Як визначають теоретики цивільного права, правовий зміст свідоцтва про право на спадщину визначає підстави для вчинення провадження щодо видачі свідоцтва про право на спадщину, коли:

- спадкове майно підлягає обов'язковій реєстрації в органах державного управління (нерухомість, транспортні засоби);

- майно знаходиться у третіх осіб (ощадкаси, банки, ЖБК, до спадкових прав включено наслідки підприємницької діяльності тощо);

- у порядку спадкування переходять авторські права на літературні, наукові та інші твори. Але переходить не саме авторське право, а право розпорядження цим твором, право на винагороду.

Щодо місця відкриття спадщини, то за ст. 1221 ЦК місцем відкриття  спадщини є останнє місце проживання спадкодавця, тобто у разі його перебування за кордоном саме консул має відкривати спадщину після смерті  громадянина України. Але таке положення ускладнюватиме розшук та повідомлення спадкоємців про відкриття спадщини, коли ними є громадяни України (ст. 63 Закону України "Про нотаріат"). За частиною 3 ст. 60  Закону України за повідомленням громадян, підприємств, установ, організацій заходи щодо охорони спадкового майна можуть вживатися державними нотаріусами або посадовими особами органів державної влади та місцевого самоврядування, які вчиняють нотаріальні дії, за місцезнаходженням цього майна з повідомленням про вжиті заходи державного нотаріуса за місцем відкриття спадщини. Але реалізувати це положення також складно, коли відомості про вжиті заходи треба буде надсилати консульській установі, яка має координувати діяльність нотаріусів та органів  місцевої влади та місцевого самоврядування.

      Виходячи з того, що переважна більшість громадян України перебуває за кордоном тимчасово, а основне їхнє майно знаходиться в Україні, включаючи й об'єкти нерухомості, доцільність видачі свідоцтв про праве на спадщину консулами України також сумнівна. Більше того, ускладнює видачу свідоцтв про право на спадщину та обставина, що на об'єкти нерухомості, розташовані в Україні, може бути накладена заборона відчуження  або арешт, і видавати на такі об'єкти свідоцтва про право на спадщину можна тільки після перевірки відсутності заборони або арешту через Міністерство закордонних справ України за даними Єдиного реєстру заборон  відчуження об'єктів нерухомого майна.

Суперечить логіці й положення, що для отримання такого свідоцтва більшість громадян України має звертатися за кордон.

Тому вважається, що процедура видачі свідоцтва про право на спадщинуконсулами України не розроблена й не завжди доцільна, коли йдеться про спадщину, яка знаходиться в Україні, належала громадянам України, які перебували за кордоном та там померли, а спадкоємці проживають в Україні. Тому відкривати таку спадщину після смерті громадянина України за кордоном недоцільно.

      Водночас автори вважають, що іноземні громадяни, які мають право на спадщину в Україні, можуть отримувати свідоцтво про право на таку спадщину саме від консула України у країні його перебування, якому відомості про необхідність видачі такого свідоцтва має передати державний  нотаріус, який відкрив спадщину в Україні після смерті іноземного громадянина, що проживав на території України та мав там майно.    Але  таке звернення до консула України може мати місце в тому випадку, коли консульська установа іноземної держави в Україні не функціонує.

Загалом же, вважається остаточно не вирішеним питання про взаємодію  консулів України та державних нотаріусів за місцем відкриття спадщини щодо видачі свідоцтв про право на спадщину. Зокрема, за ст. 37 Консульського статуту консул має право приймати спадкове майно для передачі спадкоємцям, які перебувають в Україні. Тобто консул наділений повноваженням заміщати спадкоємців - громадян України без будь-яких довіреностей, а на підставі лише закону. Але у цьому випадку він має передавати таке майно спадкоємцям на підставі відповідного документа; отже, і у такому разі консул, на нашу думку, вправі видавати свідоцтво про право на спадщину.

З наведеного випливає, що якщо почесний консул знає українську мову, йому доцільно надати бодай мінімальну компетенцію щодо вчинення однієї нотаріальної дії - посвідчення заповіту, і це повноваження закріпити у Положенні про порядок учинення нотаріальних дій у консульських установах та дипломатичних представництвах. Ця пропозиція зумовлена тим. що в Україні право посвідчення заповіту прирівнюється до останнього  бажання, а тому має забезпечуватися для громадян України на якомога більшій території, включаючи й іноземні країни.

Що ж до вжиття заходів до охорони спадкового майна, то це питання в різних міжнародних угодах викладається по-різному. Так, відповідно до п. 4 ст. 33 Консульської конвенції між Україною і Республікою Польщею, ратифікованої Постановою Верховної Ради від 14 липня 1993 р. № 3380-12, і консульська посадова особа має право добиватися: 1) охорони спадщини, накладення або зняття печатки, вжиття заходів для охорони спадщини,включаючи призначення опікуна спадщини, як і брати участь у цих діях. 2) продажу майна, що входить до складу спадщини, як і повідомлення про дату, встановлену для продажу, щоб він зміг бути присутнім при цьому". Отже, за цією Конвенцією консул не має повноважень щодо безпосереднього вжиття заходів до охорони спадкового майна.

