Цивільно-правова відповідальність по відшкодуванню шкоди настає за умови, якщо дії заподіювача шкоди носять протиправний характер. Протиправними визнаються дії, якими порушуються норми права, й у цьому протиправність тотожна незаконності. Однак, таке твердження не повною мірою відбиває сутність цивільної протиправності. Для того, щоб по цивільному законодавству визнати дії (бездіяльність) протиправними і вважати їх одним з елементів цивільного правопорушення, що веде до майнової відповідальності, ще необхідно, щоб цими діями були порушені суб'єктивні права громадян і організацій.

Для характеристики протиправної поведінки по цивільному праву необхідно мати на увазі ще одну обставину. В залежності від порушених норм одна й та ж дія може бути цивільним правопорушенням, адміністративним правопорушенням і кримінальним злочином, а відтак бути не тільки цивільно-правовим порушенням, а й суспільно-небезпечним діянням. У цивільному праві переважає відповідальність за протиправні дії, що є протиправними для учасників певних відносин і не носять загальної суспільної небезпеки. Тому коло протиправних дій тут значно ширше, ніж у кримінальному праві.

Таким чином, протиправними можуть бути дії, які порушують норми законодавства і суб'єктивні права громадян, а незаконними - тільки ті, що порушують норму закону чи підзаконного акту.

Слідчий має право проводити обшук, виїмку, обирати запобіжні заходи - підписка про невиїзд, тримання під вартою. Саме по собі застосування цих заходів є законним, але у разі порушення при цьому суб'єктивного права затриманого буде мати місце протиправна поведінка слідчого.

З викладених загальних теоретичних положень поняття цивільної протиправності виходив законодавець, встановлюючи в Законі України від 1 грудня 1994 року відповідальність за шкоду, завдану громадянину незаконними діями службових осіб органів дізнання і досудового слідства.

Однак, у цьому Законі, на відміну від загальних правил позадоговірної відповідальності, протиправність поведінки, як одна з основ виникнення зобов'язання з відшкодування шкоди, сформульована не в загальній формі, як у статтях 440 і 441 ЦК УРСР, а перераховані конкретні випадки незаконних дій згаданих службових осіб. У ст. 1 Закону України від 1 грудня 1994 року прямо зазначається, що завдана громадянину шкода відшкодовується внаслідок: 1) незаконного засудження, незаконного притягнення як обвинуваченого, незаконного взяття і тримання під вартою, незаконного проведення в ході розслідування чи судового розгляду кримінальної справи обшуку, виїмки, незаконного накладення арешту на майно, незаконного відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян; 2) незаконного застосування адміністративного арешту чи виправних робіт, незаконної конфіскації майна, незаконного накладення штрафу; 3) незаконного проведення оперативно-розшукових заходів, передбачених Законами України "Про оперативно-розшукову діяльність", "Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю" та іншими актами законодавства.

Причому, незаконність цих дій встановлюється не в цивільному, а в порядку кримінально-процесуального судочинства. На  підставі ст. 2 Закону України від 1 грудня 1994 року, право на відшкодування збитків виникає за умови: 1) постановлення виправдувального вироку суду; 2) закриття кримінальної справи за відсутністю події злочину, відсутністю у діянні складу злочину або недоведеністю участі обвинуваченого у вчиненні злочину; 3) відмови в порушенні кримінальної справи або закриття кримінальної справи з підстав, зазначених у пункті 2 частини першої цієї статті; 4) закриття справи про адміністративне правопорушення. Право на відшкодування шкоди, завданої зазначеними у статті 1 цього Закону оперативно-розшуковими заходами до порушення кримінальної справи, виникає за умови, якщо протягом шести місяців після проведення таких заходів не було прийнято рішення про порушення за результатами цих заходів кримінальної справи або таке рішення було скасовано.

