При цьому наявність або відсутність згоди батьків не слід розцінювати як обов'язковий факт юридичного складу, необхідного для надання неповнолітньому повної цивільної дієздатності. Зазначена обставина має розглядатись як обов'язковий елемент встановленого законом судового або позасудового порядку надання неповнолітньому повної цивільної дієздатності^[100]. Втім інколи усупереч положенням, закріпленим ст. 242 ЦПК та ч. 2 ст. 35 ЦК, суди розглядають справи про надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності за наявності письмової згоди на це батьків^[101].

Аналізуючи інший аспект набуття неповнолітньою особою повної цивільної дієздатності, не можна погодитись із думкою С. Я. Фурси, що, виходячи з ч. 2 ст. 35 ЦК звернення неповнолітньої особи до суду з відповідною вимогою можливе лише у разі, коли вона попередньо звернулася до органу опіки та піклування, але батьки не дали на це згоди^[102].

На наш погляд, підстав для такого висновку закон не містить, розгляд таких справ у суді не пов'язується з їх попереднім розглядом органами опіки та піклування, а навпаки, розмежовуються юрисдик- ційні повноваження зазначених органів залежно від наявності чи відсутності згоди на це батьків (усиновлювачів) або піклувальника. Законом передбачені дві відокремлені одна від одної процедури надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності: за наявності згоди зазначених суб'єктів надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності віднесено законом до компетенції органів опіки та піклування, за відсутності згоди - до юрисдикції суду. При цьому рішення, прийняте органами опіки та піклування, не виключає звернення особи в передбаченому законом порядку до суду за захистом своїх прав та інтересів. Це твердження базується на положеннях, закріплених ч. 3 ст. 17 ЦК, відповідно до яких рішення органів державної влади або органів місцевого самоврядування щодо захисту цивільних прав та інтересів на підставах та у спосіб, що встановлені законом, не є перешкодою для звернення за їх захистом до суду. Як зазначається в літературі, відмова органу опіки та піклування у наданні неповнолітній особі повної цивільної дієздатності може бути оскаржена за правилами адміністративного судочинства^[103].

Особливу увагу слід приділити положенням ч. 3 ст. 35 ЦК, відповідно до яких фізична особа, яка досягла шістнадцяти років, за наявності письмової згоди батьків (усиновлювачів), піклувальника або органу опіки та піклування може бути зареєстрована як підприємець. У цьому разі фізична особа набуває повної цивільної дієздатності з моменту державної реєстрації її як підприємця.

Коментуючи зазначену норму закону, С. Я. Фурса стверджує, що визначення юрисдикційних повноважень суду щодо розгляду справ про надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності, у тому числі із підстав, передбачених ч. 3 ст. 35 ЦПК, має здійснюватися на підставі положень ст. 124 Конституції, що закріплюють принцип необмеженої судової юрисдикції, тобто поширення юрисдикції судів на всі правовідносини, які виникають у державі. У зв'язку з цим пропонується викласти положення ст. 35 ЦК відповідно до конституційного принципу, закріпленого ст. 124 Конституції^[104].

У контексті зазначеної проблеми відмітимо, що такі твердження є, щонайменше, дискусійними, оскільки свідчать про штучне розширення юрисдикції судів. Судова юрисдикція відповідно до Конституції України, обґрунтовано відмічають науковці, визначає сферу судової влади та багатоступеневу диференціацію повноважень різних судів по розгляду справ. За предметним критерієм юрисдикція характеризує обсяг повноважень судових органів щодо відповідних правових об'єктів судового захисту, а за змістом ч. 1 ст. 15 ЦПК предметна юрисдикція загальних судів має універсальний характер^[105]. Висновок стосовно необмеженості судової юрисдикції міститься у рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням жителів Жовті Води щодо офіційного тлумачення статей 55, 64, 124 Конституції України, де зазначено, що положення Конституції треба розуміти так, що кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку, суд не може відмовити у правосудді, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх права і свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші порушення прав і свобод. Відмова суду у прийнятті позовних та інших заяв, скарг, оформлених відповідно до чинного законодавства, є порушенням права на судовий захист, яке не може бути обмежене. Юрисдикція судів, тобто їх повноваження вирішувати спори про право та інші правові питання, поширюються на всі правовідносини, що виникають у державі^[106]. У контексті цього Верховний Суд України у правових позиціях відзначив, що наведене конституційне положення щодо права кожного на судовий захист, неможливості його обмеження (статті 55, 64 Конституції України) та поширення судової юрисдикції на всі правовідносини, які виникають у державі (ст. 124 Конституції України), означає насамперед, що провадження в порядку цивільного судочинства здійснюється за всіма вимогами, які не є предметом розгляду інших видів судочинства, а також, що недодержання існуючого порядку попереднього позасудового розгляду деяких спорів саме по собі не може бути підставою для позбавлення особи права на судовий захист. Разом з тим Верховний Суд зазначив, що ці положення Конституції не звільняють заінтересованих осіб від обов'язку звертатися за вирішенням відповідних питань до компетентного органу і не знімають обмежень щодо кола осіб, які можуть звертатися до суду за захистом прав та інтересів інших осіб^[107].

