Одним із найважливіших, практично значущих аспектів співвідношення права і релігії є взаємовідносини та взаємовплив організаційних інституціональних систем цих нормативних регуляторів - держави і церкви. Саме характер реальної автономії та продуктивної взаємодії державних і церковних інститутів є одним з індикаторів секуляризації права в системі соціальних норм, розвиненості демократії і громадянського суспільства. Слід також зазначити, що словосполучення "відносини держави і церкви" та "державно-церковні відносини" розглядаються у роботі як синонімічні, вживання останнього не має на меті підкреслення об'єднаності державних і церковних інститутів та обумовлюється виключно стилістичними потребами роботи.

Необхідно відмітити, що досліджувана тематика характеризується достатньо високим рівнем розробленості. Питання типологізації державно-церковних відносин, царин виключної компетенції та співробітництва держави і церкви, окремі аспекти правового регулювання релігійного життя, особливо у сфері свободи віросповідання, були досить плідно розглянуті як вітчизняними, так і зарубіжними фахівцями з філософії права, теорії держави і права, конституційного права та політології [14, 118, 150, 172, 202, 204, 252 та ін.]. Зважаючи на викладене, приймаючи до уваги комплексний характер нашої роботи та обмеженість її обсягу, завданнями цього підрозділу є спробувати, з урахуванням запропонованого розуміння співвідношення права і релігії, напрацювати вихідні засади визначення в умовах України моделі відносин держави і церкви, а також запропонувати теоретичне вирішення основних проблем відносин держави і церкви. При цьому, наголосимо, що ці питання нами аналізуються саме як прояв взаємодії права і релігії, що вимагає, перш за все, розгляду взаємин держави і церкви в контексті правових форм здійснення державних функцій (законотворчої, правозастосовчої, правоохоронної тощо).  

Слід також зазначити, що саме поняття "державно-церковні відносини" є не зовсім коректним. До церков відносять, як правило, широке традиційне релігійне об'єднання із анонімним членством, професіональним духівництвом, значною інституціональністю, на відміну від деномінацій та сект, яким наведені особливості властиві менше [126, с. 21]. Крім того, сам термін "церква" має яскраво виражене християнське забарвлення. В буддизмі, іудаїзмі, ісламі та інших релігіях йдеться скоріше про релігійні громади як засіб інтеграції віруючих (у буддизмі, окрім громад у Тибеті, взагалі відсутні утворення, подібні до християнських церков). Проте, враховуючи усталену в науці термінологію, ми також будемо використовувати цей термін, надаючи останньому широкого значення, синонімічного об'єднанню осіб, що сповідують певні релігійні переконання, яке спрямоване на задоволення їхніх релігійних потреб, є відносно відокремленим та самоврядним та, як правило, має власну ієрархію, а також нормативну і управлінську основу.

Перед тим, як перейти безпосередньо до вирішення поставлених завдань, потрібно зупинитися на класифікації державно-церковних відносин, що є необхідною умовою аналізу моделі стосунків держави і церкви. Серед останніх за критерієм правового статусу церкви у державі можна віднести: примат церкви над державою, підпорядкування церкви державі, державно-церковне протистояння та автономія держави і церкви.     

Модель примату церкви над державою обумовлює домінуюче положення церкви в усіх аспектах суспільного життя. Усі державні інститути підкорюються безсумнівному церковному авторитетові, який пояснюється уявленнями про церкву як представника Бога у цьому світі. У країнах, в яких панує подібна модель, право не відокремлене від релігії, а тому примусовий характер правового регулювання може розповсюджуватися і на релігійні канони, за відступлення від яких встановлені покарання [309, с. 75]. Вплив релігії на формування права відбувається як у прямих, так і непрямих формах. Займаючи пануюче положення, релігійна ідеологія поступово витісняє будь-які інші релігійно-етичні та світоглядні концепції із суспільної свідомості. Як прояв цього, у країнах такої моделі відсутня свобода віросповідання. Державна влада у таких країнах може бути охарактеризована як теократична. При цьому, теократія може набувати різних форм: влади монарха, який розглядається як втілення Бога на землі, або зосередження влади в руках духівництва, голови церкви, релігійних лідерів тощо [275, с. 44]. На тлі католицтва Середньовіччя особливою формою теократії виступав папоцезарізм - підпорядкованість європейських монархів Папи Римському як наміснику Бога на землі. Сучасними теократичними державами є Ватикан, частково Іран.

Модель підпорядкування церкви державі, зазвичай, виникала у європейських державах, в яких перемогла Реформації, та у деяких католицьких країнах у наслідок зміцнення державної влади та у відповідь на державницькі прагнення католицької церкви у вигляді принципу територіалізму. Останній полягає у визнанні повного державного суверенітету на державній території, у тому числі і над усіма релігійними общинами. Девізом цієї системи взаємовідносин стали слова "cujus est regio, illius est religio" ("чия влада, того і релігія"). Подібна модель обумовлює наявність державної або офіційної церкви, якій надається усіляка підтримка та преференції. Права інших релігійних громад є обмеженими, свобода обирати релігію значно звужена. У своїх радикальних варіантах принцип територіалізму може проявлятися у примушенні до переходу громадян у лоно провідної церкви,  вигнанні із країни або навіть знищенні прихильників іншого, ніж панує в державі, віровчення. Як приклад останнього, можна згадати Варфоломіївську ніч, коли у католицькій Франції часів абсолютизму відбулося побиття представників протестантської громади.

