Отже, насамперед консул має враховувати законодавство країни перебування, але для тих нотаріальних дій, після вчинення яких нотаріальні акти діятимуть на території цієї країни. Наприклад, коли нотаріус  посвідчує заповіт особи, то вірогідним є випадок, що особа може померти  за межами своєї країни, а тому заповіт має відповідати як умовам законодавства України, так і країни перебування, оскільки заповідачу може належати майно в Україні та за кордоном.

Водночас деякі нотаріальні акти можуть бути розраховані для дії в Україні, а тому мають відповідати законодавству України.

Спеціальні вимоги, що висуваються до документів, які мають діяти на території акредитуючої держави, встановлюються не тільки у двосторонніх угодах, законодавством обох країн, але й багатостороннімиконвенціями. Так, за ст. 1 Конвенції, що скасовує вимогу легалізації іноземних офіційних документів, офіційними документами, які не підлягають  легалізації, вважаються:

a) документи, які виходять від органу або посадової особи, що діють у  сфері судової юрисдикції держави, включаючи документи, які виходять  від органів прокуратури, секретаря суду або судового виконавця;

b) адміністративні документи;

c) нотаріальні акти;

d) офіційні свідоцтва, виконані на документах, підписаних особами у їх  приватній якості, такі як офіційні свідоцтва про реєстрацію документа або факту, який існував на певну дату, та офіційні й нотаріальні засвідчення підписів.

Однак за цією ж ст. 1 Конвенції вимоги щодо скасування легалізації іноземних офіційних документів не поширюються:

a) на документи, складені дипломатичними або консульськими агентами;

b) на адміністративні документи, що мають пряме відношення до комерційних або митних операцій.

Водночас формальну належність до консульських документів слід тлумачити на користь захисту прав громадян. Так, громадянин вправі звернутися за вчиненням нотаріальної дії до нотаріуса країни перебування, якщо  у цій країні існує нотаріат, та до консула своєї країни, а тому посвідчений і тим і іншим органом документ має отримувати відповідний статус - нотаріальний акт. Тому документ, посвідчений консулом, не потребує легалізації не в силу Конвенції, що скасовує вимогу легалізації іноземних офіційних документів, а в силу його відповідності Віденській конвекції та двостороннім консульським конвенціям.

              Вжиття заходів до охорони спадкового майна та прийняття документів назберігання - це передбачені державою заходи, які повинні забезпечити зберігання спадкового майна та документів від псування, розкрадання, загибелі тощо. У теорії нотаріального процесу до інших охоронних нотаріальних дій віднесено й накладання заборони відчуження нерухомого майна, але ця нотаріальна дія консулом не вчиняється.

     Охоронні нотаріальні дії передбачають вжиття нотаріусом заходів, спрямованих на зберігання майна, документів, доказів до певного, визначеного законом строку або умовами, що випливають з угод, тощо. Так, заходами щодо охорони спадкового майна є опис цього майна, його опечатування. забезпечення зберігання, управління майном, призначення опікуна майна, встановлення та повідомлення спадкоємців про відкриття спадщини тощо.

Правовий зміст провадження щодо вжиття заходів до охорони спадкового майна полягає в тому, що на час перехідного періоду, коли фактично право власності на спадкове майно перебуває у невизначеному та не встановленому за допомогою відповідних документів стані, потрібні відповідні заходи, спрямовані на визначення конкретних осіб, які відповідатимуть  за його збереження. Логічним є виокремлення трьох етапів провадження,  а саме:

1) отримання відомостей про необхідність вжиття заходів до охорони 
спадкового майна, їх оцінка та, в разі позитивної оцінки, - вжиття заходів до охорони спадкового майна;

2)етап збереження майна, який має тривати до отримання майна 
всіма спадкоємцями і який може супроводжуватися відчуженням частини майна, прийнятого на зберігання, у передбачених законом випадках;

3) передачу спадкового майна спадкоємцям.

Тобто таким чином передбачається пройти шлях від отримання відомостей про необхідність вжиття заходів до охорони спадкового майна до  його безпосередньої передачі спадкоємцям. Але, на відміну від прийнятої і моделі діяльності нотаріуса із вжиття заходів до охорони спадкового майна, діяльність консула має й певну специфіку.

Проаналізуємо основні умови діяльності консула за Консульською  конвенцією між Союзом Радянських Соціалістичних Республік і Республікою Куба. Так, у ст. 33 Конвенції йдеться, що компетентні власті держави перебування повідомляють консульську службову особу про  смерть громадянина репрезентованої держави і передають їй відомості про спадкове майно, про спадкоємців, відказоодержувачів, а також про  наявність заповіту. Звернімо тут увагу на той аспект, що саме консулу повідомляються відомості про спадкове майно, а не він має такі відомості. Тут можна підкреслити й те положення, що у Консульській конвенції передбачається надання відомостей консулу про спадкоємців та інших зацікавлених осіб, але така редакція Конвенції диктується зобов'язаннями держав. На практиці ж можливі випадки, коли такі відомості можуть  надходити саме від консула, який сам вправі посвідчувати заповіти своїх  громадян.

Зрозумілим і адекватним міжнародним відносинам є окремий випадок,  коли компетентні власті держави перебування сповіщають консульську службову особу про відкриття спадщини в державі перебування, якщо  спадкоємцем чи відказоодержувачем  є громадянин репрезентованої держави. Але звернімо увагу, що у даному випадку консул за Консульським  статутом України є представником спадкоємців, які є громадянами репрезентованої держави, а тому має право користуватися належними їм павами без відповідної довіреності.

