Комітетом Міністрів Ради Європи 2 березня 1978 року   було прийнято Резолюцію, в якій затверджено детальні рекомендації про надання правової допомоги та консультацій [76], які відносяться, насамперед, до судочинства. Цими рекомендаціями передбачено, що консультації можуть надаватися не лише юристами, а й іншими кваліфікованими фахівцями у відповідній галузі. Консультаційна та юридична діяльність, відповідно до зазначеної Резолюції, стосується осіб, які у зв`язку з матеріальним неблагополуччям не можуть забезпечити собі належну правову допомогу, враховуючи те, що право на доступ до правосуддя і справедливого розгляду гарантоване ст.6 Європейської конвенції з прав людини, є однією з ознак будь - якого демократичного суспільства; враховуючи, шо надання юридичної допомоги має розглядатися не як акт милосердя для малозабезпечених, а як обов`язок, що лежить на всьому суспільстві в цілому; враховуючи, що усунення економічних перепон до правосуддя для осіб у скрутному матерільному становищі, також сприяє у доступі до юридичних консультацій, то Комітет Міністрів Ради Європи рекомендує: уряди держав - учасниць повинні прийняти чи посилити,  залежно від обставин, всі заходи, які вони вважають необхідними, з метою поступової реалізації принципів, передбачених у вищезазначеній Резолюції, іншими словами - створити рівні можливості, за відповідних умов, у доступі до правової допомоги всім категоріям громадян [77].

Консультації можуть стосуватися питань, що виникають у конкретній справі та роз`яснень із законодавства. Ефективність правильно наданих консультацій може проявитись ще на адміністративній стадії, чим усунути необхідність судового провадження.

         Отже, ефективно налагоджена дієва система  юридичної допомоги та консультацій забезпечує і гарантує реалізацію громадянами власних прав та свобод, що стосується принципу - права на представництво та допомогу.

  У світлі адміністративної реформи,що здійснюється Україною, яка хоч і не є членом Європейського співтовариства, але орієнтує своє законодавство на кращі зразки, є доцільним перейняття позитивного досвіду щодо регулювання цих питань та певних норм, визначених даною Резолюцією, особливо в аспекті консультацій  в  адміністративно - правовій сфері відносин, а саме:

- держава повинна забезпечувати особам, що перебувають в матеріально -скрутному становищі, можливість отримання необхідної юридичної консультації з усіх питань, які можуть торкатися їх прав та інтересів;

- юридичні консультації надаються безкоштовно або з оплатою суми, яка відповідає фінансовим можливостям особи;

- створення дієвої системи сповіщення про можливість отримання відповідної консультації та інше.

Для реалізації цих положень з теоретичної у практичну площину, на думку автора, необхідно прийняти два нормативно-правових акти: Закон України "Про правову допомогу та юридичну консультацію для матеріально неблагополучних категорій громадян" та Закон України "Про створення консультативних центрів при виконавчих органах влади".

Принцип викладу мотивів полягає в тому, що адміністративний орган зобов`язаний у прийнятому ним рішенні вказувати на мотиви та надавати правове і фактичне обгрунтування його. Сфера застосування цього принципу поширюється на "негативні" рішення, тобто ті, які виступають в ролі правообмежуючого фактора відносно прав та свобод громадян.

Слід зазначити, що така форма його реалізації в країнах Європи має відмінні риси. Наприклад, у Нідерландах, за загальним правилом, адміністративний орган завжди повинен зазначати мотиви свого рішення [78, с.37]. У ФРН письмові або письмово підтверджені адміністративні акти також мають бути письмово обгрунтовані, за винятком випадків, зазначених у законі [47, с.37].У Франції підхід до вирішення даного питання відмінний, тобто адміністративний  орган не зобов`язаний у всіх справах, які він розглядає, здійснювати мотивування рішення, лише щодо випадків, передбачених законом. Це стосується рішень, які за своїм характером є "негативними" або "несприятливими" [79, с.37]. Щодо самого обгрунтування, то воно має бути викладане в обсязі, який дозволить тлумачити правильність рішення з точки зору позицій, зазначених у ньому. Аргументація виступає в ролі призми, проходячи через яку фактичні обставини справи  перетворюються у правове рішення, зовнішньою формою вираження якого є безпосередньо адміністративний акт або документ, який доводиться до відома відповідної особи. Мотиви прийнятого рішення можуть викладатись на вимогу або прохання особи, шляхом письмового пояснення у визначений термін, достатній для ознайомлення з обгрунтуванням акта та його оскарженням.

Позитивним досвідом регуляції з цього питання є Законодавство про адміністративну процедуру США. Як приклад, параграф 557 розділу 5 Зводу законів, передбачає, що всі рішення установ, прийняті на слуханні або після нього, супроводжувались вмотивованим висновком відносно " всіх суттєвих питань факту, права чи погляду, зазначеного у протоколі"[71]. Для простих справ обгрунтування викладається в короткій формі, де просто перераховуються факти, і закінчується наказом. Щодо складних справ,  вслід за назвою та викладенням обставин справи, йде глибоко аргументована думка посадової особи, яка приймає рішення по справі, якщо справа підлягає колегіальному розгляду - рішення виноситься з урахуванням позиції кожної посадової особи, але за певних обставин можливе викладення окремої думки.

