За статтею 44 Консульської конвенції між Україною і РосійськоюФедерацією, ратифікованої Постановою Верховної Ради від 4 лютого 1994 р. № 3934-12, у випадку смерті працівника консульської установи або члена його сім'ї держава перебування зобов'язана:

1) дозволити вивезення рухомого майна померлого за винятком речей придбаних у державі перебування, вивезення яких заборонене на момент його смерті;

2) звільнити рухоме майно померлого від спадкоємного мита та усіх податків на спадщину.

Аналогічне положення міститься у багатьох консульських конвенціях,  а також у Віденській конвенції. Отже, такі відмінності встановлюють два  порядки вчинення заходів до охорони спадкового майна: щодо консульських службових осіб та членів їх сімей.

Узагальнюючи вищевикладене можна встановити, що консульська служба і її представник - посадова особа, має повноваження:

1) ініціювати вжиття заходів до охорони спадкового майна компетентними органами держави перебування;

2) бути присутньою при проведенні опису спадкового майна, що належить громадянину України;

3) приймати на зберігання майно, що належить померлому громадянину України, включаючи цінні папери, кошти, а також укладати угоди про його збереження, реалізацію з іноземними суб'єктами господарської  діяльності, а також отримувати від останніх виручені кошти для передачі  їх спадкоємцям - громадянам України;

4) вважається, що консульська службова особа має право здійснювати контроль за діями розпорядника спадковим майном;

•5)щодо сплати податків і зборів, які зумовлені прийняттям спадщини;

6) передавати отриману спадщину спадкоємцям, включаючи кошти, окремі предмети.

Але згадані положення зумовлені публічним правом, автор же вважає, що консулом мають бути дотримані й конкретні суб'єктивні права спадкоємців. Тому консулом мають вживатися і такі дії:

1)   негайне повідомлення спадкоємців про відкриття спадщини за кордоном;

2)   спадкоємці мають бути повідомлені консулом про склад спадщини, кількісний склад спадкоємців;

3) консул при вчиненні заходів до охорони спадкового майна має дотримуватися побажань спадкоємців, а саме: деякі речі не повинні відчужуватися, а мають бути відправлені спадкоємцям.

Особливу увагу звернемо на тезу окремих авторів, які вважають, що

" повідомлення спадкоємців про відкриття спадщини - це безумовний обов'язок нотаріуса". За чинним законодавством на підставі ст. 63 Закону України "Про нотаріат" державний нотаріус, який одержав від спадкоємців повідомлення про відкриття спадщини, зобов'язаний повідомити про відкриття спадщини тих спадкоємців, місце проживання або роботи яких йому відоме. Державний нотаріус може також зробити виклик спадкоємців шляхом публічного оголошення або повідомлення про це у пресі. Ця  вимога закону в багатьох випадках нотаріусами ігнорується.

Застосовуючи цю тезу до діяльності консулів, можна говорити про те, що консул зобов'язаний повідомляти спадкоємців, якщо місце їх проживання або роботи відоме, а у разі відсутності відомостей про спадкоємців - відповідні відомості про можливих спадкоємців походженням з України мають надсилатися у МЗС. При цьому МЗС має право не тільки здійснювати безпосередній розшук спадкоємців, а й доручати виконання цього завдання уповноваженим ним особам. Крім того, може використовуватися такий спосіб розшуку спадкоємців, як відповідна публікація в засобах масової  інформації.

Конкретизуючи способи повідомлення спадкоємців, вважаємо, що може застосовуватися розроблена для нотаріусів спеціальна процедура."…Форма нотаріальної дії щодо повідомлення спадкоємців має складати нотаріальне провадження, відрізнятись від відправки аналогічної заяви простим поштовим відправленням тим, що має здійснюватись юридично "грамотно", а також повинна мати офіційно визначений правовий зміст і передбачені випадки застосування. Тому слід не тільки регламентувати процедуру і зміст провадження щодо повідомлення спадкоємців, а й передбачити відповідну плату за це. На погляд автора, оплата цієї нотаріальної дії має рахуватись окремо, незважаючи на те, що вона входить доєдиного нотаріального процесу по видачі свідоцтва про право на спадщину,що є можливість пояснити її особливим характером, оскільки, як  свідчить нотаріальна практика, більшість спадкоємців звертаються до нотаріусів  без такого повідомлення. Витрати, пов'язані з поштовою пересилкою заяви, послугами кур'єра чи з використанням технічних засобів, маютьоплачуватись за рахунок спадкового майна або, за погодженням ізіншимиспадкоємцями, за їх рахунок".

При цьому автор вважає, що консули повинні мати міцні зв'язки з державними нотаріусами України, оскільки встановити за кордоном спадкоємців за заповітом, за законом, за правом на обов'язкову частку буває дуже складно, а тому нотаріуси можуть і повинні їх встановлювати їх саме в  Україні.

Отже, пропонується сприймати консульську діяльність як взяття спадщини, яка належить громадянам України, під державну охорону, до прийняття її одним або всіма спадкоємцями за законом чи за заповітом чи шляхом вжиття заходів до її охорони.