Важливим серед прав працівників у трудових правовідносинах є право на участь у загальнообов'язковому державному соціальному страхуванні як застрахована особа. Роботодавець - фізична особа має забезпечити здійснення цього права через виконання обов'язку здійснювати загальнообов'язкове державне соціальне страхування працівників.

Одним із основних принципів загальнообов'язкового державного соціального страхування, передбачених ст. 5 Основ законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування [104][331] є принцип     обов'язковості страхування осіб, які працюють на умовах трудового договору (контракту) та  інших  підставах, передбачених законодавством про працю,  та осіб, які забезпечують себе роботою самостійно (члени творчих спілок,  творчі працівники, які не є членами творчих спілок), громадян - суб'єктів підприємницької діяльності. Стаття 7 Основ до застрахованих осіб відносить тих, хто працює на умовах трудового договору (контракту) у фізичних осіб.

Правосуб'єктність страхувальника є похідною від трудової правосуб'єктності роботодавця. Ця особливість зумовлена його соціальним призначенням, оскільки він, використовуючи найману працю, має забезпечувати права працюючих, в тому числі на соціальний захист від соціальних ризиків. Оскільки правосуб'єктність є необхідною і достатньою умовою для правоволодіння, роботодавці набувають її або з моменту державної реєстрації (для юридичних осіб), або з моменту укладення трудового договору (для фізичних осіб, які використовують найману працю). Факт реєстрації у якості страхувальника у територіальному відділенні будь-якого з фондів соціального страхування створює лише умови для здійснення прав і виконання обов'язків роботодавця у трудових правовідносинах.

Характеристика змісту трудових правовідносин між фізичними особами була б неповною, якщо не торкнутися взаємних прав і обов'язків сторін трудового договору щодо інформування, яке стосується суттєвих обставин, пов'язаних з виконанням сторонами своїх зобов'язань.

Не можна сказати, що право на інформацію і обов'язок її надання є новими серед трудових прав і обов'язків. Так, ст. 29 КЗпП України встановлює обов'язки роботодавця надати інформацію про умови праці, ознайомити працівника з правилами внутрішнього трудового розпорядку та колективним договором. Ст. 10 Закону України "Про колективні договори і угоди" встановлює, що сторони колективних переговорів зобов'язані надавати учасникам переговорів всю необхідну інформацію щодо змісту колективного договору, угоди. Учасники переговорів не мають права розголошувати дані, що є державною або комерційною таємницею, підписують відповідні зобов'язання. В науці досліджуються і спеціальні аспекти права на інформацію у трудовому праві, наприклад, право на поінформованість про умови праці [31][332].

Проектом Трудового кодексу України (ст. 27) серед основних обов'язків працівника вказані такі, як негайне повідомлення роботодавця про загрозу життю та здоров'ю працівників, збереженню їх майна; повідомлення роботодавця про поважні причини відсутності на роботі. Щодо роботодавця, у свою чергу, передбачено запровадити обов'язок надавати працівникам на їх вимогу повну та достовірну інформацію, що стосується їх трудової діяльності (ст.33 проекту). Слід зазначити, що  необхідність взаємного інформування набуває особливого значення, коли роботодавцем є фізична особа.

Так, невиконання працівником своїх обов'язків через свою відсутність може створити роботодавцю значні незручності (як у разі здійснення обслуговуючої праці, так і під час здійснення професійної діяльності). Якщо юридична особа має, як правило кілька працівників і відсутнього можна замінити, то для фізичної особи це може створити значну проблему. Отже, обов'язок працівника своєчасно і обумовленим способом повідомити про свою можливу відсутність на роботі є дуже важливим для роботодавця. Під час прийняття на роботу для виконання домашньої роботи великого значення набуває інформація про стан здоров'я, професійні навички працівника, особливо, якщо це стосується роботи  з дітьми. Тому під час укладення трудового договору його сторони мають обов'язково обумовлювати взаємні зобов'язання із інформування один одного.

Усі розглянуті права і обов'язки свідчать про те, що трудові правовідносини між фізичними особами є складними за своїм обсягом, і навіть багатшими за змістом, аніж за участі юридичних осіб. Трудове законодавство має враховувати цю особливість через розширення можливостей фізичним особам саме у договірному порядку конкретизувати їх статутні права і обов'язки, а також через запровадження гарантій їх реалізації та належного виконання.