Отже, в процесі адміністративно-правового регулювання у сфері охорони прав на промислові зразки уповноважені суб'єкти мають право видавати правові акти двох основних видів - нормативні та індивідуальні. Основне призначення нормативних актів - виконання й деталізація законів та указів Президента України, які закладають правовий режим охорони прав на об'єкти інтелектуальної власності, а також більш детальна регламентація відносин учасників охоронних правовідносин. Їх дія розрахована на довгострокове та багаторазове застосування [228]. Встановлення норм права підзаконного характеру у процесі управлінської діяльності у зазначеній сфері практично втілюється в адміністративній правотворчості [229, с. 286]. Завдяки наявності подібних повноважень суб'єкти адміністративно-правового регулювання у сфері охорони прав на промислові зразки мають можливість оперативно впливати на підвідомчу їм сферу суспільного життя. Як показує практика державного управління взагалі, та управління у сфері, що розглядається за допомогою нормативних актів:

• визначаються конкретні задачі, права та обов'язки, повноваження та відповідальність учасників управлінських суспільних відносин. Так, наприклад Кабінетом Міністрів України було видано постанову № 582 від 29 травня 2001 р., якою було створено Науково-дослідний інститут інтелектуальної власності [230];
• формуються основні лінії взаємодії між різними елементами системи державного управління в сфері охорони прав на об'єкти інтелектуальної власності. У якості прикладу можна навести постанову Кабінету Міністрів України від 2 липня 2008 р. № 601 "Про затвердження Положення про Координаційну раду з питань захисту прав інтелектуальної власності УЄФА та складу Координаційної ради"[231];
• встановлюються обумовлені специфікою управлінських відносин обмеження та заборони. Так, наприклад у постанові Кабінету Міністрів України від 10 серпня 1994 р. № 545 "Про затвердження Положення про представників у справах інтелектуальної власності (патентних повірених)" [232] встановлено обмеження, за наявності яких особа не може претендувати на надання їй статусу патентного повіреного, а також визначено коло осіб, які не можуть взагалі бути патентними повіреними;
• покладаються у необхідних випадках певні спеціальні обов'язки або надаються спеціальні повноваження. Наприклад, відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 17 травня 2002 р. № 674 "Про затвердження Положення про державного інспектора з питань інтелектуальної власності Державного департаменту інтелектуальної власності" [233] на державного інспектора з питань інтелектуальної власності покладаються наступні спеціальні обов'язки: у разі виявлення порушень законодавства з питань інтелектуальної власності та виробництва, експорту, імпорту дисків, що містять ознаки кримінального злочину, негайно повідомляти про це відповідні правоохоронні органи; у разі виявлення ознак адміністративного правопорушення за статтями 512, 1649, 16413 Кодексу про адміністративні правопорушення складати протокол про адміністративне правопорушення та передавати його на розгляд до суду; разі проведення огляду та вилучення продукції, до складу якої  входять  об'єкти  права  інтелектуальної  власності, зокрема примірників аудіовізуальних творів, фонограм, відеограм, комп'ютерних програм, баз даних, що виробляються, розповсюджуються, надаються в прокат, зберігаються, використовуються або переміщуються з порушенням вимог законодавства, та вилучення відповідних документів складати протокол або робити відповідний запис у протоколі  про адміністративне  правопорушення,  а у разі закупівлі (у тому числі контрафактної продукції) - акт закупівлі тощо. З метою виконання покладених на нього завдань державний інспектор має право: перевіряти у суб'єктів господарювання наявність дозволу на використання об'єктів права інтелектуальної власності на будь-якій стадії їх виробництва, розповсюдження, прокату чи провадження іншої діяльності, пов'язаної з їх використанням; проводити  огляд та вилучати у суб'єктів господарювання з метою  вивчення на необхідний строк, але не більш як 30 днів, об'єкти права інтелектуальної власності у разі, коли є обґрунтована підстава підозрювати вчинення порушення вимог законодавства у сфері інтелектуальної власності тощо;
• здійснюються правоохоронні функції управлінського характеру та передбачаються юридичні гарантії охорони встановленого у сфері адміністративно-правового регулювання порядку відносин. Так, наприклад наказом Міністерства освіти і науки України від 15.09.2003 р. № 622 "Про затвердження Регламенту Апеляційної палати Державного департаменту інтелектуальної власності" [234] при Держдепартаменті створено Апеляційну палату для розгляду в адміністративному порядку заперечень проти рішень за заявками на винаходи, корисні моделі, промислові зразки, знаки для товарів і послуг, топографії інтегральних мікросхем і зазначення походження товарів.

Так, М.К. Галянтич доцільно зазначає, що Апеляційна палата Держдепартаменту має бути наділена статусом юридичної особи і мати процесуальну правоздатність. При цьому необхідно визначити: структуру Апеляційної палати; категорії підвідомчих справ; адміністративні процедури розгляду апеляцій та порядку виконання рішень; вимоги, яким повинні відповідати члени Апеляційної палати; умови залучення та порядок відбору експертів для роботи в Апеляційній палаті; ступінь обов'язковості їх рішень для Апеляційної палати; відповідальність експертів [235, с. 12].

Отже, аналізуючи викладені вище положення, а також творчі розробки представників науки адміністративного права [236, с. 288] можна стверджувати, що під нормативним актом управління, як формою управління в сфері охорони прав на промислові зразки, необхідно розуміти акт компетентного суб'єкту управління, наділеного державно-владними повноваженнями, виданий у встановленому законом порядку і формі, який містить у собі норми права [237]. Будучи актом правотворчості, він спрямований на створення, зміну чи припинення правових норм, тобто встановлених компетентними органами і охоронюваних примусовою силою держави правил поведінки, розрахований на невизначений строк дії і на невизначене коло осіб, на багаторазове використання зі збереженням дії норм незалежно від їх виконання.

