Пропонувалося, наприклад, розглядати принцип відповідальності без вини як рівноправну з принципом вини основу відповідальності[116] [212]. Ця теорія за своєю суттю відсуває вину на другий план, хоча відповідальність, незалежно від вини, становить виняток із загального правила відповідальності за вину[117] [180]. Крім того, як вірно підкреслює С.М.Братусь, теорія двох начал відповідальності не в змозі пояснити причин установлення подібної відповідальності, вона лише констатує її існування[118] [32].

 Інші автори вважають, що в основі безвинної відповідальності лежить той же принцип вини, але лише підвищуються вимоги до уважності і дбайливості, пред'явлені до власників джерел підвищеної небезпеки або ж до організації, для якої збереження зданого майна за договором збереження є однією з цілей діяльності. Вперше ця думка, хоча і не отримала завершеного вираження, була висловлена М.М.Агарковим[119] [47]. Т.С.Хаскіна не припускала навіть найменшого відхилення від принципу вини і гадає, що вина є основою відповідальності і за ст. 403, і за ст. 404 ЦК РРФСР 1922 року. Схожу позицію займає В.С.Константинова[120] [192; 101]. Таким чином стверджується, що відповідальність без вини - це, власне, відповідальність за провину. Але погодитися з цим теж не можна: таке розширення поняття вини виходить за межі його дійсного змісту, перетворює вину у функцію, суперечить точному змісту закону і практиці його застосування[121] [32; 8].

Принцип відповідальності за вину є дійсно провідним і єдиним принципом цивільно-правової відповідальності, але його не варто абсолютизувати. Майновий характер відносин, урегульованих цивільним правом на основі еквівалентності і помсти, визначив можливість і необхідність зробити виняток з цього правила. Встановлюючи відповідальність незалежно від вини, закон виходить, насамперед, з необхідності максимальної охорони інтересів потерпілого.

Випадкова шкода може бути результатом будь-якої діяльності. Але, якщо вона є наслідком збігу непередбачених обставин, які є хиткими, неповторними в момент їхнього виникнення, і які заподіювач не міг і не повинен був передбачати, то і відповідальності за таку шкоду не настає. Інша справа, коли можливість завдання невинної шкоди носить повторюваний, передбачуваний характер. Це залежить, насамперед, від особливостей початої справи (наприклад, при експлуатації джерела підвищеної небезпеки). У даному випадку існує реальна можливість як передбачати випадкову шкоду, так вжити визначених заходів у майбутньому для її запобігання. Встановлення відповідальності в подібних випадках сприяє з'ясуванню причин будь-якого випадку завдання шкоди і є спонукальним мотивом до віднайдення  нових засобів,  щоб запобігти безвинній шкоді.  Таким  чином,  і тут відповідальність виконує не тільки компенсаційну, але і виховно-попереджувальну функцію, що виражається в стимулюванні правомірної поведінки на основі об'єктивної повторюваності випадкової шкоди і зв'язку зухвалих його причин з особливостями початої справи[122] [174]. Сутність теорії стимулювання розкрита у ряді робіт[123] [8; 126].

Виходячи з викладеного, ми вважаємо, що відшкодування шкоди потерпілому є формою відповідальності. Встановлена в даному випадку відповідальність незалежно від вини викликана особливостями діяльності органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду, при якій можливе виникнення шкоди з причин, що не залежать від службових осіб згаданих органів.