Щодо України, то аналіз положень Конституції нашої держави та чинного законодавства дозволяє охарактеризувати вітчизняну модель державно-церковних відносин як автономну, помірно сепараційну. На підтвердження цього можна навести конституційні принципи відносин держави і релігійних організацій в Україні, які виділяє Г.Л. Сергієнко: принцип гарантування свободи віросповідання, заборона його неконституційного обмеження, принцип відокремлення держави і релігійних організацій, принцип відокремлення державних, комунальних навчальних закладів від релігійних організацій, принцип рівності релігійних організацій перед законом, принцип заборони дискримінації релігійних організацій [252, с. 70-165]. На нашу думку, така модель державно-церковних відносин в цілому є прийнятною для вітчизняних реалій. У той же час, напружена, а іноді - конфліктна конфесійна ситуація в Україні, збереження у законодавстві про релігійні організації деяких радянських стереотипів, численні, часто суперечливі, пропозиції про вдосконалення юридичного статусу церкви, які висловлюються у літературі [43, 128, 198], свідчать про відсутність чіткого розуміння як соціальної природи церковних інститутів, так і теоретичних підвалин взаємин держави і церкви. З'ясування ж цих питань є необхідною передумовою узгодженого і послідовного покращення законодавства про свободу совісті та релігійні організації та врівноваження державно-церковних стосунків.

Перш за все, розробка моделі державно-церковних відносин в Україні потребує визначення вихідних засад цього процесу. До останніх ми відносимо ті ключові положення та принципи, які, у будь-якому випадку, мають враховуватись при аналізі різноманітних аспектів правового положення церкви, її автономії та взаємин із державою.

По-перше, необхідно звернути увагу на природу церкви як соціального явища, оскільки досить часто вона розглядається як унікальний феномен, відокремлений від інших суспільних одиниць. На наш погляд, у сучасних умовах церква набуває усіх рис інституту громадянського суспільства. Серед ознак громадянського суспільства О.В. Петришин виділяє такі: 1) громадянське суспільство, його інститути обумовлені безпосередніми життєвими потребами та інтересами людей; 2) громадянське суспільство відображає встановлення елементарного соціального зв'язку між індивідами; 3) громадянське суспільство є сукупністю відносин, де здійснюються основні права людини; 4) громадянське суспільство опредмечується у відповідних громадянських інститутах, має власний устрій, зовнішню форму свого існування у вигляді різноманітних за своїм конкретним спрямуванням об'єднань індивідів; 5) громадянське суспільство, його окремі інститути функціонують на засадах самоврядування; 6) відносини громадянського суспільства регулюються правом на засадах унормування свободи та рівності учасників громадянського суспільства [80, с. 55-58].

Указаній вище системі ознак цілком відповідає і будь-яке церковне утворення: 1) його виникнення обумовлюється необхідністю задоволення релігійно-етичних прагнень людини, що, як і власність, свобода, безпека, є життєво необхідними для індивіда та спільноти; 2) формування церкви або релігійної громади відображає виникнення соціальних зв'язків між людьми з питань задоволення релігійних прав останніх; 3) церковна діяльність охоплює відокремлену сферу релігійних відносин; 4) реалізація цих відносин пов'язана із використанням індивідами свого права мати та сповідувати свою релігію; 5) церква виступає формою організаційної інституціоналізації відповідної релігії; 6) функціонування церкви відбувається на засадах самоврядування та на основі власної системи норм; 7) церковне життя врегульоване правом із метою захисту прав і свобод членів церковної общини та інших осіб. Подібний підхід до природи церкви, на жаль, майже не здобув концептуального осмислення в юридичній науці, хоча був позитивно сприйнятий фахівцями-політологами [102, 261]. У той же час, саме розуміння церкви як інституту громадянського суспільства дозволяє обґрунтувати її незалежність, автономність від політичної влади, а з іншого боку, відкриває шлях до усвідомлення можливості співпраці держави і церкви у сферах, в яких їх діяльність спрямована на виконання аналогічних завдань (соціальна, освітня тощо).

По-друге, світськість держави, нейтральність щодо релігії не означає того, що вона впроваджує, підтримує, "спонсорує" атеїстичну ідеологію [225, с. 45], є байдужою щодо релігії, обмежує свої стосунки з релігійними громадами лише визнанням їх відокремленості від держави, оскільки така позиція веде до дискримінації віруючих порівняно з тими, громадянами, які не сповідують жодної релігії. Яскравим прикладом подібного формального підходу є позиція В.М. Малишка, який увесь спектр стосунків держави і церкви редукує до трьох принципів: держава не втручається у внутрішні справи церкви; церква не втручається у діяльність держави; взаємовідносини держави і церкви здійснюються на принципах рівності всіх перед законом і невизнання жодної релігії як обов'язкової [157, с. 11]. Зважаючи на те, що церква є інститутом громадянського суспільства, обов'язком держави є не тільки невтручання у діяльність церкви та попередження конфесійних конфліктів, а й здійснення юридичних, управлінських, організаційних заходів, спрямованих на розвиток недержавного релігійного (як і політичного, економічного, освітнього, спортивного тощо) сектора задля забезпечення повноцінної реалізації громадянами права на сповідування власних релігійних переконань (у т.ч. вдосконалення відповідного законодавства і управлінської системи, передання історичних пам'яток - культових споруд релігійній громаді у постійне користування або власність, забезпечення дотримання релігійних свобод в армії, міліції, місцях позбавлення волі тощо), не порушуючи, при цьому принципу рівності усіх громадян у правах і перед законом.