Визнаючи наукову значимість та практичну корисність зазначеного визначення зауважимо на тому факті, що все ж таки необхідно на законодавчому рівні дати офіційне тлумачення терміну "правовий акт управління". Такий крок допоможе закласти єдиний підхід до розуміння цього надзвичайно важливого правового феномену, розробити єдині підстави для подальшої класифікації зазначеної групи правових актів.

Як було зазначено вище, поряд з правотворчою діяльністю суб'єкти адміністративно-правового регулювання у сфері охорони прав на промислові зразки видають також і індивідуальні (ненормативні) акти управління, які, як наголошується у літературі , домінують серед інших актів. Індивідуальні акти управління, розповсюджуючи свою дію на окремих суб'єктів - юридичних та фізичних осіб, мають яскраво виражений правозастосовчий характер, будучи за своєю юридичною природою розпорядчими актами. Їх існування обумовлюється владно-організаційним характером адміністративно-правового регулювання, і як наслідок управління в сфері охорони прав на промислові зразки, необхідністю повсякденного і безперервного здійснення різноманітних управлінських функцій, оперативного захисту та поновлення у разі необхідності порушених прав на промислові зразки. Вони є юридичними фактами, які зумовлюють виникнення, зміну або припинення конкретних адміністративно-правових відносин у зазначеній сфері. У такому розумінні індивідуальні правові акти управління виступають ні чим іншим як управлінським рішенням [238, с. 8-10; 36, с. 139; 239], покликаним надати юридичну форму змісту діяльності суб'єктів адміністративно-правового регулювання у сфері охорони прав на промислові зразки.

Характер, безпосередні цілі індивідуальних актів управління, з погляду на їх призначення, об'єми використання в практиці управлінської діяльності, є різними. У найбільш узагальненому вигляді, з чим важко не погодитися, можна вести мову про дві їх крупні групи:

• оперативно-виконавчих актів;
• правоохоронних (юрисдикційних) актів [238, с. 309].

І в тому, і в іншому випадку присутня основна ціль адміністративного розпорядництва, а саме забезпечення необхідної поведінки учасників адміністративно-правового регулювання у сфері охорони прав на промислові зразки. Досягається ця єдина мета, однак, різними засобами. Головне, що може характеризувати виконавчу діяльність суб'єктів адміністративно-правового регулювання, полягає у тому, що вони у своїх індивідуальних актах управління, як правило, застосовують або реалізують диспозицію відповідної правової норми (оперативно-виконавчі акти). Це діяльність, так званого, позитивного характеру, у процесі якої конкретизуються права та обов'язки, повноваження учасників адміністративно-правового регулювання у зв'язку з оперативним управлінням цих відносин (наприклад, утворення таких державних підприємств як "Український інститут промислової власності", "Інтелзахист", "Українське агентство з авторських та суміжних прав"; призначення на посади керівників та працівників зазначених підприємств; затвердження посадових інструкцій або положень про структурні підрозділи органів управління тощо).

Правоохоронні індивідуальні акти суб'єктів адміністративно-правового регулювання у сфері охорони прав на промислові зразки реалізують санкцію правової норми, втілюючи у собі юрисдикційну діяльність цих органів (наприклад, рішення про притягнення особи до адміністративної відповідальності, за адміністративне правопорушення, передбачене ст. 512 Кодексу України про адміністративні правопорушення тощо).

Наступною правовою формою адміністративно-правового регулювання у сфері охорони прав на промислові зразки є адміністративний договір, дослідженню сутності якого останнім часом приділяється все більша та більша увага. Наявність зазначеної форми адміністративно-правового регулювання в практиці діяльності суб'єктів адміністративно-правового регулювання у сфері, що розглядається може бути пояснена загальною тенденцією розвитку форм та методів адміністративно-правового регулювання суспільних відносин, де суттєва роль відводиться побудові диспозитивних основ адміністративно-правового регулювання. Саме цей факт і дозволяє використовувати адміністративні договори в зазначеній сфері діяльності.

Вивчення адміністративно-правової літератури, присвяченої дослідженню сутності адміністративних договорів [240, 241; 242; 243; 244; 245], дозволяє визначити головні риси, властиві адміністративним договорам, що укладаються за участю суб'єктів адміністративно-правового регулювання у сфері охорони прав на промислові зразки. Так, адміністративний договір є правовою формою діяльності зазначених суб'єктів, оскільки він завжди безпосередньо викликає правові наслідки, тобто виступає або актом правотворчості, або актом правозастосування, чи поєднує у собі обидва їх види; адміністративний договір базується переважно на нормах адміністративного права і дозволяє суб'єктам охоронної діяльності виконувати їх публічно-правові завдання; предметом адміністративного договору є питання володарювання, управління або саморегуляції; адміністративний договір може бути укладено як для вирішення внутрішньоуправлінських, так і зовнішньоуправлінських завдань; обов'язковим учасником адміністративного договору є суб'єкт адміністративно-правового регулювання (державний орган, посадова особа, громадська організація), який має відповідні владні повноваження; право на укладання адміністративного договору передбачається у відповідних нормативних актах; виконання умов адміністративного договору його учасниками забезпечується специфічними засобами.