      Водночас згідно з п. 6 ст. 17 Консульської конвенції між Україною і Російською Федерацією, якщо громадянин акредитуючої держави, який постійно не проживає в державі перебування, помирає у цій державі, і якщо відсутні родичі або його представник у державі перебування, консульська посадова особа має право негайно взяти на тимчасове зберігання всі документи, гроші та особисте майно, що знаходилося у померлого, для передачі його спадкоємцям, розпоряднику або іншим уповноваженим особам. Отже, консул України в Росії і відповідно консул Російської Федерації в Україні наділені повноваженнями щодо безпосереднього вжиття заходів до охорони спадкового майна. Але це скоріше виняток із загального правила, ніж саме правило, оскільки в інших випадках передбачається діяльність компетентних органів держави перебування, а консул наділяється правом бути присутнім при вчиненні дій щодо охорони спадкового майна.

Загальний же аналіз консульських конвенцій свідчить, що в результаті  вжиття заходів до охорони спадкового майна посвідчення консулом нотаріальних актів не передбачається. Зрозуміло, що в результаті вжиття заходів до охорони спадкового майна, що залишилося після смерті громадянина України, консулом мають складатися відповідні нотаріальні акти, які мають регламентуватися й конкретизуватися Консульським статутом  України.

У законодавстві України та консульських конвенціях взагалі відсутні положення про те, у яких випадках і кому консулом мають видаватися свідоцтва про право на спадщину. Отже, можна вважати, що запропонований критерій для класифікації нотаріальних проваджень за територією дії  нотаріальних актів надав можливість більш ґрунтовно їх дослідити. Тому, розвиваючи запропоновані раніше в юридичних джерелах положення можна вважати, що консульські установи можуть отримувати від нотаріусів України доручення на розшук належного померлому громадянину України майна, якщо є відомості про те, що він певний час проживав за кордоном, а особливо тоді, коли він помер за кордоном.

Крім того, відповідно до Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України спадкова справа відкривається на підставі оригінала свідоцтва про смерть громадянина. Водночас за більшістю консульських конвенцій консул наділений повноваженнями щодо безкоштовного отримання свідоцтв про смерть громадянина за кордоном, а тому він має їх передавати державним нотаріусам за місцем відкриття спадщини. Це положення підтверджує необхідність налагодження взаємозв'язки між консульськими установами та нотаріусами України.

Щодо випадків видачі свідоцтв про право на спадщину автори вважають, що консул повинен їх видавати у тих ситуаціях, коли неможливо встановити останнє місце проживання в Україні померлого за кордоном громадянина України, а все його майно або основна його частина знаходиться в окрузі діяльності консула. Це положення випливає зі ст. 1221 ЦК України і визначає обов'язок консула щодо розшуку майна спадкодавця, повідомлення спадкоємців про відкриття спадщини тощо. Однак таке повноваження поширюватиметься лише на випадки, коли за законодавством приймаючої країни не буде встановлено інше, наприклад, видача свідоцтва повноважним органом цієї країни.

Отже, автори погоджуються із запропонованою Гріненко 0.0 класифікацією розподілу нотаріальних проваджень за територією дії нотаріальних актів.

Але слід сказати, що Гріненко О.О. поставила та почала досліджувати досить важливу проблему щодо нотаріальних проваджень, вчинюваних консулами України, але вона потребує подальшого дослідження та розвитку з метою їх деталізації, а запропонована концепція поділу нотаріальних актів за територією їх дії має бути додатково досліджена в контексті діяльності нотаріусів та інших осіб, уповноважених вчиняти нотаріальні дії.

Слід наголосити на тому, що автор звернув увагу на обмеження консула у двосторонніх договорах, ратифікованих Україною. Ці обмеження дій консулів встановлені щодо об'єктів нерухомості, розташованих у країні перебування консула. Так, за ч. З ст. 35 Консульської конвенції між Україною та Республікою Македонія консули вправі складати, реєструвати й засвідчувати угоди, укладені між громадянами акредитуючої держави, та засвідчувати односторонні заяви про останню волю, за умови, що такі угоди й заяви не суперечать законам держави перебування. Однак консульська посадова особа не є уповноваженою складати, реєструвати й засвідчувати ті угоди та заяви, за якими право власності на нерухомість у державі перебування має встановлюватися, передаватися або скасовуватися. Аналогічне положення має місце у консульській конвенції СРСР - Угорщина .Консульська конвенція між Союзом Радянських Соціалістичних Республік і Фінляндською Республікою, ратифікована Указом Президії Верховної Ради СРСР від 24 серпня 1966 p. № 170-VII, передбачає іншу формулу обмеження посвідчуваних консулами угод, а саме: "Складати або засвідчувати угоди між громадянами держави, що призначила консула, з одного боку, і громадянами країни перебування консула чи громадянами третіх країн, з другого боку, оскільки ці угоди стосуються виключно майна і прав на території держави, що призначила консула, або торкаються справ, які належать до компетенції властей держави, що призначила консула, за умови, що ці угоди не суперечать законам країни перебування консула.

    Існують консульські конвенції, у яких встановлюється обмеження повноважень консула одночасно щодо неможливості включати в предмет договору об'єкти нерухомого майна, а також про дію нотаріального акта на території репрезентованої країни311. Зрозуміло, що до переважної більшості консульських конвенцій увійшла умова щодо несуперечності законодавству держави перебування посвідчуваних консулом договорів (наприклад, при посвідченні спадкового договору).

Узагальнюючи наведене, можна сказати, що істотними умовами для посвідчення консулами договорів є:

1) несуперечність договору законодавству держави перебування;

2) дія договору на території репрезентованої держави, країни перебування або територіях третіх країн;

3) предметом договору не може бути нерухоме майно, розташоване  у державі перебування консула або в Україні.