Чергова угода прийнята 30 квітня 1993 року на 1993 рік (подовжена на 1994 р.) внесла новий елемент у побудову відносин між соціальними партнерами, оскільки вона укладалася в той час, коли вже було розроблено Закон України "Про колективні договори і угоди" (введено в дію 1.07.1993 р.). Важливим є те, що з прийняттям цього закону, норми Генеральної угоди стали обов'язковими для виконання на всіх нижчих рівнях угод і колективних договорів. Саме з 1993 року в Україні починають укладатися галузеві та регіональні угоди. Прийняття Закону "Про колективні договори і угоди", а також створення 27 квітня 1993 року на принципах трипартизму Національної ради соціального партнерства суттєво вплинуло на переговорний процес щодо укладення Генеральної угоди на 1993 рік та на її зміст. По-перше, переговори з Кабінетом Міністрів України від профспілкової сторони вели вже 12 профспілкових об'єднань, а не одне, найбільш представницьке. Всі вони підписали угоду. По-друге, розширився спектр питань, які з'ясовувалися в ході колективних переговорів і були включені до угоди. Вперше було досягнуто домовленості про розвиток соціального партнерства, вдосконалення податкової системи, визначено сферу дії угоди та підходи до контролю за її виконанням.

          Генеральна угода, яка була прийнята 4 серпня 1995 року (без визначення терміну дії), не містила якихось радикальних змін у спектрі регулювання нею соціально-трудових відносин. Однак слід зазначити, що в цьому документі чіткіше визначалися напрями вирішення проблеми масових звільнень працівників. Вперше значна увага була приділена встановленню гарантій працівникам та іншим громадянам під час проведення приватизації державної власності.

          Того ж року з метою підвищення ефективності колдоговірної роботи Федерація профспілок України ініціювала прийняття Закону "Про оплату праці". Відповідно до цього закону розмір мінімальної заробітної плати встановлюється Верховною Радою України на основі пропозицій, вироблених соціальними партнерами шляхом переговорів.

          При укладенні Генеральної угоди 18 жовтня 1997 року на 1997-1998 роки було започатковано перехід до якісно нових підходів у змістовному наповненні договірного процесу. При формуванні окремих напрямів, на яких мали зосереджуватися зусилля соціальних партнерів, профспілки запропонували зобов'язання не локально-регулюючого, а макрорівневого значення, що було сприйнято іншою стороною. Зокрема, вдалося досягти домовленості щодо визначення порогових показників рівня зайнятості та безробіття, як базових параметрів, і включення їх до макроекономічних показників соціально-економічного розвитку на 1998-1999 роки. Значне місце в угоді посіли зобов'язання комплексного, стратегічного характеру (розробка довгострокової державної програми розвитку трудового потенціалу України, системи державних соціальних стандартів).

          Ще однією особливістю цієї угоди стала структуризація суб'єктів сторони власників. Вперше самостійним суб'єктом поряд з Кабінетом Міністрів України виступив Український союз промисловців і підприємців. Згодом до угоди від сторони власників приєдналася Спілка орендарів і підприємців України. Це дало відповідний імпульс до структуризації сторони роботодавців і в окремих галузях та регіонах, що вкрай необхідно для розвитку соціального партнерства на всіх рівнях соціально-трудових відносин.

          Шосту Генеральну угоду за період проголошення незалежності України було укладено 6 вересня 1999 року на 1999-2000 роки. Вона є більш змістовною, структурованою за змістом. До Генеральної угоди в окремому розділі вперше було внесено положення щодо розвитку виробництва. Причини зрозумілі: працюватиме виробництво - будуть і робочі місця, що має неабияке значення в умовах зростання безробіття. Надзвичайно важливими є домовленості сторін максимально використати наявні можливості та засоби впливу для погашення до кінця 2000 року заборгованості із заробітної плати у бюджетній та госпрозрахунковій сферах. Вироблено спільні заходи сторін щодо нормативного врегулювання та реалізації на практиці широкого спектру соціальних пільг і гарантій. Саме в цій угоді вперше визначено порядок погодження сторонами проектів законодавчих актів з питань, що є предметом угоди. Це свідчить про наміри сторін співпрацювати на принципах соціального партнерства.

          У ході тривалих і напружених переговорів відпрацьовано механізми співробітництва Федерації профспілок України та її членських організацій з іншими профспілками та профспілковими об'єднаннями, що є дуже актуальним в умовах, коли всі профспілки мають рівні права. І якщо першу угоду від профспілкової сторони укладала тільки Федерація незалежних профспілок України, то цю угоду, крім ФПУ, уклали ще 18 профспілок.

          Значно розширилося й представництво сторони власників, до складу якої разом з Кабінетом Міністрів України входить Конфедерація роботодавців України, котра включає 6 всеукраїнських та 3 галузеві об'єднання роботодавців. Це дало можливість значно розширити сферу дії Генеральної угоди, а отже, й захистити трудові та соціально-економічні права найманих працівників.

          11 квітня 2001 року було прийнято рішення про подовження дії на 2001 рік Генеральної угоди між Кабінетом Міністрів України і Конфедерацією роботодавців України та профспілковими об'єднаннями України на 1999-2000 роки.