Окрім того, при визначенні необмеженості судової юрисдикції зосередження робиться на спірні правовідносини, розв'язання спорів про право та інших правових питань стосовно взаємних прав та обов'язків суб'єктів, що випливають із цих відносин, тобто йдеться про захист саме порушених, невизнаних або оспорюваних прав чи інтересів фізичних і юридичних осіб, інтересів держави.

Науковцями у зв'язку з цим обґрунтовано звертається увага на те, що із змісту статей 15, 17 ЦПК випливає, що суди розглядають передусім справи зі спорів про право. Справи, де відсутній спір про право, законодавець вилучає із судової юрисдикції чи встановлює спрощений порядок їх розгляду, тобто відсутність спору про право між сторонами за загальним правилом унеможливлює звернення до суду^[108]. При цьому під спором про право розуміються розбіжності юридично заінтересованих осіб із приводу суб'єктивних прав, свобод чи інтересів, що виникли за відсутності можливості їх реалізації без рішення суду, та заявлені до розв'язання в певному порядку, встановленому законом^[109].

Окреме провадження в системі цивільного судочинства є судовою процедурою, яка зумовлена особливостями об'єкта та способу судового захисту, та як наслідок, специфікою предмета судової діяльності, тобто відсутністю спору про право (див. розд. 1.2 цієї роботи).

У науковій літературі підкреслюється, що відповідно до ч. 3 ст. 15 ЦПК юрисдикція загальних судів реалізується в позовному, наказному та окремому провадженні, враховуючи наявність, так би мовити, внутрішньої диверсифікації юрисдикції цивільного судочинства в межах його повноважень, процесуальні провадження як фундаментальний компонент цивільного судочинства поряд з його стадіями та процесуальними режимами у механізмі правового регулювання цивільних процесуальних відносин виступають процесуальною формою реалізації цивільної юрисдикції^[110].

У контексті необмеженості судової юрисдикції та універсального характеру юрисдикції загальних судів закріплений ст. 234 ЦПК перелік справ, що розглядаються за правилами окремого провадження, на думку деяких авторів, не є вичерпним^[111]. Із цим можна погодитись тільки зробивши певні уточнення. Перелік справ, що розглядається за правилами окремого провадження, наведено у ч. 2 ст. 234 ЦПК. Крім того, відповідно до ч. 3 ст. 234 ЦПК у порядку окремого провадження розглядаються також справи про надання права на шлюб, про розірвання шлюбу за заявою подружжя, яке має дітей, про поновлення шлюбу після його розірвання, про встановлення режиму окремого проживання за заявою подружжя та інші справи у випадках, встановлених законом. Уявляється, що цей законодавчий припис можна розуміти у двох аспектах. По-перше, інші випадки розгляду справ за правилами окремого провадження можуть бути передбачені в інших законах. По-друге, перелік справ окремого провадження може бути розширений шляхом внесення відповідних змін до ЦПК. Таким чином, виходячи з чинного процесуального законодавства, в окремому провадженні цивільні справи можуть розглядатися виключно у випадках та за умов, передбачених законом.

Виходячи із принципу необмеженості судової юрисдикції, С. Я. Фур- са вважає, що порядок надання повної цивільної дієздатності неповнолітній особі, яка бажає займатися підприємницькою діяльністю, є аналогічним тому, в якому надається повна цивільна дієздатність неповнолітній особі, яка записана матір'ю або батьком дитини, або особі, яка досягла шістнадцяти років і працює за трудовим договором^[112]. Передусім зауважимо, що це не відповідає закону. В процесуальній літературі слушно зазначається, що при відсутності згоди батьків (уси- новлювачів) або піклувальників з вимогою про надання повної цивільної дієздатності на підставі ч. 3 ст. 35 ЦК особа звернутися до суду не може, оскільки це не передбачено ЦПК^[113]. Згідно з ч. 3 ст. 35 ЦК фізична особа, яка досягла шістнадцяти років, набуває повної цивільної дієздатності з моменту державної реєстрації її як підприємця, за наявності письмової згоди на це батьків (усиновлювачів), піклувальника або органу опіки та піклування. За логікою законодавця неповнолітня особа може бути зареєстрована як підприємець та займатися підприємницькою діяльністю тільки за наявності письмової згоди на це зазначених у законі суб'єктів. Відсутність такої згоди свідчить про те, що неповнолітній не може реалізувати право на заняття підприємницькою діяльністю, а це взагалі виключає розгляд питання про емансипацію із зазначених підстав.