Особливим різновидом розглядуваної моделі є й православна концепція симфонії влади, основні положення якої сформульовані за часів Візантійської імперії. У чистому вигляді при симфонії стирається чітка грань між державою і церквою: вони зливаються в єдине утворення, кінцевою метою якого є досягнення божественного царства [15, с. 69]. Тим самим держава отримує від церкви "освячення" політичного устрою країни, а (православна) церква натомість розраховує на створення з боку держави умов, що максимально сприяють її діяльності. Насправді ж, подібний стан відносин, як справедливо зазначає В. Ципін, приводить до цезарепапізму, примату держави щодо церкви [305, с. 640]. Зокрема, як відмічав М.М. Фіолетов, монарх розуміється одночасно як "голова держави та вождь християнського народу" [284, с. 32], до функцій якого відноситься затвердження на посадах найвищих церковних ієрархів, а держава постійно і часто брутально втручається у внутрішньо церковні справи. З іншого боку, особливе місце державної церкви обумовлює значну матеріальну допомогу з боку держави і церковну залежність від цієї допомоги, монополію церкви у питаннях особистого статусу громадян та шлюбних відносинах, надання церковним нормам правового характеру, функціонування релігійних судів, дискримінацію за ознакою віросповідання. Найбільш ілюстративним прикладом цього типу стосунків статус Російської православної церкви у Російській імперії у так званий синодальний період, коли верховний адміністративний і судовий орган цієї церкви - Священний Синод - очолювала світська особа (обер-прокурор), що призначалась імператором і за статусом прирівнювалася до міністра [281, с. 12-16]. До цього слід додати, що модель підпорядкування церкви державі у сучасних умовах поступово еволюціонує у напрямку автономії держави і церкви одне від одного.

Наступною моделлю є державно-церковне протистояння. В літературі виділення цієї форми відносин держави і церкви не завжди має місце. У той же час, існування такої форми політичного режиму як тоталітаризм та численні історичні приклади (СРСР, фашистська Німеччина, КНДР) переконливо свідчать про можливість виокремлення подібної моделі. Держави, що їй відповідають, І. Понкин вдало, на наш погляд, називає ідеократичними, тобто такими, що залежать від тиску певної, аналогічної релігійній, офіційної ідеології, та в яких державна влада сконцентрована в руках ідеологічного керівництва [202, с. 13]. Стосунки держави і церкви у цьому випадку можна охарактеризувати як стосунки гонителя та гнаного [18, с. 15]. Церковні інститути усуваються від будь-якого впливу на будь-які політико-правові процеси. Вплив і значення церкви у сфері освіти або соціальної допомоги нівелюється. Відбувається позбавлення церкви економічного базису шляхом націоналізації церковного майна, майже повного обмеження та ускладнення економічної діяльності тощо. У той же час, держава, яка впроваджує подібну модель відносин із церквою, є саме антицерковною, але не антирелігійною. Як уже зазначалось, функції релігійного комплексу перебирає на себе панівна секулярна ідеологія, через що свобода совісті у таких країнах є формальною, має місце дискримінації громадян з ознакою віри, у тому числі переслідування та вбивства, а релігійний вплив на формування права трансформується в ідеологічний і має місце як у прямих, так і непрямих формах.

Останньою із виділених нами моделей є автономне існування держави і церкви. Процеси десакралізації суспільного буття, які є об'єктивною даністю розвитку людської цивілізації,  призводять до поступового відмежування цих утворень одне від одного, що у тій чи іншій мірі притаманно більшості сучасних країн світу. Деякі вітчизняні дослідники слідом за іспанським фахівцем Г. Моран у межах цієї моделі виділяють сепараційну і коопераційну форми [118, с. 79; 168, с. 65]. Основними положеннями сепараційної форми (у православній традиції вона має назву "а-симфонія" [335, с. 42]) є: рівність усіх релігійних організацій перед законом, відсутність матеріальної підтримки релігійним організаціям з боку держави, невтручання держави у внутрішні справи церкви за винятком випадків правопорушень з боку останньої, відстороненість церкви від виконання державних функцій, надання релігійної освіти виключно в недержавних освітніх закладах [168, с. 65]. До держав, в яких впроваджено таку форму, відносяться Франція, Японія, США, Південна Корея.

Натомість, коопераційна форма відносин держави і церкви обумовлює широкий спектр сфер можливої взаємодії держави і церкви, а саме: визнання релігійних шлюбів (Канада, Іспанія, Італія, ісламські країни), наявність релігійної освіти у державних освітніх закладах, що, як правило, поєднується із правом відмовитись від неї (Велика Британія, Ізраїль), пряма державна матеріальна підтримка церкви та заохочення такої підтримки з боку приватних осіб (Данія, Швеція, Велика Британія), фінансування соціальних програм церкви та співпраця у галузі охорони культурних пам'яток, що мають релігійне значення і одночасно історичну цінність [118, с. 83, 84]. Серед держав, яким властивий подібний тип стосунків із церквою, італійський вчений С. Феррарі виділяє конкордатні - ті, що уклали угоди (конкордати) з Вселенською католицькою церквою про її статус на території країни (Італія, Іспанія, Литва), а також держави з офіційною (або державною) церквою (Велика Британія, скандинавські країни) [334, с. 78]. Коопераційна форма державно-церковних відносин фактично обґрунтовується і сучасним православними авторами (грецький фахівець С. Фотіу називає її "новою симфонією") [335, с. 51-53].