Недоліком вищезазначеної норми, яка викладена у параграфі 557 розділу 5 Зводу законів США, на думку автора, є абстрактність вираження понять "проста" і "складна" справа, що вказує на неоднозначне тлумачення і розуміння, тому що на перший погляд проста справа при детальному та глибокому виченні може виявитися складною. Розв`язок цієї проблеми знаходиться у визначенні певних умов та принципів, яким має відповідати проста або складна справа. Наприклад, якщо рішення у справі стосується прав і свобод громадян, незалежно у "позитивному" чи "негативному" плані, орган, який його приймає, в обов`язковому порядку аргументує і пояснює мотиви саме такого, а не іншого рішення. Подібна позиція передбачена у проекті Адміністративно - процедурного кодексу України, а саме у ч. 4 ст. 54 зазначено, що мотивувальна частина не складається, якщо:

1. адміністративний орган задовільнив заяву і акт не стосується прав та законних інтересів інших громадян;
2. адміністративний орган приймає велику кількість адміністративних актів однакового виду або в певній стандартизованій формі;
3. в порядку здійснення контрольних повноважень адміністративним органом не виявлено порушень законодавства;
4. в інших випадках, передбачених законодавством [25].

Окремим пунктом або статтею у проекті Адміністративно - процедурного кодексу України, на переконання автора, необхідно передбачити право особи вимагати отримання мотивів прийнятого рішення, навіть за умови, коли закон дозволяє не складати мотивувальної частини рішення. 

Отже, принцип викладу мотивів виступає стрижнем та забезпечувальним фактором гарантій законності прийнятого рішення, адже зобов'язує адміністративний орган інформувати особу не лише про саме рішення, а й про детермінанти його прийняття.

Останнім передбаченим в Резолюції і досить важливим, з огляду на захист прав та свобод громадян в адміністративній процедурі, є принцип зазначення засобів правового захисту.

Суть цього принципу полягає в зобов`язані адміністративного органу в адміністративному акті зазначати правові засоби його оскарження, тобто для особи, яка не згодна з прийнятим рішенням, зазначається необхідна інформація для подання скарги: орган, правочинний розглядати скаргу, строки для оскарження, порядок подання скарги.

  Резолюцією (77)31 "Про захист особи відносно актів адміністративних органів", прийнятою Комітетом Міністрів Ради Європи, передбачене таке поняття принципу зазначення засобів правового захисту: якщо адміністративний акт, наданий у письмовій формі, несприятливо впливає на права, свободи або інтереси особи, то в ньому зазначаються звичайні засоби правового захисту проти такого впливу, а також строки для їх використання.

Відразу слід відмітити певні особливості цього визначення, а саме:

1. зазначення правових засобів захисту у адміністративному акті, обмежене несприятливою його дією на права і свободи, тобто в актах, які встановлюють сприятливі або позитивні для особи обставини, зникає необхідність відповідного повідомлення;
2. вказівка на правові засоби захисту стосується лише актів, в яких зовнішня форма вираження є письмовою щодо усних актів, то, незалежно від обставин, це положення не застосовується. Як  вказано в коментарі Резолюції щодо даного принципу, це здійснюється з метою уникнення складностей застосування, хоча, на думку автора, є можливим встановлення на законодавчому рівні  певної процедури, яка б передбачала порядок повідомлення особі, в "усному" адміністративному акті, про правові засоби захисту;
3. посилання йде на "звичайні правові засоби захисту", тобто цим положенням надається тільки вказівка про необхідність захисту,  тому що неможливо охопити одним принципом всі засоби захисту. Визначення конкретних правових засобів захисту віддається на вирішення окремо взятої держави, адже національні правові системи мають свої особливості, притаманні лише їм;
4. також необхідно відмітити посилання на строковість здійснення або реалізації права на оскарження адміністративного акту, тобто одночасно з наданням особі можливості на оскарження, її ставлять у часові рамки. Цим досягається подвійний результат: по-перше, скаржник має достатньо часу для підготовки та подання скарги, але встановлені часові межі дисциплінують його; по-друге, не відбувається надмірне затягування поцедури, що дозволяє говорити про практичну реалізацію принципів оперативності та ефективності.

Подібна позиція щодо змістовного наповення цього принципу, з деякими особливостями, викладена у проекті Адміністративно - процедурного кодексу України, зокрема в аб.6 ст 54 передбачено, в акті зазначається порядок набуття ним чинності та порядок і строки його оскарження [25]. У визначенні зазначеного принципу, відповідно до Проекту, не вказуються, в яких актах, сприятливих чи несприятливих для особи, необхідно зазначати відомості про правові засоби захисту.  Таке викладення норми, на переконання автора, більш сприяє захисту особи, ніж подібне у Резолюції Комітету Міністрів Ради Європи, адже адміністративний орган не застрахований  від помилки. Також у аб.1 ст. 53 Проекту зазначається, що адміністративні акти приймаються у письмовій формі, якщо інше не передбачає закон  [25], тобто зникає необхідність спеціально вказувати на дію цього принципу, лише на письмові акти, адже тільки у визначених випадках законом допускається інша форма зовнішнього вираження.  Щодо порядку та строків, то вони, відповідно до коментарів Резолюції, безпосередньо передбачені у проекті Адміністративно - процедурного кодексу України.

Необхідно відмітити також те, що вказаний принцип набуває свого відображення у правових системах, зокрема у законах чи кодексах про адмінстративну процедуру  інших держав: ФРН, Естонія, Казахстан, Польща тощо.

Отже, встановлення та реалізація принципу зазначення правових засобів забезпечує і гарантує додаткову можливість для громадянина захистити свої права шляхом оскарження положень адміністративного акта, а щодо адміністративного органу - додаткові механізми контролю за його правозастосовницькою діяльністю.