Проте більше інформації про зміст консульської діяльності із вжиття заходів щодо охорони спадкового майна можна отримати зі ст. 34 Консульської конвенції. Так, консульська службова особа має право бути присутньою при вжитті заходів щодо перепису й охорони спадкового майна  громадянина репрезентованої держави, брати участь у підписанні відповідного протоколу, а також захищати спадкові права громадян репрезентованої держави за умови дотримання законодавства державиперебування. Консульська службова особа має також право звертатися з проханням до компетентних органів держави перебування про вжиття відповідних заходів щодо охорони спадщини. У разі смерті громадянина репрезентованої  держави під час його тимчасового перебування на території держави перебування консульська службова особа має право одержати майно, я: : при собі померлий, якщо це майно не пов'язане із зобов'язаннями,  взятими померлим під час його перебування в державі перебування. Усі подальші дії щодо зазначеного майна, включаючи вивіз його, коли в цьому виникає необхідність, здійснюються з дотриманням законодавства держави перебування.

Як бачимо з наведеного фрагмента, консул, на відміну від нотаріуса, не уповноважений безпосередньо вживати заходів щодо охорони спадкового майна, а лише вправі ініціювати їх вжиття і бути присутнім при їх вчиненні.

    Приблизно аналогічні положення містяться й в інших двосторонніх консульських конвенціях. Лише звернемо увагу на більш конкретні положення щодо спадкового майна, які містяться у Консульській конвенції між Україною і Литовською Республікою, ратифікованій Законом України  від 1 листопада 1996 р. № 463/96-ВР. Так, у ч. 1 ст. 17 Конвенції йдеться про те, що компетентні органи держави перебування у якомога коротший строк повідомляють консульську посадову особу про смерть на території  її консульського округу громадянина акредитуючої держави, а також інформують консульську посадову особу про наявність спадкового майна, заповіту, а також про те, що будь-яка особа, яка знаходиться або репрезентована на території держави перебування, призначена розпорядником цього майна. Така редакція зобов'язань держави вважається більш досконалою, оскільки в ній конкретизовано можливість існування заповіту, а також встановлено можливість призначення розпорядника спадкового  майна. У даному випадку в угоді передбачається можливість існування навіть нотаріально не посвідченого заповіту. Що ж до розпорядника майна,  то Конвенція щодо міжнародного управління майном померлих осіб,  підписана в Гаазі 2 жовтня 1973 p., встановлює: "Договірні держави засновують міжнародний сертифікат, що визначає особу чи осіб, уповноваженихкерувати рухомим майном померлої особи, і встановлює його чи їхні повноваження".

Отже, у двосторонніх відносинах встановлено можливість призначення розпорядника спадкового майна, який у ЦК України отримав найменування "виконавець заповіту".

Взагалі вважається, що, виходячи із значного навантаження консулів,їх діяльність не повинна обтяжуватися виконанням повноважень розпорядника спадкового майна. Для цього Україні доцільно приєднатися до Конвенції щодо міжнародного управління майном померлих осіб, підписаної в Гаазі 2 жовтня 1973 р. Тоді консули України зможуть на законних підставах передавати повноваження щодо охорони спадкового майна спеціально уповноваженим особам.

       У Консульській конвенції між Україною і Литовською Республікою також розширені повноваження консула відповідно до встановлених у Законі  України "Про нотаріат". Якщо громадянин акредитуючої держави,  який постійно не проживає в державі перебування, помирає в цій державі, консульська посадова особа має право взяти на тимчасове зберігання всі документи, гроші та особисте майно, що знаходилося у померлого, для передачі їх спадкоємцям, розпоряднику або іншим уповноваженим особам. Більше того, консульська посадова особа може від імені громадянина акредитуючої держави, якщо такий громадянин не знаходиться на території держави перебування, одержувати від суду, органів влади або окремих осіб  гроші або іншу власність, на яку даний громадянин має право у зв'язку зі смертю будь-якої особи, включаючи спадкове майно, платежі, зроблені відповідно до законів про виплату компенсацій у зв'язку з нещасними випадками, а також платежі за страховими полісами у зв'язку із страхуванням життя.

Як бачимо, консульська службова особа має приймати на зберігання: тільки документи, а й майно та кошти. Аналогічне положення міститься і в інших конвенціях, зокрема Консульською конвенцією між Україною і Угорською Республікою, ратифікованою Постановою Верховної Ради від  29 жовтня 1992 р. № 2749-12, передбачено, що консул може приймати на  зберігання майно та документи від громадян акредитуючої держави або для цих громадян у випадках, коли це не суперечить законодавству держави перебування.

Отже, на цій підставі вважається за доцільне доповнити повноваження  консула, встановлені у Законі України "Про нотаріат", виразом: "Консул може приймати на зберігання майно та документи від громадян акредитуючої держави або для цих громадян у випадках ...".

     З аналізу Консульського статуту України можна встановити, щоконсул  вживає заходів для охорони майна, що залишилося після смерті громадянина України, тобто тут мається на увазі безпосередня дія. При цьому , якщо залишене майно повністю або частково складається з предметів, що можуть зіпсуватися, а також при надмірній дорожнечі зберігання такого  майна консул має право продати це майно і надіслати виручені гроші  за  належністю. Консул може приймати на зберігання гроші, коштовності, цінні папери і документи, які належать громадянам України.