Об'єкти адміністративно-правових відносин можна також класифікувати за таким критерієм, як правомірність. Так, дії (бездіяльність), які є об'єктом адміністративно-правових відносин у діяльності органів прокуратури, можуть бути правомірними (проведення атестування, розгляд звернень громадян та ін.) або неправомірними (вчинення дисциплінарного чи адміністративного правопорушення, відмова від розгляду звернення особи тощо).

Розглянемо зазначені вище об'єкти адміністративно-правових відносин у діяльності органів прокуратури детальніше. Так, одним з видів зовнішніх об'єктів адміністративно-правових відносин у діяльності органів прокуратури є розгляд звернень громадян. Право на звернення є конституційним правом громадянина (ст. 40, 55 Конституції) [2]. Під час повсякденної діяльності органи прокуратури отримують, реєструють та розглядають велику кількість звернень громадян, за допомогою яких виявляються ті чи інші порушення вимог законності. Відповідно до ст. 12 Закону України "Про прокуратуру" прокурор розглядає заяви і скарги про порушення прав громадян та юридичних осіб, крім скарг, розгляд яких віднесено до компетенції суду. Прокурор здійснює нагляд за додержанням вимог законодавства щодо порядку розгляду скарг усіма органами, підприємствами, установами, організаціями та посадовими особами. Прокурор проводить особистий прийом громадян. Прийняте прокурором рішення може бути оскаржено вищестоящому прокурору або до суду. Після прийняття рішення за скаргою Генеральним прокурором України провадження за такими скаргами в органах прокуратури припиняється [1]. Як видно, з одного боку, Закон визначає повноваження прокурорів щодо розгляду звернень громадян, з іншого - повноваження щодо нагляду за додержанням вимог законодавства про порядок розгляду скарг усіма органами, підприємствами, установами, організаціями та посадовими особами.

Втім, зважаючи на те, що в Законі України "Про звернення громадян" під такими розуміються "викладені в письмовій або усній формі пропозиції (зауваження), заяви (клопотання) і скарги" (ст. 3), доцільною, на нашу думку, буде заміна в ст. 12 Закону України "Про прокуратуру" слів "заяви і скарги" на "звернення громадян", оскільки остання категорія є більш широкою за змістом й охоплює не тільки заяви та скарги, про які йдеться в Законі України "Про прокуратуру", а й пропозиції та зауваження.

Нормативне регулювання права на звернення не обмежується лише Конституцією України [2], Законом України "Про звернення громадян" [103], Кодексом адміністративного судочинства України [90], а й регулюється також підзаконними актами: Указом Президента України "Про заходи щодо забезпечення конституційних прав громадян на звернення" [163]; Постановою Кабінету Міністрів України "Про затвердження Інструкції з діловодства за зверненнями громадян в органах державної влади і місцевого самоврядування, об'єднаннях громадян, на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форм власності, в засобах масової інформації" від 14 квітня 1997 р. № 348 [164]. Слід зазначити, що наказом ГПУ України від 9 квітня 2004 р. № 5гн було затверджено Інструкцію про порядок розгляду і вирішення звернень та особистого прийому громадян в органах прокуратури України [122]. У наказі наголошується таке: по-перше, роботу з розгляду звернень громадян слід вважати одним з пріоритетних напрямків діяльності органів прокуратури, спрямованої на захист прав і свобод людини, зміцнення законності та правопорядку; по-друге, необхідно вживати вичерпних заходів щодо задоволення обґрунтованих звернень і реального поновлення порушених прав, застосовуючи у повному обсязі надані законом повноваження; по-третє, необхідність викорінення з практики роботи прокурорів проявів формалізму та бездушності при розгляді звернень громадян; по-четверте, роботу щодо якісного, своєчасного та об'єктивного вирішення звернень громадян, реального поновлення порушених прав вважати критерієм оцінки ефективності роботи органів прокуратури.

Аналіз основних положень Інструкції про порядок розгляду і вирішення звернень та особистого прийому громадян в органах прокуратури України надав змогу дійти висновку про її недосконалість. Так, у ній слід визначити права та обов'язки сторін цих правовідносин; встановити мінімальну кількість прийомів громадян посадовими особами органів прокуратури на місяць; удосконалити форму реєстрації звернень громадян; передбачити процедуру узагальнення, аналізу письмових і усних звернень громадян.

Стосовно порушення прокурором у встановленому законом порядку провадження про адміністративне правопорушення, що також є одним з об'єктів адміністративно-правових відносин, які виникають у діяльності органів прокуратури, то це питання було розглянуто нами у підрозділі 1.3 дисертації, де було сформульовано конкретні пропозиції щодо удосконалення цього виду діяльності.

Як об'єкт адміністративно-правових відносин, які виникають у діяльності органів прокуратури, слід розглядати деякі з владних повноважень прокурорів під час здійснення ними прокурорського нагляду за додержанням і застосуванням законів. Так, відповідно до ст. 20 Закону України "Про прокуратуру" під час здійснення прокурорського нагляду за додержанням і застосуванням законів прокурор має право: безперешкодно входити у приміщення органів державної влади та органів місцевого самоврядування, об'єднань громадян, підприємств, установ та організацій; мати доступ до документів і матеріалів, необхідних для проведення перевірки, письмово вимагати подання в прокуратуру для перевірки зазначених документів та матеріалів, видачі необхідних довідок; вимагати для перевірки рішення, розпорядження, інструкції, накази та інші акти і документи, отримувати інформацію про стан законності та заходи щодо її забезпечення; вимагати від керівників та колегіальних органів проведення перевірок, ревізій діяльності підпорядкованих і підконтрольних підприємств, установ, організацій та інших структур незалежно від форм власності, а також виділення спеціалістів для проведення перевірок, відомчих і позавідомчих експертиз; викликати посадових осіб і громадян, вимагати від них усних або письмових пояснень щодо порушень закону [1].

