Крім того, що самообмова характеризується прямим наміром з боку потерпілого, вона має бути підтверджена у показаннях обвинувачуваного, зафіксована у протоколі допиту[126] [165] і являти собою добровільний акт[127] [150].

Водночас, на практиці, хоча і рідко, виникають також ситуації, коли від громадянина шляхом погроз, обману, фізичного насильства, зловживання службовим становищем службові особи домагаються визнання своєї вини в злочині, який він не скоїв. Тим самим створюється обстановка штучної самообмови.

Так, службові особи органів досудового слідства і прокуратури Київської області, застосувавши у відношенні п'ятьох арештованих "недозволені способи ведення слідства", домоглися від них зізнання у здійсненні убивства інспектора Баришевської районної інспекції "Укррибвода" і слідчого Баришевської районної прокуратури. Верховний Суд України визнав всіх п'ятьох винними у вбивстві двох посадових осіб і засудив їх до тривалих термінів позбавлення волі. У квітні 1997 р. слідчий з особливо важливих справ Генеральної прокуратури України встановив справжніх убивць. Незаконно засуджені після майже двох років були звільнені з місць позбавлення волі[128] [129]. Здається, що при подібних обставинах вважати визнання вини самообмовою не можна, оскільки воно було змушеним, результатом застосування до обвинувачуваних незаконних методів ведення слідства.

Відповідно до  ст. 142 КПК України обвинувачуваний має право, але не зобов'язаний давати показання по суті справи. Обвинувачуваного не можна притягти до відповідальності за дачу помилкових показань, тому відмовлення від дачі показань, умовчання про обставини, що мають значення для справи, не можуть бути поставлені в вину обвинувачуваному і, отже, служити підставою відмовлення у відшкодуванні збитку реабілітованому. Інше вирішення питання означало б перекладання тягара доказу на особу, притягнуту до кримінальної відповідальності.

Наприклад, М. був притягнутий до кримінальної відповідальності за ч. 1 ст. 108 КК України за таких обставин. У приміщенні Бориспільського аеропорту був виявлений громадянин з ножовим пораненням грудної клітки. Одночасно з цим у туалеті аеропорту був затриманий М., що мив закривавлений ніж. Проти М. була порушена кримінальна справа. У  ході розслідування встановили, що група крові потерпілого і крові, виявленої на вилученому в М. ножі, збігається. Очевидці вчиненого показали, що М. має подібність з чоловіком, що наніс потерпілому ножове поранення. Однак, М. категорично заперечував свою причетність до вчиненого злочину.

У судовому засіданні потерпілий і свідки підтвердили свої показання, дані на попередньому слідстві, але заявили, що громадянин, що завдав удару ножем, був вищим за М. на зріст. У суд викликали додаткового свідка, який засвідчив, що удар ножем потерпілому наніс не підсудний, а присутній у залі, схожий на підсудного, громадянин. Справа була направлена на додаткове розслідування, у ході якого з'ясувалося, що дійсним винуватцем вчиненого злочину був двоюрідний брат М. - Д. М. не був навіть очевидцем заподіяння тілесного ушкодження, однак після зазначених подій він, на прохання брата, став мити ніж. У відношенні М. справа була припинена за відсутністю в його діях складу злочину[129] [10].

Як видно з наведеного прикладу, потерпілий замовчував про обставини, що мають значення для справи, більше того, він знищував сліди злочину; однак жодне з зазначених дій не може бути визнано самообмовою - усному чи письмовому повідомленню особи про ніби-то вчинений злочин.

У зв'язку з викладеним можна дати визначення поняття самообмови. Самообмова - це закріплене в протоколі допиту чи судового засідання добровільне усне чи письмове повідомлення особи про ніби-то вчинений  ним злочин, якого він насправді не вчиняв і не був причетний до його вчинення. Дане визначення не претендує на вичерпну характеристику розглянутого поняття, однак у ньому знаходять висвітлення основні ознаки, властиві йому.

Інше вирішення в Законі України від 1 грудня 1994 року питання про суб'єктивну підставу відповідальності, у порівнянні з загальними нормами цивільного законодавства, породило, на наш погляд, ще одну проблему, суть якої полягає в такому.

Передбачений у ст. 1 цього Закону обов'язок держави відшкодувати потерпілому громадянину шкоду у повному обсязі незалежно від вини службових осіб правоохоронних органів, як уже відзначалося, зовсім не означає, що вину не слід встановлювати. У більшості випадків незаконні дії у відношенні громадян відбуваються з вини службових осіб правоохоронних органів, про що неодноразово повідомлялося в періодичній пресі. Водночас, держава відшкодовує шкоду, завдану громадянину і невинним діям згаданих службових осіб. Для потерпілого громадянина, зацікавленого в повному відшкодуванні завданої йому шкоди, зрештою, однаково - чи була вина службових осіб у вчинених щодо нього незаконних діях, чи ні.

Однак, для держави небайдуже, з чиєї конкретно вини суспільство змушене витрачати кошти на відшкодування шкоди, завданої незаконними діями.

Висока вимогливість повинна пред'являтися і до службових осіб правоохоронних органів, особливо в тих випадках, коли ці особи, діючи від імені держави, порушують закон. Підвищення відповідальності відповідних службових осіб повинне означати не тільки кримінальну чи моральну, але і цивільно-правову відповідальність.

У результаті незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного засудження суспільству наноситься подвійна шкода. По-перше, працездатний громадянин відстороняється від участі в суспільному виробництві. Більше того, держава змушена нести витрати на його утримання в місцях позбавлення волі. По-друге, за рахунок загальнонародних коштів потерпілому відшкодовується втрачений заробіток і інші збитки. Хто і як повинен у даному випадку відновити нанесену державі шкоду?

У Законі України від 1 грудня 1994 року відповіді на поставлене питання немає. Оскільки спеціальний закон не передбачає конкретної регламентації зазначених відносин, дане питання повинне, імовірно, зважуватися відповідно до загальних норм інституту деліктних зобов'язань. За своїм походженням шкода, завдана потерпілому з вини службових осіб правоохоронних органів, нічим не відрізняється від шкоди, завданої з вини робітника чи службовця при виконанні ними своїх трудових (службових) обов'язків. Здавалося б, що шкоду повинна відшкодовувати тільки організація, у якій працюють згадані службові особи. Однак, у розглянутому випадку держава вилучила цей обов'язок у органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду; вона реалізує свої права власника. Створюється фактично ситуація, коли шкода завдається однією особою, а відшкодовується  іншою.

Саме такі майнові відносини мав на увазі законодавець, встановлюючи в ст. 456 ЦК УРСР право регресу до особи, що завдала шкоду; відносини по відшкодуванню шкоди державі в даному випадку є цивільно-правовими, а не трудовими, як це було б, якби шкоду потерпілому відшкодовували самі правоохоронні органи.

По цій регресній вимозі винна службова особа зобов'язана нести відповідальність перед державою в розмірі відшкодування, виплаченого потерпілому. Аналогічне регресне зобов'язання виникає і у випадку, якщо в основі незаконних дій, що завдали шкоду потерпілому, лежать завідомо неправдиві показання свідків і потерпілих, завідомо неправдивий переклад або завідомо невірний висновок експерта.