Усиновлення як форма надання державою захисту та допомоги дітям, які залишилися без батьківського піклування. Згідно зі ст. 20 Конвенції про права дитини, прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН 20 листопада 1989 р. (ратифікована Україною 27 лютого 1991 р.), дитина, яка тимчасово або постійно позбавлена сімейного оточення, має право на особливий захист і допомогу, що надається державою¹. Принцип забезпечення державою соціального захисту таких дітей та надання їм допомоги знайшов своє закріплення і в законодавстві України. Відповідно до ч. 3 ст. 52 Конституції України утримання та виховання дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, покладено на державу. З метою забезпечення прав дитини, її соціального захисту та всебічного розвитку було прийнято низку нормативно- правових актів, що встановлюють основні засади та напрями державної політики у сфері захисту прав дітей. Так, Законом України від 26.04.2001 р. № 2402-Ш "Про охорону дитинства" передбачено, що охорона дитинства є стратегічним загальнонаціональним пріоритетом. Відповідно до ст. 4 цього Закону держава має забезпечувати належні умови для охорони здоров'я, навчання, виховання, фізичного, психічного, соціального, духовного та інтелектуального розвитку дітей, їх соціально-психологічної адаптації та активної життєдіяльності, зростання в сімейному оточенні в атмосфері миру, гідності, взаємоповаги, свободи та рівності. Законом України від 13.01.2005 р. № 2342-ІУ "Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей- сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування" (далі - Закон) визначено правові, організаційні, соціальні засади та гарантії державної підтримки дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. Виходячи із змісту ст. 3 цього Закону створення умов для реалізації права кожної дитини на виховання в сім'ї, сприяння усиновленню дітей, створення системи заохочення і підтримки усиновлювачів належать до основних засад державної політики щодо соціального захисту дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування.

Розробку і виконання цільових програм з охорони та соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, покладено на органи державної влади та органи місцевого самоврядування, які згідно із ст. 7 Закону відповідно до їх компетенції, визначеної законом, забезпечують вирішення питань щодо встановлення опіки і піклування, створення інших передбачених законодавством умов для виховання дітей, які внаслідок смерті батьків, позбавлення батьків батьківських прав, хвороби батьків чи з інших причин залишилися без батьківського піклування, а також для захисту особистих, житлових і майнових прав та інтересів дітей та осіб із числа дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. Кабінет Міністрів України, спеціально уповноважені органи державної влади, органи місцевого самоврядування здійснюють у межах бюджетних асигнувань розробку і виконання цільових програм щодо поліпшення соціального захисту дітей- сиріт, дітей, позбавлених батьківського піклування, та осіб з їх числа.

За умови втрати дитиною батьківського піклування відповідна служба у справах дітей зобов'язана протягом двох місяців підготувати комплект документів, який підтверджує набуття дитиною статусу дитини-сироти чи дитини, позбавленої батьківського піклування. Статус дитини-сироти або дитини, позбавленої батьківського піклування, надається відповідно до чинного законодавства (ст. 5 Закону).

Пріоритетні форми влаштування дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, визначені ст. 6 Закону.

За умови втрати дитиною батьківського піклування відповідний орган опіки та піклування вживає заходів щодо влаштування дитини в сім'ї громадян України: на усиновлення; під опіку або піклування; у прийомні сім'ї; дитячі будинки сімейного типу.

Дитина може бути влаштована до закладів для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, незалежно від форми власності та підпорядкування, у разі якщо з певних причин немає можливості влаштувати її на виховання в сім'ю.

Влаштування дитини до закладу для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, не позбавляє органи опіки та піклування за місцем походження та за місцем перебування дитини від обов'язку продовжувати діяльність щодо реалізації права цієї дитини на сімейне виховання.

Порядок передачі дітей на усиновлення, виховання та спільне проживання в прийомні сім'ї або дитячі будинки сімейного типу затверджується Кабінетом Міністрів України.

Отже, напрямом розвитку соціальної політики держави стає підтримка та розвиток саме сімейних форм влаштування дітей на противагу інституційним закладам. Поряд з усиновленням і встановленням опіки та піклування як такими, що історично склалися, формами влаштування дітей, позбавлених батьківського піклування, останнім часом в Україні набувають розвитку й нові форми сімейного виховання. За статистичними даними державної судової адміністрації України, місцеві суди України у 2007 р. розглянули понад 5 тис. справ про усиновлення, які становлять 5,6 % від загальної кількості справ; у тому числі - 1220 справ про усиновлення дитини, яка є громадянином України, іноземцями, що становить 23,4 % (майже чверть) від загальної кількості справ про усиновлення. В абсолютній більшості випадків - у 99,7 % - вимоги заявників задовольняються судами як щодо усиновителів - громадян України, так і щодо іноземців^[151].

Таким чином, усиновлення є на сьогодні однією з найбільш пріоритетних форм сімейного виховання дітей-сиріт та дітей, які залиши

лися без батьківського піклування, та надання їм державою захисту і допомоги. В юридичній літературі зазначається, що право бути усиновленим є особистим немайновим правом і забезпечує природне існування людини^[152] .

Чинним цивільним процесуальним законодавством розгляд справ про усиновлення віднесено до судової юрисдикції, що здійснюється у порядку окремого провадження (п. 4 ст. 234 ЦПК).

