Цивільна дієздатність фізичної особи як складова її правового статусу. Надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності та віднесення цих справ до судової юрисдикції (ст. 35 ЦК, ст. 234 ЦПК) певною мірою втілює положення ст. 12 Конвенції про права дитини, прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН 20 листопада 1989 р. (ратифіковано Україною 27 лютого 1991 р.), відповідно до якої дитині, здатній сформулювати власні погляди, забезпечується право вільно висловлювати ці погляди з усіх питань, що її стосуються, яким приділяється належна увага згідно з віком і зрілістю дитини^[93]. Зміна правового статусу фізичних осіб має здійснюватися в порядку, який максимально гарантує захист їх прав, свобод та інтересів.

Структурними елементами правового статусу як комплексної правової категорії є, передусім, цивільна правоздатність, цивільна дієздатність та обсяг суб'єктивних прав, свобод, інтересів та відповідних обов'язків суб'єкта права^[94]. Правовий статус, зазначає Н. І. Матузов, як правова категорія фіксує основи правового становища громадянина у суспільстві і охоплює, перш за все, невід'ємні права та свободи людини^[95]. В. В Бла- жеєв, визначаючи правовий статус особи, зазначає, що правоздатність та дієздатність створюють багаторівневу структуру правового статусу громадянина, в той час як система персоніфікованих прав та обов'язків - його індивідуалізуючі елементи, які дозволяють визначити правовий статус кожного громадянина окремо^[96]. Поділяється вказаний підхід до визначення правового статусу особи й іншими науковцями, при цьому зазначається, що правовий статус фізичних осіб служить для цілісної та об'єктивної характеристики особистості як суб'єкта права, виявлення ступеня їх свободи та рівня правової захищеності у суспільстві^[97].

Цивільна дієздатність як складова правового статусу є, таким чином, однією з основних властивостей, що характеризує особистість у правовій державі та суспільстві. Її набуття в повному обсязі традиційно пов'язується у праві з досягненням особою певного віку. Проте ще римське право передбачало спеціальну процедуру звільнення дитини від батьківської влади, відому як процедуру емансипації. У зарубіжному праві, відмічає І. В. Жилінкова, до сьогодні термін "емансипація" зберіг своє першочергове значення і трактується як звільнення особи від опіки та піклування з боку батьків або інших уповноважених осіб та набуття нею здатності своїми діями набувати права та обов'язки, тобто набуття особою повної цивільної дієздатності^[98]. Емансипація має розглядатися як необхідний нормативний регулятор, зумовлений стрімким розвитком економічного укладу держави та біосоціальної природи людини^[99] і тим самим суттєво впливає на правовий режим її участі у правових відносинах для реалізації індивідуальних потреб та соціальних якостей. Наявність інституту емансипації викликана необхідністю поступового розширення прав, свобод та обов'язків неповнолітніх з урахуванням їх фізичного, розумового та соціального розвитку.

Закріплення процедури розгляду справ про надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності за правилами окремого провадження, інакше кажучи, про емансипацію, обумовлено їх матеріально- правовою природою. Предметом вимоги по справах про емансипацію є надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності, тобто зміна правового статусу особи, не пов'язаної із вирішенням спору про право, що виключає їх розгляд за правилами позовного провадження (ч. 6 ст. 235 ЦПК).

Відправною тезою при визначенні цивільної дієздатності є те, що вона, будучи одним з елементів цивільної правосуб'єктності, значною мірою впливає на визначення правового статусу фізичної особи. Легальна формула цивільної дієздатності закріплена в законі. Згідно зі ст. 30 ЦК цивільну дієздатність має особа, яка усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними. Цивільною дієздатністю особи є її здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання. Виходячи з цього цивільну дієздатність слід розуміти як відповідний правовий стан фізичної особи, зумовлений сукупністю притаманних їй певних властивостей, які свідчать про її здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання. Саме такий підхід до розкриття правової природи та сутності цивільної дієздатності дозволяє ставити питання щодо її наявності або відсутності у фізичної особи, обсягу, підстав та порядку її набуття і обмеження.

За загальним правилом, повної цивільної дієздатності відповідно до ст. 34 ЦК набуває фізична особа, яка досягла повноліття, тобто вісімнадцяти років. Згідно з ч. 2 ст. 34 ЦК при реєстрації шлюбу фізична особа, яка не досягла повноліття, набуває повної цивільної дієздатності з моменту реєстрації шлюбу. Окремої процедури надання особі повної цивільної дієздатності в цьому разі закон не встановлює, тобто набуття повної цивільної дієздатності закон пов'язує виключно із фактом реєстрації шлюбу.

Втім повна цивільна дієздатність може не лише набуватися фізичною особою до досягнення нею повноліття, а й надаватися їй у випадках та у порядку, передбачених законом, шляхом прийняття відповідного рішення уповноваженими органами.

Виходячи з наведеного, можна зробити висновок, що емансипація неповнолітньої особи відбувається шляхом:

1.  набуття неповнолітньою особою повної цивільної дієздатності на підставі зазначених у законі юридичних фактів;
2.  надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності рішенням уповноваженого органу у випадках, передбачених законом.

