Негативні економічні та соціальні процеси, які з початку 90-х років ХХ століття, охопили державу і суспільство, відставання правового забезпечення ринкових перетворень від самих перетворень, прагнення надати договірному (диспозитивному) способу регулювання правовідносин, на відміну від імперативного, домінуючої ролі у сфері приватних інтересів суб'єктів права, відмова від традиційного погляду на поділ права на галузі, відродження приватного права - ось не повний перелік тих факторів, які призвели до зміщення акцентів з централізованого способу регулювання трудових відносин на користь децентралізованого, в тому числі індивідуально-зобов'язального [10, с.95][198]. Як відомо, свобода праці виявляється, з поміж іншого, у договірному характері праці, можливості громадян реалізовувати власну здатність працювати шляхом укладення договорів про використання їх праці - як трудових, так і цивільно-правових. Договір використовується у різних сферах суспільного життя і дозволяє узгоджувати інтереси, позиції, дії держав, владних структур, юридичних осіб і окремих громадян. Лише взаємне задоволення інтересів суб'єктів договору може забезпечити ефективне регулювання суспільних відносин [105, с.2][199]. Його дослідження як ефективного регулятора правовідносин набули у сучасних умовах актуальності, є одним з пріоритетних напрямків розвитку юридичної науки. Проблемами договірного регулювання правових відносин у різних сферах життя,  дослідженням його змісту та видів останнім часом приділяють увагу як фахівці у галузі теорії права (Н.М. Пархоменко [106][200]), так і представники галузевих дисциплін, наприклад, цивільного та сімейного права  (Брагінський М.І., Вітрянський В.В. [18][201], Жилінкова І.В. [58][202] тощо).

Вчені-трудовики досліджують договірне регулювання як комплексну проблему (К. Абжанов [1][203], К.М. Гусов [44][204], Н.Д. Гетьманцева [35][205], З.Я. Козак [72][206]), а також аналізують окремі його види: індивідуально-договірне (О.К. Безіна, Д.А. Сафіна, А.А. Бікеєв [14][207], А.А. Бержанін [15][208], А.Ф. Нуртдінова [97][209]), колективно-договірне (Кондратьєв  Р.І. [74][210], Лосиця І.О. [86][211], Шебанова А.І. [211][212] та інші).

Розвиток сучасного трудового права характеризується тенденцією розширення сфери договірного регулювання, в тому числі за рахунок звуження меж централізованого[167, с. 21, 128]. Причина цього, на думку С.П. Мавріна, полягає у відмові від використання командно-адміністративних методів управління економікою, централізовано-імперативного регулювання, де домінували нормативні акти, що містили переважно такі правові засоби, як припис та заборона. Перехід до ринкової економіки цілком природно затребує юридичний режим диспозитивно-децентралізованого регулювання праці, який використовує у якості головних такі правові засоби, як дозвіл (стимулювання) і заборона (відповідальність), що містяться не лише у позитивному, але й суб'єктивному трудовому праві [196, с.42-43][213].

Звертаючись у попередньому підрозділі до аналізу поглядів учених щодо методу і способів регулювання відносин у трудовому праві, ми звертали увагу на неоднозначне ставлення науковців до регулюючих властивостей договірних умов. Правове регулювання має своєю основою юридичні норми, тобто загальнообов'язкові правила поведінки, виражені у законах, інших визнаних державою джерелах, які виступають як підстави і критерії правомірної, дозволеної, необхідної, а також юридично забороненої поведінки суб'єктів права.

Основою централізованого регулювання виступають норми права, тобто загальнообов'язкове правило соціальної поведінки, встановлене чи санкціоноване державою, яке виражається публічно у формально визначених приписах, як правило, у письмовій формі, і яке охороняється державою шляхом контролю за його дотриманням, а також застосуванням передбачених законом заходів примусу за правопорушення [92, с.225-226][214]. Централізоване регулювання базується на відносинах субординації між учасниками суспільного відношення. За його допомогою регламентуються відносини, у яких пріоритетним, як правило, є загально-соціальний, публічний інтерес.

Децентралізоване регулювання базується на умовах договору, які створено узгодженими взаємними діями суб'єктів договірного процесу. Для того, щоб відмежувати ці умови від норм права ми застосуємо по відношенню до умов договору термін договірний юридичний припис. Його можна визначити як обов'язкове для сторін договору правило поведінки, встановлене шляхом узгодження їхньої волі, яке виражається у певних приписах, викладених, як правило, у письмовій формі. Його виконання забезпечується застосуванням передбачених договором чи законом заходів примусу, в тому числі юридичної відповідальності.

Цей метод побудований на координації цілей та інтересів сторін у суспільних відносинах. Він застосовується для регламентації відносин суб'єктів громадянського суспільства, які задовольняють, у першу чергу, свої приватні інтереси, тобто у сфері галузей приватноправового характеру [169, с.261][215].