По-третє, рівність релігійних об'єднань перед законом, що випливає з нейтралітету у питаннях віри держави, не означає "рівності перед історією та культурою народу, а також інтересами більшості громадян" [282, с. 97]. Утримуючись від втручання у міжцерковний діалог, держава, може диференційовано підходити до своїх взаємин з різними церквами. Характер державно-церковних відносин напряму залежить від значення тієї чи іншої конфесії у суспільному житті, як у минулому, так і сьогодні. Це цілком вкладається у розуміння церкви як інституту громадянського суспільства, оскільки у процесі здійснення своєї діяльності держава завжди дослухається до думки найбільш впливових суб'єктів соціальної інтеграції: найпотужніших політичних партій, громадських і релігійних організацій. Історичні приклади та конфесійна карта України дозволяють стверджувати, що найбільш тісною була і є взаємодія держави і християнських, а особливо православних церков. З урахуванням цього не є порушенням прав інших релігійних громад особливий статус в українському законодавстві християнства в цілому і православ'я зокрема. Серед проявів такого статусу можна виділити: сформульоване саме на основі християнської традиції положення преамбули Конституції України щодо усвідомлення відповідальності перед Богом; визнання вихідними днями православних свят Різдва Христового, Великодня, Трійці (ст. 73 Кодексу законів про працю України від 10.12.71), при цьому підкреслюється право підприємств, установ, організацій встановлювати вихідні дні для святкування свят інших релігій; включення до переліку заходів у зв'язку з інавгурацією Президента України покладання квітів до пам'ятника хрестителя Русі Володимира Великого та благословення Президента настоятелями різних церков у православній святині - Софіївському соборі (п. 104 Положення про Державний Протокол та Церемоніал України, затвердженого Указом Президента України від 22.08.02 № 746/2002) та ін.

По-четверте, при визначенні моделі державно-церковних відносин в Україні потрібно враховувати, що в історії нашої держави фактично відсутній досвід автономного співіснування держави і церкви. Якщо до революційних подій державно-церковні відносини можна було охарактеризувати як стан підпорядкованості церкви державі, то у радянські часи ці взаємини мали риси державно-церковного антагонізму. Лише після здобуття Україною незалежності розпочався процес нормалізації цих стосунків. До цього слід додати, що українське суспільство є посттоталітарним і знаходиться у стадії трансформації соціальної, політичної, економічної, правової систем, що обумовлює недостатній ступінь забезпеченості прав людини і громадянина, низький рівень правової культури, слабкість громадянського суспільства. Вважаємо, що в таких умовах для України є неприйнятними більшість форм кооперації держави і церкви, у т.ч. матеріальна підтримка церкви з боку держави, релігійна освіта у державних навчальних закладах, визнання релігійних шлюбів та ін., оскільки, в умовах відсутності міцної демократичної традиції, це може призвести до порушень свободи віросповідання, принципу рівності релігійних організацій перед законом та спроб повернутися до симфонічної моделі відносин держави і церкви, а фактично - до практики втручання держави у церковні справи.

І, нарешті, по-п'яте, головним принципом, на основі якого мають розвиватися відносини держави і церкви, є принцип верховенства права. Верховенство права є вираженням ідеї примату права над державою і пріоритету природних прав людини у суспільстві, що знаходить свій прояв у верховенстві Конституції та правових законів [40, с. 128]. Принцип верховенства права пронизує усі сторони відносин держави і церкви. Саме зв'язаність держави правовими вимогами є головною гарантією церкви від державного свавілля. Він закладає безумовні вимоги, яких має дотримуватися держава у своїй діяльності й у даному випадку означає, що вплив держави на церкву можливий лише з метою забезпечення якомога повної реалізації прав і свобод людини і громадянина, утвердження у суспільстві свободи віросповідання та підтримання правопорядку. Верховенство права також обумовлює, що цей вплив відбувається у першу чергу "за допомогою правових норм, насамперед норм публічного права, які, будучи спрямовані на забезпечення загального інтересу, встановлюють певні "правила гри" для учасників соціального спілкування" [197, с. 7]. Особливого значення у цьому аспекті набуває Конституція України. Закладені в ній принципи як державно-церковних стосунків, так і діяльності механізму держави в цілому, створюють необхідний бар'єр, що з одного боку оберігає державну владу від оцерковлення, а з іншого - охороняє церкву від етатизації.

Сформульовані вихідні положення дозволяють більш детально розглянути особливості стосунків держави і церкви в окремих сферах суспільного буття. Зокрема, ми спробуємо проаналізувати модель державно-церковних відносин у релігійній, політичній, економічній, соціальній, освітній сферах, виокремлення яких у даному випадку здійснено у наукових цілях і є достатньо умовним.