Вищенаведені повноваження прокурор може реалізувати під час виявлення факту порушення як кримінального законодавства, так і адміністративного. У зв'язку з цим він є безпосереднім учасником такої стадії провадження у справах про адміністративні проступки, як порушення справи, яка складає цілий комплекс процесуальних дій, спрямованих на встановлення самої події правопорушення, його обставин, їх фіксацію та кваліфікацію. На цій стадії створюються умови для об'єктивного та швидкого розгляду справи, застосування до винного передбачених законодавством заходів впливу [165, с. 51].

Численну групу об'єктів адміністративно-правових відносин складають ті, які виникають з приводу: забезпечення місцевими Радами та їх виконавчими органами розташованих на їх території органів прокуратури відповідними службовими приміщеннями; фінансового контролю за діяльністю органів прокуратури; статистичної звітності; безпеки праці (стосується діяльності прокурорів-криміналістів); протипожежної та екологічної безпеки; санітарно-гігієнічних норм і вимог щодо захисту здоров'я працівників органів прокуратури; сплати у відповідних випадках штрафів; створення спеціальних робочих місць для осіб з обмеженою працездатністю та організації їх професійної підготовки; легалізації відомчих підприємств (організацій, установ) та багато інших, які виникають між органами прокуратури та органами виконавчої влади і врегульовані адміністративно-правовими нормами. Так, наприклад, за порушення певних правил та норм, наприклад у сфері електроенергетики, водокористування, санітарії, пожежної безпеки тощо, до адміністративної відповідальності можуть бути притягнені органи прокуратури як юридична особа.

Іншу групу об'єктів адміністративно-правових відносин, які виникають у діяльності органів прокуратури, складають внутрішньоорганізаційні відносини, тобто ті, які виникають, розвиваються та припиняються, так би мовити, "всередині" органів прокуратури. Так, одним з таких об'єктів адміністративно-правових відносин є діяльність, що пов'язана з прийняттям управлінських рішень в органах прокуратури. У науковій літературі управлінські рішення визначають як: 1) соціальний акт, у якому міститься постановка цілей, завдань, а також вказівки щодо засобів їх здійснення [166, с. 201-202]; 2) свідомий акт організаційної діяльності начальника, пов'язаний з вибором мети, шляхів та засобів її досягнення [167, с. 141]; 3) соціальний акт, який підготовлений на основі варіантного аналізу та оцінки, прийнятий у встановленому порядку, має директивне загальнообов'язкове значення, містить постановку цілей і обґрунтування засобів їх здійснення, а також організовує практичну діяльність суб'єктів та об'єктів управління [168, с. 33]; 4) творча, вольова дія суб'єкта управління на основі знання об'єктивних законів функціонування керованої системи й аналізу інформації про це, яка полягає у виборі мети, програми і способів діяльності щодо її досягнення або у зміні мети [169, с. 28]; 5) прийнятий у встановленому порядку і визначеній формі акт реалізації владно-розпорядницьких повноважень прокурора індивідуальної чи загальної властивості, спрямований на вдосконалювання системи управління прокуратурою з метою забезпечення оптимальних умов спільної комбінованої діяльності [170, с. 243].

На нашу думку, управлінське рішення слід розглядати як: 1) вид діяльності, яка пов'язана з підготовкою, прийняттям та забезпеченням виконання певних дій, тобто послідовність певних етапів (стадій); 2) форму впливу владного суб'єкта на підпорядкованого.

Специфічною ознакою управлінських рішень в органах прокуратури є те, що вони в переважній більшості є внутрішньоорганізаційними, тобто стосуються організації діяльності органів прокуратури і діяльності тільки прокурорських працівників. Хоча є і деякі винятки. Наприклад, ГПУ було видано наказ "Про порядок заповнення та подання документів первинного обліку злочинів, осіб, які їх вчинили, руху кримінальних справ" [133], який містить адміністративно-правові норми з питань організації та порядку заповнення та подання облікових документів про злочини.

Управлінські рішення в органах прокуратури можна класифікувати за такими критеріями: а) за юридичними наслідками - правові та неправові; б) залежно від кількості суб'єктів, які їх приймають - одноособові та колективні; в) за об'єктами - індивідуальні та нормативні; г) за назвою: накази, розпорядження, вказівки, інструкції, рішення, завдання, доручення та листи.

Так, за юридичними наслідками управлінські рішення можуть бути правовими або неправовими. Правові управлінські рішення спричиняють юридичні наслідки, неправові - ні. Правові управлінські рішення в науковій літературі дістали назву правових актів управління, під якими розуміють "засновані на законі односторонні владно-юридичні приписи уповноважених органів державної виконавчої влади (їх посадових осіб), що видаються відповідно до вимог встановленої процедури і спрямовані на встановлення, зміну або припинення загальнообов'язкових правил поведінки (правових норм) або на виникнення, зміну чи припинення конкретних правовідносин з метою практичної реалізації завдань і функцій виконавчої влади" [171, с. 147]. Але правом прийняття правових управлінських актів наділені не тільки органи виконавчої влади, а й будь-який керівник державного органу під час вирішення внутрішньоорганізаційних питань.