Доречно відмітити, що до 1996 р. усиновлення згідно із ст. 102 Кодексу про шлюб та сім'ю УРСР здійснювалося в позасудовому порядку рішенням виконавчого комітету районної, міської або районної у місті Ради народних депутатів за заявою особи, яка бажає усиновити дитину. У 1994 р. був накладений тимчасовий мораторій на усиновлення дітей, які є громадянами України, іноземцями, що пов'язано з виявленням у цей період випадків масового незаконного усиновлення дітей в Україні. Широкого резонансу в Україні та за кордоном набула так звана "львівська справа", пов'язана з незаконним усиновленням дітей іноземними громадянами на підставі фальсифікованих документів. З метою уникнення відповідних порушень законом забороняється будь-яка посередницька, комерційна діяльність щодо усиновлення дітей, передання їх під опіку, піклування чи на виховання в сім'ї громадян України, іноземців або осіб без громадянства (ст. 216 СК). За здійснення такої діяльності передбачена кримінальна відповідальність винних осіб (ст. 169 КК). Одним із заходів запобігання різного роду зловживанням у цій сфері було віднесення розгляду та вирішення справ про усиновлення до судової юрисдикції. Судовий розгляд максимально забезпечує здійснення процедури усиновлення з дотриманням передбаченого законом порядку шляхом встановлення обставин, з якими закон пов'язує настання відповідних правових наслідків, дослідження та оцінки доданих на їх підтвердження доказів, висновків компетентних органів щодо доцільності усиновлення та відповідності його інтересам дитини, і тому є гарантією ухвалення законного й обґрунтованого рішення та ефективного захисту прав та інтересів дитини та інших заінтересованих у розгляді справи осіб.

Усиновлення пов'язане із зміною правового статусу особи, а саме однієї зі складових цієї комплексної правової категорії - обсягу суб'єктивних прав та відповідних обов'язків особи, яку усиновлюють, та усиновителя. Відповідно до ч. 2 ст. 207 СК усиновлення має провадитися на підставах, встановлених законом, у найвищих інтересах дитини для забезпечення стабільних та гармонійних умов її життя. Усиновленням є прийняття усиновлювачем у свою сім'ю особи на правах дочки чи сина, що здійснене на підставі рішення суду. Винятком є випадки, передбачені ст. 282 ЦПК, згідно з якою усиновлення громадянином України дитини, яка є громадянином України, але проживає за межами України, здійснюється в консульській установі або дипломатичному представництві України. Якщо усиновлювач не є громадянином України, для усиновлення дитини, яка є громадянином України, потрібен дозвіл урядового органу державного управління з усиновлення та захисту прав дитини. Усиновлення іноземцем дитини, яка є громадянином України, здійснене у відповідних органах держави, на території якої проживає дитина, є дійсним за умови попереднього одержання дозволу урядового органу державного управління з усиновлення та захисту прав дитини.

Усиновлення є юридичним актом, в основі якого лежить волевиявлення усиновлювача, яким одночасно встановлюються і припиняються певні правовідносини. Враховуючи, що усиновлення базується на тих самих принципах, що й сімейне життя: побудові відносин на паритетних засадах, на почуттях взаємної любові, поваги, турботи, взаємодопомоги, підтримки та забезпечення сімейного виховання, духовного та фізичного розвитку дитини, "соціальне батьківство" за правовими наслідками прирівнюється до біологічного^[153]. Таким чином, між усиновлювачем і усиновленим виникають правовідносини, які за своїм змістом дорівню- ються до правовідносин, що існують між батьками та дітьми за походженням. З моменту здійснення усиновлення припиняються особисті та майнові права і обов'язки між батьками та особою, яка усиновлена, а також між нею та іншими її родичами за походженням (ст. 232 СК).

Відповідно до закону усиновленою може бути дитина або повнолітня особа (ст. 208 СК). Згідно зі ст. 6 СК статус дитини має особа до досягнення нею повноліття. До досягнення чотирнадцяти років дитина вважається малолітньою. Неповнолітньою є особа у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років.

У виняткових випадках суд може постановити рішення про усиновлення повнолітньої особи. Повнолітньою визнається особа, яка досягла вісімнадцяти років. Повнолітня особа може бути усиновлена, якщо вона не має матері, батька або була позбавлена їхнього піклування у дитинстві (ч. 2 ст. 208 СК).

Підстави та умови усиновлення. Виходячи із змісту чинного законодавства, підставою для усиновлення є сирітство дитини або те, що вона позбавлена батьківського піклування, та необхідність забезпечення цій дитині стабільних та гармонійних умов життя (СК, Закон України від 26.04.2001 р. № 2402-Ш "Про охорону дитинства", Закон України від 13.01.2005 р. № 2342-ІУ "Про забезпечення організаційно- правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування").

Діти-сироти - це діти, в яких померли або загинули батьки (ст. 1 Закону України від 26.04.2001 р. № 2402 "Про охорону дитинства").

Позбавленою батьківського піклування дитина визнається, якщо:

а) вона покинута у пологовому будинку, іншому закладі охорони здоров'я або її відмовилися забрати з них батьки чи інші родичі; вона була підкинута чи знайдена (ст. 209 СК);

б) батьки дитини невідомі, позбавлені батьківських прав, визнані у судовому порядку недієздатними, безвісно відсутніми чи оголошені померлими (ч. 1 ст. 219 СК);

в) батьки, які не проживають із дитиною понад шість місяців без поважних причин, не проявляють щодо неї батьківської турботи та піклування, не виховують та не утримують її (ч. 2 ст. 219 СК) тощо.