Однак, можливому застосуванню загальних норм, що регулюють регресне зобов'язання до досліджуваних правовідносин, буде перешкоджати той факт, що в нині діючих щодо цих норм правах не враховуються специфічні особливості роботи службових осіб правоохоронних органів. Діяльність службових осіб зазначених органів пов'язана з оцінкою доказів у справі, що внаслідок багатьох причин може не відповідати фактичним обставинам справи (сюди можна віднести і неправильне тлумачення закону, складне переплетення причин і наслідків, нарешті, недосвідченість або недостатню кваліфікацію службових осіб правоохоронних органів). У даному випадку ми маємо справу з помилками, що неминуче виникали і будуть виникати у процесі пізнання істини по кримінальних і адміністративних справах, тому покладання цивільно-правової відповідальності на службових осіб при подібних обставинах було б несправедливим і привело б, зрештою, до безініціативності службових осіб правоохоронних органів.

Зовсім інша справа, коли службові особи свідомо йдуть на порушення законів при проведенні слідства і правосуддя, скоюють злочин проти правосуддя, у результаті чого невинний притягується до кримінальної відповідальності чи засуджується. Винність службової особи в зазначених випадках повинна бути встановлена вироком суду, що набрав законної сили, або в адміністративному чи дисциплінарному порядку.

Що ж стосується пред'явлення регресних позовів до свідків, потерпілих, експертів і перекладачів, то їхня винність повинна бути встановлена вироком суду, що набрав законної сили, за вчинений ними злочин: завідомо неправдиві показання, завідомо неправдивий висновок або невірний переклад.

Виходячи із викладеного вище, на нашу думку, Закон України від 1 грудня 1994 року необхідно доповнити нормою, що передбачає право регресної вимоги з боку держави:

а) до службових осіб органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду, якщо вони в судовому порядку визнані винними у здійсненні дій, що завдали матеріальну і моральну шкоду потерпілому, і засуджені за це судом;

б) до свідків, потерпілих, експертів або перекладачів, якщо ці особи засуджені вироком суду, що набрав законної сили, за дачу завідомо неправдивих показань, завідомо неправдивого висновку, за завідомо невірний переклад, що спричинили до незаконного притягнення до кримінальної відповідальності чи засудження.

Отже, Закон України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду" від 1 грудня 1994 року відноситься до числа тих спеціальних нормативних актів, що встановлюють відповідальність і за відсутності вини як суб'єктивної підстави відповідальності.

Майновий характер відносин, урегульованих цивільним правом на основі еквівалентності, визначив можливість і необхідність зробити виняток, адже встановлюючи відповідальність незалежно від вини, законодавець виходить, насамперед, з необхідності максимальної охорони інтересів потерпілого.

Встановлена Законом України від 1 грудня 1994 року відповідальність службових осіб органів дізнання і попереднього слідства незалежно від вини викликана особливостями діяльності цих органів і їх посадових осіб, при якій можливе виникнення шкоди з причин, що не залежать від них.

Разом з тим, говорячи про можливість відшкодування шкоди потерпілому незалежно від вини службових осіб правоохоронних органів, не слід думати, що вина у цьому випадку взагалі не повинна встановлюватись, тим більше, що відшкодування проводиться за рахунок державних коштів. У зв'язку з цим і пропонується Закон України від 1 грудня 1994 року доповнити нормою, яка передбачала б право регресної вимоги.