 Зі змісту зазначеної норми випливає, що юридичне значення для виникнення зобов'язання з відшкодування шкоди мають лише такі дії посадових осіб вказаних органів, у результаті яких громадянин був незаконно обвинувачений у здійсненні кримінального злочину чи адміністративної провини. Внаслідок цього громадянин був засуджений, притягнутий до кримінальної відповідальності, арештований, що призвело до завдання майнової або моральної шкоди. Згодом кримінально-процесуальні акти, на підставі яких громадянин зазнав позбавлення особистого і майнового характеру, компетентними органами визнаються незаконними, оскільки не було самого факту злочину, у вчиненні якого звинувачувався громадянин, у його діях не було складу злочину чи не доведена участь громадянина у вчиненні злочину або адміністративної провини.

Усі подібні випадки укладаються в одне поняття - реабілітація. Під  реабілітацією в юридичній науці розуміється відновлення в колишньому стані невинного[91] [111]. У кримінальному процесі реабілітація означає виправдання підсудного або припинення кримінальної справи у відношенні засудженого, обвинувачуваного, підозрюваного за відсутністю складу злочину або за недоведеністю участі зазначених осіб у вчиненні злочину. Тому можна стверджувати, що Закон України від 1 грудня 1994 року встановлює відшкодування збитків саме реабілітованому.

Особливістю розглянутих норм є те, що в них перераховані конкретні незаконні дії, що можуть слугувати підставою відшкодування шкоди. Тому встановлення протиправності зазначених дій не становить труднощів, тим більше, що в ст. 1 Закону України від 1 грудня 1994 року передбачаються формальні критерії визначення протиправності. Ускладнення можуть виникнути лише при відшкодуванні шкоди, завданої незаконним притягненням до кримінальної відповідальності, що пов'язано з неоднозначним тлумаченням зазначеного поняття.

Одні автори вважають, що притягнення до кримінальної відповідальності рівнозначне поняттю притягнення як обвинувачуваного[92] [210; 213; 42]. Інші, навпаки, відзначають нетотожність зазначених термінів. Так, Н.І.Загородніков вважає, що "притягнення до кримінальної відповідальності" означає, що та чи інша особа, викрита в злочині, і несе відповідальність перед судом, який вправі визначити йому в межах санкції закону міру покарання[93] [61]. Тим самим підкреслюється відмінність поняття притягнення до кримінальної відповідальності і притягнення як обвинувачуваного.

Автори, що дотримуються першої точки зору, виходять при визначенні поняття притягнення до кримінальної відповідальності з тлумачення кримінально-процесуального закону, а вчені, що відстоюють другу думку, - кримінального. На нашу думку, термін притягнення до кримінальної відповідальності - синонім притягнення особи як обвинувачуваної. Подібний акт оформляється постановою слідчого про притягненням як обвинувачуваного. У цьому особливість даної підстави на відміну від усіх інших, перерахованих у ст. 1 Закону України від 1 грудня 1994 року, - у даному випадку шкода може бути завдана не самим незаконним притягненням як обвинувачуваного, а пов'язаними з ним наслідками. До таких наслідків відносяться: застосування запобіжного заходу до обвинувачуваного (ст. 148 КПК України); відсторонення від посади (ст. 147 КПК України); накладення арешту на майно (ст. 160 КПК України), а також нанесення моральної шкоди. Оскільки незаконне застосування такого запобіжного заходу як взяття під варту передбачено в Законі України від 1 грудня 1994 року як самостійна підстава відповідальності, то діями, здатними завдати шкоди особі, незаконно притягнутій до кримінальної відповідальності, є: застосування інших запобіжних заходів (крім взяття під варту), відсторонення від посади, накладення арешту на майно.

Незаконні дії, про які йдеться в ст. 1 Закону України від 1 грудня 1994 року, мають одну характерну рису: протяжність у часі. Наприклад, незаконне засудження може тривати протягом декількох років, застосування такого запобіжного заходу, як взяття під варту, - 9 місяців (чи понад цей період, якщо порушені терміни утримання під вартою). Виконання незаконного вироку, яким засуджений невинний, чи незаконної постанови про вжиття такого запобіжного заходу, як взяття під варту, фіксує лише початок незаконних дій, а виправдувальний вирок чи постанова про припинення кримінальної справи на підставах, що реабілітують,  -  їхнє закінчення.

Цю обставину необхідно враховувати при тлумаченні п. 2 Постанови Верховної Ради України про введення в дію Закону України від 1 грудня 1994 року і п. 2 Положення від 4 березня 1996 року.