Іншим важливим питанням є можливість фінансування релігійних об'єднань з боку держави, що практикується, зокрема, у Німеччині, скандинавських країнах та ін. Як вже зазначалось, транзитивний характер українського суспільства, відсутність міцної традиції світської, релігійно нейтральної державності не дає підстав для застосування більшості елементів коопераційної моделі державно-церковних відносин. Ситуація ускладнюється також і розколом у середині українського православ'я. У подібних умовах будь-які дотації з боку держави на користь тієї чи іншої конфесії лише б ускладнювали релігійну ситуацію в країні. Крім того, матеріальна допомога релігійним громадам уже присутня у вигляді передання у користування або власність культових споруд. Подібна логіка знайшла своє відображення у ч. 4 ст. 5 Закону України "Про свободу совісті і релігійні організації", яка прямо забороняє будь-яке фінансування державою діяльності будь-яких організацій, створених за ознакою ставлення до релігії. Тому, на наш погляд, не можна погодитись з авторами, які вважають необхідним впровадження в Україні державної фінансової допомоги релігійним організаціям [252, с. 109]. Ще більш невдалою виглядає пропозиція про надання церквам податкових пільг у вигляді зниження податків або тимчасового звільнення від їх сплати. По-перше, в Україні вже діє визнаний у світі інститут звільнення від оподаткування пожертвувань та інших доходів релігійних організацій (ст. 18 Закону України "Про свободу совісті і релігійні організації"), а по-друге, звільнення від оподаткування підприємств, заснованих релігійними організаціями, або створення будь-яких інших преференцій призведе лише до зловживань у цій сфері, коли суб'єкти підприємницької діяльності з метою оптимізації оподаткування будуть провадити господарську діяльність під виглядом церковного підприємства. Така позиція в цілому сприйнята на рівні органів державної влади України. Наприклад, Національна комісія регулювання електроенергетики України у листі від 24.02.04 № 01-39-14/684 обґрунтовано, на наш погляд, відмовила у підтримці пропозиції однієї із протестанських громад про надання пільг релігійним організація з оплати спожитого природного газу.

 Одним із найбільш важливих аспектів державно-церковних відносин є їх взаємодія у соціальній сфері. Співробітництво держави і церкви в галузі допомоги незахищеним верствам населення має досить довгу історію. Вже на початку 18 століття на території Російської імперії розпочалося функціонування перших сирітських притулків, ініціаторами створення яких виступила православна церква і держава [10, с. 310]. З огляду те, що до функцій багатьох церков відносяться, зокрема, соціальне служіння та благодійництво [76, с. 32], релігійні об'єднання містять потужний потенціал у вирішенні соціальних проблем суспільства, особливо в умовах недостатнього державного фінансування цього сектору.

Взаємодія держави і церкви у соціальній сфері може мати декілька форм. По-перше, це допомога церкви у фінансуванні установ соціального спрямування. Так, відповідно до Типового положення про психоневрологічний інтернат, затвердженого наказом Міністерства праці та соціальної політики України від 29.01.02 № 549, такий інтернат для розвитку матеріально-технічної бази, благоустрою, культурно-виховної роботи може використовувати допомогу релігійних конфесій. По-друге, співпраця держави і церкви проявляється у використанні церковного спілкування з віруючими з метою пропагування соціально корисних моделей поведінки. Наприклад, відповідно до пп. 3.9.2. Інструкції з організації роботи органів державного пожежного нагляду, затвердженого Наказом Міністерства України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи від 06.02.06 №59, органи держпожнагляду з метою проведення масово-роз'яснювальної роботи надають інформацію про пожежі та їх наслідки представникам різних конфесій з метою доведення їх до віруючих. У літературі обґрунтовано звертається увага на широкі можливості співробітництва держави і церкви у сфері виховання в суспільстві ідеології і культури здоров'я [43, с. 361]. По-третє, держава та органи місцевого самоврядування мають сприяти заснуванню та утриманню релігійними общинами установ, спрямованих на допомогу найбільш незахищеним верствам населення: безкоштовних їдалень, притулків, реабілітаційних центрів тощо. По-четверте, співробітництво держави в особі відповідних органів і церкви у соціальній сфері може мати місце у вигляді укладення угод між цими інституціями щодо реалізації загальних комплексних програм у сфері соціального захисту. При цьому, держава не повинна орієнтуватися лише на традиційні церкви (хоча їх роль, напевно, є найважливішою), як пропонується деякими російськими вченими [199, с. 12]. Пріоритетом має виступати виключно можливість продуктивної реалізації певної соціальної програми.