          Наступна Генеральна угода була укладена 16 січня 2002 року на 2002-2003 роки[148]. Принциповою нормою діючої Генеральної угоди є домовленість щодо забезпечення зростання реальної заробітної плати за темпами не нижчими від зростання реального валового внутрішнього продукту за відповідний рік. А при підвищенні заробітної плати працівникам освіти, охорони здоров'я, науки та культури до рівня, визначеного законодавством України, забезпечувати рівні підходи відносно підвищення заробітної плати в інших бюджетних галузях та органах виконавчої влади. Реалізація цих зобов'язань, на наш погляд, має сприяти вирішенню одного із стратегічних завдань соціально-економічного розвитку України - скороченню бідності, підвищення рівня доходів громадян та їх купівельної спроможності.

          Генеральною угодою на 2002-2003 роки передбачено цілу низку зобов'язань, спрямованих на посилення соціального захисту, задоволення духовних потреб. Це - поступове наближення мінімальної пенсії до прожиткового мінімуму, затвердження мінімальних соціальних стандартів, забезпечення потреб населення послугами громадського транспорту, зв'язку, освіти, охорони здоров'я, відпочинку, подальше реформування систем соціального страхування, охорони здоров'я, розробка механізмів переходу від категорійного надання соціальних пільг до адресної соціальної допомоги, забезпечення соціальним житлом тощо[149].

          Крім того, станом на початок 2001 р. діяли понад 70 галузевих і 26 регіональних угод[82]2.

          Аналіз практики укладання Генеральних, галузевих і регіональних угод свідчить про наступне. В процесі вироблення та укладання Генеральних, галузевих і регіональних угод відбувається визнання державою децентралізації профспілкового руху в країні та зменшення монопольного впливу ФПУ на формування соціально-трудових відносин. Якщо першу Генеральну угоду від імені профспілок підписувало лише одне об'єднання - ФНПУ (нинішня ФПУ), то другу - вже шість профспілкових об'єднань, а у вирішенні питання про подовження на 2001 р. дії Генеральної угоди на 1999-2000 рр. та підписанні відповідних доповнень до неї взяли участь, крім ФПУ та її членських організацій, уже 38 профспілки та профоб'єднання.

          Суб'єктами перших п'яти Генеральних угод були лише дві сторони - профспілки та Кабінет Міністрів України, який виступав одночасно і представником роботодавця (держави), і гарантом дотримання власних зобов'язань. Починаючи з 1998 року сторону роботодавців почала представляти Конфедерація роботодавців України. Водночас, Конфедерація роботодавців представляє далеко не всі об'єднання роботодавців недержавного сектору економіки: на початок 2001 р. вона нараховувала 16 галузевих об'єднань, тоді як у країні було зареєстровано понад 90 об'єднань роботодавців[150]. Таке становище, на нашу думку, ускладнює контроль за виконанням роботодавцями зобов'язань, визначених Генеральними угодами.

          Крім того, не створений постійний тристоронній орган для вироблення Генеральних угод і контролю за їх виконанням. Зараз переговори стосовно укладання кожної Генеральної угоди здійснюють тимчасові робочі групи сторін*.

          Слід відмітити, що поступово формуються сторони (суб'єкти) галузевих угод. Так, на початку 1995 р. визначалися сторони тарифної угоди на залізничному транспорті - внаслідок чого ними були визначені Міністерство транспорту України та ДП "Укрзалізниця", з одного боку, та всі профспілки, що діяли в галузі (в т.ч. дві провідні - Профспілка залізничників і транспортних будівельників України та Вільна профспілка машиністів України) - з іншого.

          Водночас зазначимо, що існують організаційні труднощі з укладанням галузевих угод які мають місце і понині. Так, з Міністерством промислової політики України окремі галузеві угоди укладають понад 10 профспілок. З іншого боку, в окремих галузях частка державних підприємств досить незначна (наприклад, в деревообробній промисловості - близько 9%, у текстильній і легкій промисловості, на автотранспорті - близько 20%), а галузевих організацій роботодавців-підприємців (власників) практично немає. Отже, профспілки цих галузей, що діють на приватизованих підприємствах, фактично позбавлені соціальних партнерів.

          Отже, протягом 1991-2003 рр. у цілому створені організаційні умови для узгодження суперечливих інтересів найманих працівників і роботодавців, а також протиріч між різними за професійною ознакою соціальними групами суспільства. Держава визнала децентралізацію профспілкового руху. Водночас, залишається проблема неструктурованості роботодавців, що позбавляє ряд профспілок соціального партнера. Часті зміни Глав Уряду та галузевих міністерств не сприяють спадкоємності у виробленні зобов'язань цих структур за Генеральною та галузевими угодами, а також контролю за їх дотриманням. 

          З метою забезпечення умов Генеральних, галузевих та регіональних угод, слід активізувати застосування різних форм відповідальності до осіб винних у невиконані зобов'язань за цими угодами: до роботодавців застосовувати заходи дисциплінарних стягнень передбачених законодавством про працю, а також ст.45 КЗпП, яка надає право розривати трудові договори (контракти) з керівниками.