Службові особи правоохоронних органів приймають часом незаконні рішення про притягнення до кримінальної відповідальності чи засудження невинного, ґрунтуючись на завідомо неправдивих показах свідків, таких, що не відповідають дійсності, висновків експертів,  неправильному перекладі. Подібні дії не можна поставити у вину відповідним службовим особам, однак для потерпілого громадянина не має значення, за яких підстав його незаконно притягли до кримінальної чи адміністративної відповідальності і хто конкретний винуватець.

Про два види незаконних дій, з огляду винуватості службових осіб, що їх вчинили, йдеться у ст. 397 КПК України, яка передбачає підстави поновлення кримінальних справ за нововиявленими обставинам. У зазначеній статті говориться про дії службових осіб правоохоронних органів, які спричинили винесення неправосудного вироку. У цій статті також маються на увазі дії інших осіб, що беруть участь у розслідуванні кримінальних справ, як свідків, експертів, перекладачів, показання, висновки й інші дії яких стали підставою для прийняття службовими особами правоохоронних органів незаконних рішень. У гл. ХVІІІ КК України "Злочини проти правосуддя" встановлена кримінальна відповідальність осіб, зазначених у ст. 397 КПК України.

Якщо за нововиявленими обставинам обвинувальний вирок скасовано, а провадження по справі припинено за реабілітаційними підставами, то завдана громадянину шкода незаконними діями (у тому числі за невинні дії службових осіб органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду) підлягає відшкодуванню згідно із Законом України від 1 грудня 1994 року. Виходить, передбачене цим Законом цивільно-правове положення про відшкодування шкоди пов'язане з нормами кримінального і кримінально-процесуального законодавства. Ця взаємодія виявляється в залежності цивільно-правової відповідальності за шкоду від вирішення кримінально-правових і кримінально-процесуальних питань, що знаходять відображення в прийнятих відповідними органами правових актах: виправдувальних вироках, визначеннях про скасування неправосудних вироків, постановах про припинення кримінальних справ і справ про адміністративні правопорушення. У літературі правильно відзначалося, що кожна галузь права, володіючи відносною самостійністю, взаємодіє з іншими галузями, як у плані "обслуговування", так і в субсидарному порядку[124] [6; 168].

Неправосудний вирок скасовується за нововиявленими обставинам за умови, якщо завідомо незаконні дії службових осіб правоохоронних органів, а також свідків, експертів, перекладачів і інших осіб, притягнутих до участі в справі, встановлені вироком суду.

У цьому зв'язку виникає питання щодо того, чи підлягає відшкодуванню шкода, завдана громадянину в результаті злочинних посягань осіб, якщо вони ухилилися від слідства і суду або занедужали (душевно або іншою важкою хворобою), що перешкоджає вирішенню справи. За наявності однієї з перелічених обставин слідчий виносить постанову про призупинення досудового слідства, у якому викладаються факти, що свідчать про доведеність вчинення злочину, про винність особи, яка його скоїла, і зазначені підстави призупинення даної справи. Крім того, обставини іноді складаються так, що особа, яка свідомо допустила невірні дії, на підставі яких незаконно засуджений громадянин, не може бути визнана винною у вчиненому по вироку суду. Правопорушник не досяг віку для притягнення до кримінальної відповідальності, минув термін давності, виданий акт про амністію тощо. У всіх цих випадках провадження по справі припиняється по нереабілітуючих підставах, а вирок, як це передбачено ст. 397 КПК України, не виноситься.

Тим часом, будь-яке зволікання, коли йдеться про перегляд справи і скасування неправосудного вироку, є зовсім неприпустимим[125] [155]. Кожен випадок необґрунтованого осуду завдає шкоди правосуддю, істотно порушує права громадян, у тому числі цивільні, підриває віру в справедливість, наносить іноді непоправну моральну шкоду як засудженим, так і їх близьким.

Так, при неможливості винести вирок із зазначених обставин злочинне посягання проти правосуддя повинне встановлюватися постановою слідчого або прокурора про призупинення чи припинення кримінальної справи. Цей процесуальний документ, подібно до вироку суду, що набрав сили і яким встановлена фальсифікація доказів свідками, потерпілими, експертами, перекладачами, або злочинне зловживання, допущене слідчим, прокурором, суддею, повинно стати підставою для скасування незаконного вироку за нововиявленими обставинами. Адже відповідно до Конституції України жоден невинний не повинен бути притягнутий до кримінальної відповідальності і засуджений.