Останнім питанням цього підрозділу є розгляд теоретичної моделі державно-церковних відносин в освітній сфері. Ця проблема має два аспекти: 1) можливість релігійної освіти у державних і комунальних навчальних закладах; 2) можливість зрівняння у правах громадян, які навчаються у релігійних навчальних закладах, зі студентами і учнями державних шкіл і вузів. Щодо першого аспекту, то можна погодитися із П.М. Рабіновичем та Л.М. Ярмол, які вказують на позитивність запровадження факультативного викладання основ релігії у загальноосвітніх школах [227, с. 18]. Така позиція узгоджується з положеннями документів Парламентської Асамблеї Ради Європи (Рекомендація 1202 (1992) "Про релігійну терпимість у демократичному суспільстві") та Організації із безпеки та співробітництва в Європі (Керівні принципи для аналізу законодавства стосовно релігії чи віри) [217, с. 5]. У той же час, подібне викладання повинно відповідати декільком умовам: по-перше, воно не повинно мати конфесійного забарвлення, тобто не акцентувати увагу на особливостях конкретних церков, з чим, до речі, погоджуються і представники церков [283, с. 6]; по-друге, викладання таких предметів мають здійснювати спеціально підготовлені фахівці, для чого потрібно розробити відповідний освітній стандарт; по-третє, програма цього курсу повинна бути затверджена Міністерством освіти і науки України; по-четверте, адміністрації навчальних закладів, місцеві освітянські органи мають суворо дотримуватись факультативного характеру такої дисципліни. Неприпустимими є наведені в літературі випадки впровадження в окремих регіонах України предмету "Основи християнської етики" як обов'язкового [240, с. 373].

         Щодо положення громадян, які навчаються у вищих і середніх релігійних навчальних закладах, то ця проблема не є однозначною. По-перше, розуміння церкви як інституту громадянського суспільства, безумовно, включає і освітній аспект, але виключно у формі недержавних шкіл чи вузів. Інакше кажучи, держава не повинна фінансувати ці установи, формувати їх матеріально-технічну базу, сплачувати стипендії особами, які там навчаються, та ін. У зв'язку з цим не зовсім зрозумілою є позиція Л.В. Ярмол, яка наполягає на зрівнянні слухачів релігійних освітніх закладів із студентами і учнями саме державних шкіл і вузів [328, с. 117] (до речі, подібна не зовсім коректна, на наш погляд, позиція знайшла своє відображення і у законопроектах про внесення змін і доповнень до Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" від 25.03.02 та від 12.05.03), хоча у сфері приведення їх статусу у відповідність із статусом студентів і учнів недержавних закладів, що передбачає право на відстрочку від проходження військової служби, пільги на проїзд у транспорті тощо, є цілком логічним. По-друге, надання таких прав зазначеній категорії громадян можливе лише за умови державного реєстрації релігійних навчальних закладів та контролю за дотриманням ними законодавства про освіту. Вважаємо, що у даному випадку корисним був би досвід Російської Федерації, в якій запроваджено ліцензування релігійних освітніх установ (ст. 18 Федерального Закону РФ "Про свободу совісті і релігійні об'єднання" від 26.09.97) [232, с. 64, 65], лише за умови отримання ліцензії відвідувачі цих установ користуються відповідними пільгами.

         Підсумовуючи викладене вище, зазначимо, що розроблені вище основи теоретичної моделі державно-церковних відносин, на наш погляд, сприятимуть встановленню гармонійних і виважених, заснованих на співпраці та повазі взаємної автономії стосунків держави і церкви в умовах сучасної України.