Підстави для усиновлення дублюються та певним чином конкретизуються у ч. 1 ст. 1 Закону України від 13 січня 2005 р. № 2342-ІУ "Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування", відповідно до якої позбавленими батьківського піклування є діти, які залишилися без піклування батьків у зв'язку з позбавленням їх батьківських прав, відібранням у батьків без позбавлення батьківських прав, визнанням батьків безвісно відсутніми або недієздатними, оголошенням їх померлими, відбуванням покарання в місцях позбавлення волі та перебуванням їх під вартою на час слідства, розшуком їх органами внутрішніх справ, пов'язаним з ухиленням від сплати аліментів та відсутністю відомостей про їх місцезнаходження, тривалою хворобою батьків, яка перешкоджає їм виконувати свої батьківські обов'язки, а також підкинуті діти, батьки яких невідомі, діти, від яких відмовилися батьки, та безпритульні діти¹.

Необхідно звернути увагу на те, що закон пов'язує можливість усиновлення з наданням на це згоди зазначеними у законі особами:

•  батьками (ст. 117 СК);
•  опікунами або піклувальниками (ст. 221 СК);
•  закладом охорони здоров'я або навчальним закладом, в якому перебуває дитина (ст. 222 СК);
•  другим із подружжя (ст. 220 СК);
•  дитиною (ст. 218 СК), якщо інше не передбачено законом (ст. 219, ч. 2 ст. 222, ч. 3 ст. 221, ч. 3, ч. 4 ст. 218 Ск).

Відповідно до положень ст. 117 СК усиновлення дитини здійснюється за вільною згодою її батьків. Згода батьків на усиновлення має бути безумовною. Угода про надання усиновлювачем плати за згоду на усиновлення дитини батькам, опікунам чи іншим особам, з якими вона проживає, є нікчемною. Згода батьків на усиновлення може бути дана ними лише після досягнення дитиною двомісячного віку. Згода батьків на усиновлення має бути надана у письмовій формі та посвідчена нотаріально. У випадку, коли мати чи батько дитини є неповнолітніми, крім їхньої згоди на усиновлення, потрібна згода їхніх батьків. Мати, батько дитини мають право відкликати свою згоду на усиновлення до набрання чинності рішенням суду про усиновлення.

Без згоди батьків усиновлення може провадитися тільки в передбачених законом випадках. Відповідно до ст. 219 СК усиновлення дитини без згоди батьків можливе, якщо вони:

•  невідомі;
•  визнані безвісно відсутніми;
•  визнані недієздатними;
•  позбавлені батьківських прав щодо дитини, яка усиновлюється.

Усиновлення дитини може бути проведено без згоди повнолітніх

батьків, якщо судом буде встановлено, що вони, не проживаючи з дитиною понад шість місяців без поважних причин, не проявляють щодо неї батьківської турботи та піклування, не виховують та не утримують її.

Однак у судовій практиці іноді трапляються випадки, коли суди ухвалюють рішення про усиновлення дитини без згоди батьків за відсутності для цього відповідних підстав. Наприклад, у червні 1997 р. М. О. звернулася до суду із заявою про усиновлення, зазначивши, що вона у липні 1996 р. зареєструвала шлюб з М. М. та виховує сина чоловіка - А., 1991 р. народження, який після розлучення батьків залишився жити з ним. Мати дитини сином не цікавиться, у заявниці з А. склалися добрі відносини, і чоловік не заперечує проти усиновлення нею сина. Рішенням Лозівського міського суду Харківської області заяву М. О. про усиновлення задоволено. Вищестоящою судовою ін

станцією це рішення було скасовано, а справу направлено на новий розгляд з тих підстав, що мати дитини не давала письмової згоди на усиновлення дитини в порядку, встановленому законом, при цьому судом не було встановлено фактів, на підставі яких усиновлення провадиться без згоди батьків¹.

Незалежно від згоди батьків на усиновлення дитини, над якою встановлено опіку або піклування, а також на усиновлення дитини, над батьками якої встановлено опіку або піклування, потрібна письмова згода опікуна або піклувальника. Якщо опікун або піклувальник не надав згоди на усиновлення дитини, така згода може бути дана органом опіки та піклування. Втім усиновлення може бути проведено без згоди опікуна, піклувальника або органу опіки та піклування, якщо суд встановить, що усиновлення дитини відповідає її інтересам (ст. 221 СК).

Письмова згода закладу охорони здоров'я або навчального закладу потрібна на усиновлення дитини, яка не має батьків і перебуває у цьому закладі. Усиновлення може бути проведено без згоди відповідного закладу, якщо суд встановить, що усиновлення дитини відповідає її інтересам (ст. 222 СК).

Письмова згода другого з подружжя, засвідчена нотаріально, необхідна на усиновлення дитини одним із подружжя, крім випадків коли другій із подружжя визнаний безвісно відсутнім, недієздатним, а також за наявності інших обставин, що мають істотне значення (ст. 220 СК).

Згода дитини на усиновлення потрібна, якщо вона досягла такого віку та рівня розвитку, що може її висловити. Згода дитини на її усиновлення дається у формі, яка відповідає її вікові та стану здоров'я. З'ясування думки дитини та отримання її згоди на усиновлення має відбуватися без будь-якого впливу, тиску на дитину чи примусу у формуванні та висловленні нею своїх поглядів. При цьому дитині слід роз'яснити зміст та правові наслідки усиновлення.

