу. Первинними методами є централізоване, імперативне регулювання (метод субординації) та децентралізоване, диспозитивне регулювання (метод координації). Під способами правового регулювання вчений розуміє шляхи юридичного впливу, які виражено у юридичних нормах та інших елементах правової системи. Основних способів три: дозвіл, заборона, позитивне зобов'язування [8, с.156-157][155].

В науці трудового права відсутня єдина позиція щодо методів правового регулювання трудових відносин. На думку В.І. Прокопенка, під методом слід розуміти спосіб, спеціальний правовий процес, за допомогою якого право впливає на суспільні відносини, встановлюючи права і обов'язки, характер взаємовідносин суб'єктів, правові засоби впливу в разі порушення прав та обов'язків. У структурі методу він виділяє три первинні способи впливу на поведінку людей: дозвіл, наказ і заборону, а самих методів у трудовому праві виділяє два: державно-нормативний і колективно-договірний (локальний) [162, с.20-22][156]. Р.З. Лівшиць, досліджуючи правову природу заробітної плати, виділяє два методи її правового регулювання - централізований і децентралізований. Перший полягає у державно-нормативному регулюванні певних відносин, другий - у можливості самих учасників правовідношення у межах, наданих державою, самостійно автономно врегулювати свої взаємини [82, с.251-257][157]. Такі погляди підтримує І.Я Кисельов, вказуючи, що методу трудового права притаманне поєднання двох головних методів правового регулювання: авторитарного (централізованого) і автономного (децентралізованого). Якщо авторитарний метод полягає у виданні державою законодавчих і підзаконних актів, то автономний метод являє собою санкціонування державою джерел правового регулювання праці, які розробляються підприємцями і організаціями трудящих [68, с.28-31][158]. Аналогічне розуміння методу трудового права демонструє відомий вітчизняний фахівець в галузі трудового права професор П.Д. Пилипенко. На його думку, метод трудового права характеризується сукупністю відповідних прийомів, що виражається у комплексному поєднанні централізованих (імперативних) та децентралізованих (автономних) засад регулювання трудових і тісно пов'язаних з ними суспільних відносин [188, с.23-25][159].

Обґрунтоване заперечення такого розуміння методу трудового права наводить С.П. Маврін, вказуючи, що у сфері дії трудового права практично неможливо провести чітку межу між централізовано-нормативним і децентралізовано-договірним регулюванням, тому що у багатьох актах трудового права поєднуються ознаки і нормативно-правових, і договірних джерел. Дуалізм предмету трудового права призводить до тривіального висновку про диспозитивно-імперативну, координаційно-субординаційну, автономно-авторитарну, централізовано-децентралізовану, нормативно-договірну і тим самим змішану природу методу трудового права. Тому найбільш доцільним є ототожнення поняття методу трудового права з поняттям механізму правового регулювання трудових відносин, адже "категорія методу фактично виконала, так би мовити, свою історичну роль" [196, с.32-35, 41][160]. Аналіз складових механізму правового регулювання трудових і тісно пов'язаних з ними відносин дозволив автору зробити висновок, що цей механізм базується на трьох основних засадах:

1) приватноправовому і, відповідно, індивідуально-договірному регулюванні трудових відносин, які виникають між працівником і роботодавцем як первинними суб'єктами ринку праці;

2) соціально-партнерському і, відповідно, колективно-договірному регулюванню тісно пов'язаних з трудовими колективних відносин, які виникають між представниками працівників і роботодавцями або їх об'єднаннями як вторинними суб'єктами ринку праці;

3) публічному, державно-правовому регулюванні відносин, пов'язаних зі встановленням обов'язкових для повсюдного застосування національних стандартів праці, вирішення трудових спорів, державним контролем і наглядом за дотриманням законодавства про працю, встановленням процедури і меж юридичної відповідальності [196, с.47][161].

Вважаємо дещо передчасним відмовлятися від визнання самостійного методу трудового права.

На думку О.І. Процевського, метод регулювання входить у поняття механізму правового регулювання, не втрачаючи при цьому самостійного значення. Метод розкривається через характер норм права, а не через форми їх забезпечення [163, с.105-106][162]. Автор звертає увагу на вторинність методу щодо предмету правового регулювання, але визначає, що метод має об'єктивний характер, адже він розкривається у характері норм, які визначають співвідношення волі суб'єктів і їх правове становище у правовідношенні [163, с. 105, 108, 109][163]. Поклавши в підґрунтя концепції методу трудового права відповідні положення теорії права, О.І. Процевський визначає цей метод через: а) характер взаємовідносин сторін, який впливає на правове становище суб'єктів трудового правовідношення (рівність або підпорядкування); б) ступінь визначеності наданих прав, який виявляється у характері норм трудового права (імперативному або диспозитивному); в) порядок встановлення прав і юридичних обов'язків суб'єктів трудових відносин (безпосередньо законом або нормативною угодою) [163, с.130][164].

Остання характеристика методу розкриває, на наш погляд, способи правотворчості у трудовому праві. Незалежно від того, яким чином приймається норма права, вона має обов'язковий характер щодо власного поля правового регулювання, певних суспільних відносин та їх учасників. Централізоване або децентралізоване встановлення умов праці стосується порядку видання норм права і співвідноситься з методом як причина і наслідок.

У науковій та навчальній літературі способи регулювання трудових відносин обмежують лише централізованим і локальним, ставлячи знак рівності між централізованим і законодавчим, а також між локальним і договірним [167, с.20-21], [45, с.17][165]. Такий підхід відповідає сучасним формам правотворчості, але він виглядає дещо спрощеним щодо правового регулювання як цілісної системи впливу права на суспільні відносини. Правове регулювання здійснюється за допомогою правових засобів,  які у сукупності складають механізм правового регулювання. Правовими засобами є норми права, правозастосувальні акти, договори, юридичні факти, юридичні обов'язки, заборони, заохочення тощо. С.С. Алексєєв, враховуючи стадії механізму правового регулювання виділяє три основні ланки:

1) юридичні норми - основа правового регулювання;

2) правові відносини, суб'єктивні права і юридичні обов'язки, які  переводять правову енергію юридичних норм на рівень конкретних суб'єктів - носіїв прав та обов'язків;