Тому, якщо встановлений факт засудження громадянина на підставі кримінально-карних дій осіб, зазначених у ст. 397 КПК України, але у відношенні цих осіб по викладених мотивах обвинувальний вирок винести неможливо, то постанова прокурора чи слідчого про припинення або призупинення кримінальної справи повинна слугувати кримінально-процесуальним засобом забезпечення скасування неправосудного вироку суду за нововиявленими обставинами. Інакше неможливо буде реалізувати презумпцію невинуватості.

Оскільки в ст. 397 КПК України передбачено, що неправомірні дії осіб, що послужили підставою для незаконного засудження громадянина, повинні бути встановлені вироком суду, а об'єктивно сформовані обставини в деяких випадках не дозволяють притягнути винного до судової відповідальності, то логічно напрошується висновок про необхідність доповнити цю норму права. У ст. 397 КПК України варто було б запровадити норму про те, що зазначені в ній неправомірні дії встановлюються вироком суду, а у випадках неможливості винесення вироку - постановою слідчого або прокурора про припинення чи призупинення кримінальної справи. За наявності такого процесуального документа, також як і при виправдувальному вироку, буде безперешкодно відшкодовуватися шкода, завдана громадянину не тільки винними незаконними діями, але об'єктивно незаконними, хоча і невинними діями.

Говорячи про можливість відшкодування шкоди потерпілому незалежно від вини службових осіб правоохоронних органів, не слід думати, що вина взагалі в даному випадку не повинна встановлюватися. Усі випадки незаконного завдання шкоди громадянину повинні чітко виявлятися і одержувати належну оцінку з боку відповідних органів.

Крім того, встановлення факту наявності вини (чи її відсутності) виступає в ряді випадків як необхідна передумова для відшкодування відповідної шкоди державою. Так,  відповідно до п. 14  Положення від 4 березня 1996 року вимога про повернення вартості незбереженого конфіскованого чи вилученого майна, а також майна, на яке накладений арешт, пред'являється до відповідних правоохоронних органів. При цьому відшкодування вартості зазначеного майна відбувається за рахунок коштів органів дізнання та досудового слідства.

Якщо вимога про повернення вартості незбереженого майна відповідними органами не задоволена, то громадянин вправі звернутися до суду у порядку позовного провадження. І лише при відмові суду в позові про відшкодування вартості майна за рахунок коштів правоохоронних органів (а така відмова може бути викликана, на нашу думку, лише за відсутності вини правоохоронних органів у втраті майна), шкода відшкодовується безпосередньо державою (його фінансовими органами).

Друга новела, передбачена Законом України від 1 грудня 1994 року щодо суб'єктивних підстав відповідальності, полягає в тому, що шкода не підлягає відшкодуванню, якщо громадянин у процесі дізнання, досудового слідства і судового розгляду шляхом самообмови перешкоджав встановленню істини і тим самим сприяв своєму незаконному осудженню, притягненню до карної чи адміністративної відповідальності. Дана новела породжує ряд теоретичних і практичних питань.

Насамперед, з'ясуємо, у якому співвідношенні це нормативне розпорядження знаходиться з ч. 1 ст. 454 ЦК УРСР, чи не є воно повторенням її змісту? Ч. 1 ст. 454 ЦК УРСР - загальна норма і повинна застосовуватися у всіх випадках, якщо інше не передбачено спеціальною нормою; Закон від 1 грудня 1994 року передбачає спеціальну регламентацію і застосовується тільки до випадків завдання шкоди реабілітованому громадянину.

Відрізняються розглянуті правила і за своїм змістом. На підставі ч. 1 ст. 454 ЦК УРСР, з огляду на грубу необережність самого потерпілого, якщо вона сприяла виникненню чи збільшенню шкоди, суд повинен зменшити розмір відшкодування або відмовити у відшкодуванні шкоди. Отже, за ч. 1 ст. 454 ЦК УРСР юридичне значення має вина потерпілого не тільки у формі прямого наміру, але і грубої необережності.

Самообмова, передбачена Законом України від 1 грудня 1994 року  як підстава для відмовлення у відшкодуванні шкоди реабілітованому, передбачає вину лише у формі прямого наміру потерпілого. При необережній вині самообмова виключається. Громадянин, усвідомлюючи, що він не вчинив злочину, заявляє про свою винність. Це служить підставою для застосування до нього примусових заходів кримінального і кримінально-процесуального законодавства. Громадянин добровільно прирікає себе на позбавлення, пов'язані із застосуванням зазначених примусових заходів. У зв'язку з цим законодавець досить обґрунтовано виключає можливість відшкодування реабілітованому завданої йому шкоди.