Усиновлення провадиться без згоди дитини, якщо вона у зв'язку з віком або станом здоров'я не усвідомлює факту усиновлення, а також, якщо дитина проживає в сім'ї усиновлювачів і вважає їх своїми батьками (ст. 218 СК). Обов'язковість з'ясування думки дитини щодо її усиновлення зумовлюється положеннями ст. 12 Конвенції про права дитини, відповідно до якої дитині, здатній сформулювати власні погляди, забезпечується право вільно висловлювати ці погляди з усіх питань, що її стосуються, яким приділяється належна увага, згідно з віком і зрілістю дитини^[154]. Дотримання зазначених вимог закону має принципове значення тому, що зміна правового статусу фізичних осіб має здійснюватися в порядку, який максимально гарантує захист їх прав, свобод та інтересів.

Узагальнюючи практику розгляду справ про усиновлення, Верховний Суд України також звернув увагу на те, що, враховуючи думку дитини щодо її усиновлення, суди повинні дотримуватися вимог ч. 1 ст. 218 СК, згідно з якою згода дитини на її усиновлення додається у формі, яка відповідає її вікові та стану здоров'я. При цьому, оскільки законодавчо правила засвідчення автентичності підпису дитини не встановлені, досить часто в матеріалах справи немає переконливих доказів достовірності такої згоди. Тому при вирішенні цього питання слід керуватися п. 72 Порядку провадження діяльності з усиновлення та здійснення нагляду за дотриманням прав усиновлюваних дітей, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 жовтня 2008 р. № 905 із змінами від 06.01.2010 р. (далі - Порядок)^[155], відповідно до якого письмова згода дитини на усиновлення засвідчується представником служби у справах дітей. Про надання дитиною усної згоди на усиновлення або здійснення усиновлення без згоди дитини зазначається у висновку про доцільність усиновлення та відповідність його інтересам дитини. При цьому обов'язково мають бути зазначені прізвище, ім'я, по батькові представника служби у справах дітей, який провадив бесіду з дитиною, та представника дитячого закладу чи прийомних батьків, батьків-вихователів, опікунів, піклувальників, у присутності яких дитина надала згоду на усиновлення. У випадку, якщо письмова згода дитини на усиновлення не оформлена належним чином, суд за умови дотримання вимог ст. 218 СК має викликати дитину в судове засідання для з'ясування її думки щодо усиновлення. Відсутність згоди дитини на усиновлення, підкреслюється в узагальненні, є істотною обставиною, яку суд обов'язково повинен враховувати, цей факт має розглядатися як серйозна перешкода для усиновлення, оскільки з боку дитини з тих чи інших причин відсутнє прагнення до утворення сімейних відносин з усиновлювачем. Суд не може ухвалити рішення про усиновлення у випадку відсутності згоди дитини на усиновлення або всупереч її думці щодо усиновлення.

Також звертається увага на те, що відповідно до ч. 1 ст. 231 СК згода дитини необхідна і для зміни її імені, за винятком випадку, коли дитина живе в сім'ї усиновлювачів і звикла до нового імені. Згода дитини на зміну імені отримується за тими ж правилами, що й згода на усиновлення^[156].

Верховний Суд України зазначив, що під час узагальнення практики розгляду судами справ про усиновлення було виявлено випадки порушення судами вимог закону щодо надання дитиною згоди на усиновлення. Так, Онуфріївський районний суд Кіровоградської області, розглянувши справу про усиновлення дитини 1996 р. народження, ухвалив рішення про задоволення заявленої вимоги. При цьому в матеріалах справи відсутні будь-які відомості стосовно надання дитиною згоди на усиновлення, хоча на час розгляду справи вона мала повних 11 років і за віком усвідомлювала факт усиновлення й могла висловити свою думку^[157].

Особи, які мають право на звернення до суду з вимогою про усиновлення. Науково-практичне значення має визначення кола осіб, які можуть звернутися до суду із заявою про усиновлення, оскільки ЦПК це питання не врегульоване. Виходячи із змісту ч. 1 ст. 223 СК подати до суду заяву про усиновлення може особа, яка бажає усиновити дитину. Така особа набуває процесуального статусу заявника. Усиновителями, й відповідно заявниками по справах про усиновлення, можуть бути громадяни України, особи без громадянства і іноземні громадяни, статус яких визначено ст. 1 Закону України "Про громадянство". Реалізувати право звернення до суду з відповідною вимогою заявник має тільки особисто. Подання такої заяви через представника не допускається.

У зв'язку з цим у юридичній літературі відмічається, що специфікою справ цієї категорії є особливості реалізації представниками своїх функцій, зокрема, представники не мають права представляти інтереси заявників у цих справах, основний обсяг своїх повноважень вони виконують поза стадією судового розгляду, допомагають заявнику у зібранні доказів^[158]. Існує й більш кардинальна точка зору з цього питання, яка зводиться до того, що по справах про усиновлення представництво є неможливим, а правову допомогу особи, які беруть участь у справі, можуть отримати в межах, передбачених ст. 56 ЦПК, тобто отримати юридичне консультування по справі від особи, яка не буде виступати в суді від їх імені, що, на думку автора, повністю забезпечує реалізацію передбаченого ст. 59 Конституції права на правову допо- могу^[159]. Із цього приводу науковці зауважували, що закріплення у законі правила щодо відсутності права у заінтересованих осіб брати участь у справах про усиновлення через представника є не зовсім вдалим, оскільки у справах про усиновлення є обов'язковою участь органів опіки та піклування або уповноваженого органу виконавчої влади, які не можуть брати участь у справі інакше як через представників^[160]. Але це є не єдиним і, на нашу думку, не головним зауваженням стосовно цього положення закону.