Відносини держави і церкви у релігійній сфері детермінуються, у першу чергу, світським характером держави. Світськість держави означає принаймні таке: 1) держава, її органи та посадові особи не мають права втручатися у визначення особою свого ставлення до релігії, формувати і контролювати його, вести облік за цією ознакою або примушувати особу діяти на користь певного об'єднання віруючих; 2) держава не ототожнює себе з жодною з релігій чи групою віруючих, з жодним переконанням чи об'єднанням його прихильників, не виступає від імені або проти будь-якого з них, держава не має права приймати будь-яку сторону у міжрелігійних конфліктах; 3) держава не повинна ставитися до організацій, заснованих з метою реалізації права на свободу релігії, менш сприятливо, ніж до світських об'єднань громадян [252, с. 103]. До цього слід додати, світська держава не втручається у справи богослужбового чи богословського характеру, зміст віровчень, обрядів, церемоній, внутрішню церковну ієрархію та систему управління, включаючи нормативний елемент, а також у навчально-виховний процес закладів освіти об'єднань віруючих. Як з цього приводу підкреслюється у Резолюції 1556 (2002) Парламентської асамблеї Ради Європи "Релігія і зміни у центральній і східній Європі" від 24.08.02, важливо виключити будь-які можливості державного втручання у питання догми церковного будівництва і канонічного права [232, с. 50]. Аналогічна теза закладена й у рішенні Європейського суду з прав людини від 24.02.97 у справі "Бессарабська церква проти Республіки Молдова" [232, с. 537]. До таких питань серед іншого, вважаємо, відносяться і проблеми міжцерковного діалогу, помісної церкви, канонічності або неканонічності окремих конфесій тощо.

У той же час,  відстороненість держави від релігійних процесів не може і не повинна мати абсолютний характер. Не виступає порушенням церковної автономії державне втручання з метою захисту прав і свобод людини і громадянина, забезпечення правопорядку та припинення розпалювання релігійної ворожнечі.

Крім того, держава сприяє функціонуванню релігійних утворень, створюючи необхідну юридичну базу їх реєстрації та діяльності, проводячи нейтральне (не пов'язаним із участю у канонічних спорах) арбітрування у разі виникнення міжконфесійних суперечок, конфліктів з майнових та деяких інших неідеологічних питань - за умови звернення цих організацій до відповідних юрисдикційних державних органів [225, с. 46]. Можливим також з боку держави є надання в особливих випадках дипломатичної, юридичної, консультативної допомоги віруючим підчас здійснення ними релігійних обов'язків. У цьому сенсі заслуговує на увагу досвід Російської Федерації, де діє, наприклад, інститут Уповноваженого по хаджу в Уряді РФ. Саме за допомогою цього органу мусульмани, які здійснювали хадж у 2006 році під час карантинних заходів у Туреччині, змогли безперешкодно повернутися на батьківщину. Подібні приклади мають місце і в Україні. Так, у листі Державної митної служби України "Щодо святкування Великодня" від 16.04.97 № 11/3-3387 регіональним митницям вказується на необхідність проводити оформлення переміщення віруючих та їх вантажів через митний кордон України у першу чергу та без затримок. Крім того, на території нашої країни розташовані святі місця такої течії іудаїзму як хасидизму. Вважаємо, що, у разі необхідності, українська держава може організаційно сприяти у приїзді паломників (зокрема, іноземних) у ці місця. Подібна допомога, до речі, у декларативній формі передбачено у розділі 3 Перспективного плану невідкладних заходів щодо остаточного подолання негативних наслідків політики колишнього Союзу РСР стосовно релігії та відновлення порушених прав церков і релігійних організацій, затвердженого Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 27.09.02 № 564-р. Підкреслимо, що у будь-якому випадку йдеться виключно про державну допомогу окремим фізичним особам чи спільнотам, а не конкретній релігійній організації. З іншого боку, співробітництво держави і церкви не повинно переростати у формування якихось державно-церковних органів, особливо у сфері розподілення гуманітарної допомоги, що поступає церквам, як іноді пропонується в літературі [95, с. 254], оскільки, як вже вказувалось, подібні ініціативи в умовах українського суспільства (крім того, що можуть стимулювати корупційні процеси) здатні привести до створення безпідставних преференцій для окремих конфесій, змішування державного і церковного апарату, порушення принципу рівності релігійних організацій перед законом.

Також необхідно відмітити, що держава має враховувати особливості церковної діяльності у процесі законотворчості. Наприклад, канонічні правила у християнстві забороняють священику розголошувати інформацію, отриману ним під час сповіді. Намагання за допомогою законодавчих засобів змусити представника духівництва повідомити відомості, про які він дізнався у зв'язку із проведенням цього таїнства, навряд чи можуть бути ефективними, а крім того порушують право людини на проведення релігійної діяльності. Зважаючи на, цілком виправданою виглядає встановлена процесуальним законодавством України заборона допитувати як свідка священнослужителя з приводу того, що їм довірено або стало відомо при здійсненні професійної діяльності (п. 1 ч. 1 ст. 69 Кримінально-процесуального кодексу України від 28.12.60, п. 3 ч. 1 ст. 51 Цивільного процесуального кодексу України від 18.03.04 № 1618-IV, п. 3 ч. 2 ст. 65 Кодексу про адміністративне судочинство України від 06.07.05 № 2747-IV). 