Правове регулювання має певні стадії. Перша стадія - це створення норм права, правил поведінки. На цій стадії здійснюється загальний, неперсоніфікований вплив права. На другій стадії правового регулювання відбувається індивідуалізація і конкретизація прав і обов'язків. При настанні юридичних фактів виникають індивідуальні відносини, учасники яких наділяються конкретними правами і обов'язками. На цій стадії активно працює такий елемент правового регулювання як правове відношення. Третя стадія передбачає реалізацію, впровадження у життя конкретних прав і обов'язків у конкретних правовідношеннях [4, с.34][216].

Враховуючи, що правове регулювання починається з видання правил поведінки, необхідно виявити суттєві ознаки регулюючих умов договору. Чи можна поставити знак рівності між договірними юридичними приписами і нормами права?

Перш ніж відповісти на це питання, необхідно звернути увагу на особливість, притаманну традиційному для вітчизняної правової школи нормативістському підходу до розуміння права. З позицій позитивізму право - це система норм, встановлених чи санкціонованих державою, які містяться у формі нормативно-правових актів, правових звичаїв, судових прецедентів. По відношенню до договорів такий підхід дозволяє виділити, щонайменше, два їх види: нормативно-правовий та індивідуально-зобов'язальний.. На думку Н.М. Пархоменко, змістом нормативно-правового договору є норми права. Він укладається між суб'єктами публічно-правових відносин і може бути підставою для їх виникнення, зміни та припинення. На відміну від нього індивідуально-правовий договір - це угода, що може бути укладена між суб'єктами суспільних відносин з метою регулювання конкретних, індивідуальних відносин [105, с.4][217]. І якщо перший з них є, на думку авторки, джерелом права, то другий - виступає формою реалізації правових норм, "є нормативним за змістом, але не містить загальнообов'язкових правових норм" [105, с.7][218].

Враховуючи значні можливості договору як регулятора правовідносин, дуже плідним виглядають погляди Н.І. Дивєєвої, яка відзначає, що договір є загальнотеоретичною категорією, засобом, притаманним не лише цивільному праву. Договору як загально-правовому засобу (незалежно від галузевої належності) притаманні такі характеристики.

1. Договір є засобом узгодженої організації суспільних відносин (на відміну від актів застосування права). Кожен договір є угодою сторін. Саме це надає  відносинам договірного характеру.

2. Він завжди має взаємний характер на відміну від односторонніх угод.

3. Для того, аби договір як засіб правового регулювання міг бути реалізованим, необхідна наявність рівності його суб'єктів. Ця рівність має формальний юридичний характер, адже в дійсності, особливо за використання найманої праці, сторони фактично є нерівними.

4. Неодмінним атрибутом договору, що випливає з попередньої ознаки, є самостійність договірних суб'єктів у виборі контрагента.

5. Створюючи договірні відносини, сторони добровільно приймають на себе зобов'язання.

6. Будь-який договір є юридичним фактом, тобто правомірною дією, спрямованою на досягнення певних правових наслідків [48, с.148-151][219].

Договірне регулювання у трудовому праві здійснюється за допомогою системи договорів, які, залежно від їх суб'єктів, можна поділити на колективні та індивідуальні (трудові) договори. Н. Чубоха, розглядаючи проблему нормативного договору як форми трудового права, фактично називає таким лише ті угоди, які визнаються колективними [209, с.327-328][220]. Така думка є досить поширеною [35, с.14-17]. У науці трудового права колективний договір розглядається як локальний нормативний акт, які містить правові норми, спрямовані на регулювання соціально-трудових відносин [74, с.1-2, 8-12], [86, с.10-13], [35, с.15-16][221]. Н.Д. Муцинова, аналізуючи функції колективного договору, акцентує увагу на нормативній. Колективний договір, виконуючи цю функцію, поліпшує норми законів і підзаконних актів, заповнює прогалини у законодавстві, орієнтує законодавця на удосконалення і упорядкування норм трудового права [94, с.106][222].

 Відповідно до ст. 1 Закону України "Про колективні договори і угоди" колективний договір укладаються на основі чинного законодавства,   прийнятих сторонами зобов'язань з метою регулювання виробничих, трудових і соціально-економічних відносин і узгодження інтересів трудящих, власників або уповноважених ними органів. Зміст колективного договору визначається сторонами в межах їх компетенції. Саме в ньому знаходять вираження результати захисту сторонами свої інтересів, взаємних поступок [84, с.50][223]. 

Умови колективного договору поділяються на три види: нормативні, зобов'язальні та інформативні. Нормативні умови колективного договору - це локальні правові норми, які поширюють чинність на працівників певного підприємства. Вони спрямовані вирішувати правові питання за таких умов. По-перше, законодавство прямо передбачає колективно-договірний порядок їх вирішення, наприклад, щодо організації оплати праці на підприємстві. По-друге, у разі існування прогалини у праві, коли її заповнення не суперечить загальним принципам права. І, нарешті, якщо загальні норми права мають конкретизуватись саме через регулювання у колективному договорі, наприклад, щодо надання відпусток за ненормований робочий час. Фактично мова йде про локальні норми права, які поширюють чинність на сторони колективного договору протягом строку його чинності.