Підстави та порядок надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності рішенням уповноваженого органу. Згідно з ч. 1 ст. 35 ЦК повна цивільна дієздатність може бути надана особі, яка досягла шістнадцяти років і працює за трудовим договором, а також неповнолітній особі, яка записана матір'ю або батьком дитини.

За загальним правилом, закріпленим ст. 188 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП), не допускається прийняття на роботу осіб молодше шістнадцяти років. Отже, неповнолітній, який досяг шістнадцятирічного віку, має право реалізувати конституційне право на працю шляхом укладання трудового договору за власним бажанням. У трудових відносинах неповнолітні, що не досягли вісімнадцяти років, прирівнюються у правах до повнолітніх, а в галузі охорони праці, робочого часу, відпусток та деяких інших умов праці користуються пільгами, встановленими законом (ст. 187 КЗпП). З метою охорони прав неповнолітніх закон передбачає розірвання трудового договору з неповнолітнім на вимогу його батьків, усиновителів, піклувальників, а також державних органів та службових осіб, на яких покладено нагляд та контроль за додержанням законодавства про працю, коли продовження його чинності загрожує здоров'ю неповнолітнього або порушує його законні інтереси. Неповнолітня особа, яка досягла шістнадцяти років і працює за трудовим договором, може самостійно розпоряджатися своїм заробітком та здійснювати інші права, які випливають із цих відносин, здійснювати права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом, самостійно укладати договір банківського вкладу та розпоряджатися вкладом, внесеним нею на своє ім'я, тощо (частини 1-3 ст. 32 ЦК). Втім вчинення неповнолітньою особою решти правочинів може відбуватися за згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальників та з дозволу органу опіки та піклування (ч. 4 ст. 32 ЦК). Цим і може обумовлюватися звернення неповнолітньої особи, яка досягла шістнадцяти років і працює за трудовим договором, із заявою до компетентного органу про надання їй повної цивільної дієздатності.

Відповідно із сімейним законодавством права та обов'язки матері, батька і дитини ґрунтуються на походженні дитини від них, засвідченому державним органом реєстрації актів цивільного стану в порядку, передбаченому законом. Походження дитини від подружжя визначається на підставі Свідоцтва про шлюб та документа закладу охорони здоров'я про народження дружиною дитини. Якщо мати та батько дитини не перебувають у шлюбі між собою, походження дитини від матері визначається на підставі документа закладу охорони здоров'я про народження нею дитини, а походження дитини від батька - за його заявою спільно з матір'ю дитини (статті 122, 125, 126 СК). Неповнолітні батьки мають такі самі права та обов'язки щодо дитини, як і повнолітні батьки, неповнолітні батьки, які досягли чотирнадцяти років, мають право на звернення до суду за захистом прав та інтересів своєї дитини (ст. 156 СК). Водночас неповнолітні батьки не можуть, наприклад, доручити адвокату захист прав своєї дитини у суді та здійснювати деякі інші дії, що мають юридичне значення.

Отже, надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності за зазначеними обставинами зумовлює суттєві зміни у правовому регулюванні статусу неповнолітніх як самостійних суб'єктів права.

Розгляд та вирішення справи про надання особі повної цивільної дієздатності зводиться до спростування встановленої законом презумпції щодо здатності фізичної особи усвідомлювати значення своїх дій, можливості керувати ними, своїми діями набувати для себе права та самостійно їх здійснювати, своїми діями створювати для себе обов'язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання тільки при досягненні повноліття, тобто вісімнадцяти років.

Відмітимо, що надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності з підстав, передбачених ч. 1 ст. 35 ЦК, може здійснюватися в судовому або позасудовому порядку. В позасудовому порядку надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності віднесено до компетенції органів опіки та піклування. За наявності письмової згоди батьків (усиновлювачів або піклувальника) надання повної цивільної дієздатності з цих підстав здійснюється органом опіки та піклування за заявою неповнолітньої особи, яка працює за трудовим договором або записана матір'ю або батьком дитини. У разі відсутності такої згоди повна цивільна дієздатність може бути надана неповнолітній особі за рішенням суду (ч. 2 ст. 35 ЦК, ст. 242 ЦПК).

Згодою батьків щодо надання неповнолітньому повної цивільної дієздатності слід розуміти оформлену в письмовій формі згоду обох батьків (матері та батька) за умови, що обидва живі, та ніхто з них не позбавлений батьківських прав. Отже, згода батьків має вважатися відсутньою, якщо хоч один із батьків заперечує проти надання неповнолітній дитині повної цивільної дієздатності або з тих чи інших причин не надав до органів опіки та піклування своєї згоди в письмовій формі. Разом з тим згоду одного з батьків слід визнати достатньою щодо надання неповнолітньому повної цивільної дієздатності, якщо другий із батьків позбавлений батьківських прав, визнаний недієздатним, помер, оголошений померлим або визнаний безвісно відсутнім.