Іншим важливим аспектом взаємодії держави і церкви у релігійній сфері є забезпечення свободи віросповідання в армії та місцях позбавлення волі. Призив особи на військову службу або її арешт чи засудження не тягне за собою обмеження її релігійних прав. У цьому випадку державні органи зобов'язані надавати можливість віруючому, не порушуючи внутрішнього розпорядку відповідної установи, проводити релігійні обряди, мати доступ до релігійних матеріалів тощо. Позитивно у цьому сенсі можна оцінити положення ст. 128 Кримінально-виконавчого кодексу України, яка встановлює реальні шляхи реалізації свободи віросповідання засудженими (порядок проведення богослужінь та допуску представників релігійних організацій, право на придбання і користування релігійною літературою та ін.). З іншого боку, Закон України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців і їх сімей" від 20.12.91 № 2011-ХІІ у ст. 6 містить лише норму про право військовослужбовців сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої і не передбачає конкретних механізмів втілення цієї декларації у життя. Зважаючи на це, вважаємо, що згадана норма має бути деталізована законодавцем. Зокрема, передбачено порядок відвідання священнослужителями військових частин, можливості здійснення релігійних церемоній в умовах виконання військового обов'язку та ін. У той же час, уведення інституту військового капелану в українських умовах вважаємо неможливим, у т.ч. і через неоднозначність ставлення до нього самих військових, про що відмічається в літературі [252, с. 108]. Слід також враховувати, що реалізація свободи віросповідання військовослужбовцями має узгоджуватись з вимогами та обмеженнями, які накладає на людину служба в армії. Так, у 1986 році Верховний суд США у справі "Голдман проти Вейнбергер" підтримав постанову про заборону військовому офіцеру іудейського віросповідання носити ярмулку (головний убір іудеїв) [182, с. 144]. Це питання розглядалось також Європейським судом з прав людини. Як підкреслено у рішенні від 24.02.97 у справі "Калач проти Туреччини", обираючи кар'єру військового, особа за своєю волею приймає систему військової дисципліни, яка за своєю природою обумовлює можливість певних обмежень прав і свобод членів збройних сил [232, с. 536].

Переходячи до особливостей державно-церковних відносин у політичній сфері, слід наголосити, що принциповим у даному випадку є відмежованість церкви від політичного життя. Діяльність церкви, зорієнтована, у першу чергу, на духовний світ людини, не зачіпає більшості політичних питань. Зокрема, католицький діяч кардинал Й. Гьофнер справедливо вказує на індиферентність більшості пунктів програми і рішень політичних партій в світлі віри й (релігійної) моральності [65, с. 266]. Не має сумніву, що як інститут громадянського суспільства церква має право формувати і висловлювати позицію з будь-яких питань, у тому числі і державного будівництва. Більше того, дискусії з релігійних питань досить часто є елементом політичної (особливо передвиборчої) боротьби [187, с. 22]. Проте, церква не є елементом політичної системи і не може втручатися у політичні процеси, зокрема, приймати участь у політичних мітингах або передвиборчій агітації, ставати на бік тих чи інших сил у політичному протистоянні, фінансувати або надавати будь-яку іншу підтримку політичним партіям або кандидатам до органів державної влади чи місцевого самоврядування. Безумовно, відділення церкви від політики не тягне за собою будь-яких обмежень у політичних правах представників духівництва, проте їх участь у політичному житті повинна бути лише особистою і не пов'язуватися у суспільній думці з офіційною позицією тієї чи іншої конфесії. На жаль, діяльність майже усіх впливових церковних структур в Україні дає підстави говорити про їх втручання у політичні відносини, тиск на віруючих з метою підштовхнути їх до певної політичної позиції, а також про використання прихожан у політичних акціях. Моніторинг парламентських виборів 2006 року у Харківській області свідчить про активне втягнення церковних інститутів у перевиборчий процес на боці тих чи інших політичних рухів [36, с. 28]. Мало також місце і намагання основних церков пристати на бік одного з учасників парламентської кризи 2007 року [299, с. 4]. Наведені приклади додатково підтверджують нагальну потребу забезпечення невтручання релігійних об'єднань у політичні процеси, що є однією з умов повноцінного впровадження в життя принципу відокремлення церкви від держави в Україні, як це передбачено ч. 3 ст. 35 Конституції України.

Розглядаючи економічну складову моделі державно-церковних відносин, потрібно визначитись із статусом церкви, як суб'єкта цивільних прав і обов'язків. Згідно із Законом України "Про свободу совісті і релігійні організації" церква не має статусу юридичної особи (такий статус надається кожній окремій релігійній організації, що створюється на базі релігійної громади). У той же час, на наш погляд, подібна позиція законодавця є спадщиною радянської епохи. Визнання церкви інститутом громадянського суспільства, необхідно тягне за собою необхідність надання їй статусу юридичної особи, поряд з політичною партією, профспілкою, громадською організацією. Виглядала би дивною спроба законодавчо зробити юридичними особами виключно місцеві осередки політичної партії, а не саму партію. У свою чергу, такий статус церкви дозволив би зробити більш прозорою і контрольованою господарську діяльність її підприємств (засновником у даному випадку виступала б сама церква), доходи від якої, на відміну від доброчинних внесків, можуть бути об'єктом оподаткування. Крім того, набуття церквою статусу юридичної особи створило б необхідний правовий базис для укладення між державними органами і церквою як централізованим об'єднанням угод про реалізацію певних соціальних програм та вирішення спільних завдань.