Питання про зміст правовідносин є традиційним і доволі розробленим юридичною наукою. Але до цього часу відсутнє однозначне  розуміння цієї правової категорії. У цьому зв'язку можна виділити декілька поглядів на дану проблему. Одні вчені [6, с.68][305] розуміють зміст правовідносин як сукупність (систему) органічно взаємопов'язаних суб'єктивних прав та юридичних обов'язків учасників правових відносин.  Інші виділяють кілька складових змісту. Так, М.І. Матузов розрізняє матеріальний, вольовий та юридичний зміст правових відносин. Матеріальний складають ті суспільні відносини, які опосередковуються правом; вольовий - державна воля, уособлена у правовій нормі і правовому відношенні, яке виникло на її підставі; юридичний зміст утворюють суб'єктивні права та юридичні обов'язки сторін правовідносин [183, с.490][306]. Схожими є погляди А.В. Міцкевича, який поряд з  правами і обов'язками суб'єктів правовідносин включає до їх змісту реальні дії по використанню та здійсненню прав та обов'язків [92, с.244][307].

         Інколи зміст правовідносин розуміють як поведінку діючих у ньому суб'єктів, яка має юридичне значення. Основним аргументом цієї позиції є те, що урегулювання суспільних відносин правом наділяє фактичні відносини юридичною формою - правові відносини, але не перетворює самі по собі фактичні відносини у якісь інші. За юридичним закріпленням суспільних відносин необхідно бачити соціальні можливості людей, які за допомогою права гарантуються і охороняються. Суб'єктивні права та юридичні обов'язки розглядаються при цьому як форма поведінки учасників правового відношення [184, с.413-423][308].

         Питанням змісту трудових правовідносин значна увага приділялась і у науці трудового права.  Так, М.Г. Александров і М.П. Карпушин у якості змісту трудових правовідносин розуміють конкретний обов'язок і відповідну цьому правомочність (право) сторони трудового правовідношення. Самі ж обов'язки і права розглядаються як елементарні правовідносини, які входять до складу складного трудового правовідношення [3, с.257-260], [65, с.131-132][309].

         Ю.П. Орловський вказує, що трудове правовідношення має складну структуру, яка характеризується не однією певною правомочністю з одного боку і відповідному цій правомочності обов'язку - з іншого, а декількома взаємозв'язаними правами і обов'язками [103, с.218][310]. І.К. Дмитрієва зауважує, що зміст трудового правовідношення  становлять єдність його властивостей і зв'язків. Учасники правовідносин пов'язані між собою суб'єктивними правами і обов'язками, поєднання яких розкриває їх юридичний зміст [167, с.104,105][311].

         Для трудового правовідношення, особливо з переходом країни до ринкової економіки, характерне постійне збагачення його змісту. Воно відбувається як за рахунок появи нових правових зв'язків усередині правовідношення (щодо збереження комерційної таємниці, забезпечення захисту трудової честі через відшкодування заподіяної моральної шкоди), так і завдяки подальшому розвитку традиційних взаємовідносин, появи нових гарантій реалізації суб'єктивних прав та здійснення юридичних обов'язків. Як приклад можна навести значне вдосконалення правового регулювання відпусток, яке посилило гарантії права працівників на відпочинок.

         Трудові відносини стають правовими відносинами саме через регулюючий вплив права, є продуктом цього впливу. Вони перебувають під впливом кількох чинників, які в кінцевому рахунку визначають їх зміст.

         Загальними факторами впливу можна визнати існуючі економічні і соціальні відносини у суспільстві. Раніше трудові правовідносини між фізичними особами могли існувати лише для виконання робіт у домашньому господарстві громадян, надання їм технічної допомоги у літературній та іншій творчій діяльності, інших видів послуг (п. 1 Положення про умови праці осіб, які працюють у громадян за договорами). Розвиток ринку об'єктивно спричинив потребу у використанні фізичними особами - власниками праці інших громадян не лише для названих вище цілей, але і для здійснення підприємницької діяльності, пов'язаної з виробництвом товарів, наданням послуг, торгівлею тощо. Використання такої найманої праці спричиняє створення доданої вартості, прибутку для роботодавця.

         Соціально-економічні відносини, які виникають в процесі здійснення підприємницької діяльності, вимагають: по-перше, уніфікації правового статусу працівників, які працюють у фізичних осіб, із статусом найманих працівників, які працюють на підприємствах, в установах, організаціях. По-друге, регулюючий вплив права на ці відносини має враховувати особливості їх суб'єктного складу, специфіку правового становища роботодавця тощо. По-третє, новий сегмент соціально-трудових відносин вимагає від держави вжиття ефективних заходів для забезпечення законності під час використання фізичними особами найманої праці. Ці роботодавця мають усвідомити свою соціальну роль у суспільстві. Фізична особа стає організатором процесу спільної праці найманих працівників, забезпечуючи при цьому безпечні і нешкідливі умови праці. Тому мають створюватися певні механізми державного контролю за використанням  ними праці.

         Вказані вище фактори мають враховуватися законодавцем під час створення об'єктивного права, яке здійснює регулюючий вплив на трудові відносини за участю фізичних осіб. Перші кроки у цьому напрямку зроблено, але рівень законодавчого регулювання необхідно піднятий на новий щабель. При цьому основні засади регулювання праці, норми загального законодавства про працю мають регламентувати їх у повному обсязі. За такого підходу саме за допомогою централізованого регулювання будуть забезпечені гарантії трудових прав фізичних осіб працівників і роботодавців.

Децентралізоване регулювання базується на умовах договору, які створено узгодженими взаємними діями суб'єктів договірного процесу. Ці умови, поряд з нормами об'єктивного права визначають зміст трудових правовідносин. Найважливішим чинником, який конкретизує, наповнює реальним змістом трудові правовідносини між фізичними особами, є трудовий договір. Зв'язок його умов зі змістом трудових правовідносин між фізичними особами є діалектично найбільш показовим, адже саме умови трудового договору окреслюють коло прав і обов'язків суб'єктів трудових правовідносин і підводять фактичні трудові відносини під регулюючий вплив норм об'єктивного права, що, в свою чергу, призводить до розширення змісту трудового правовідношення, надає правам і обов'язкам ознаки гарантованості, захищеності.  Не випадково фахівці в сфері трудового права серед умов трудового договору спеціально виділяють ті, які визначаються законодавчими та іншими нормативними актами [161, с.216], [193, с.73-74][312].

У межах трудових правовідносин їх суб'єкти мають визначені законодавством, локальними актами і угодою права та обов'язки. Саме із укладенням трудового договору, зі встановленням трудових правовідносин кожна його сторона набуває певні суб'єктивні права, на неї покладаються певні обов'язки. У цьому процесі відбувається реалізація і конкретизація статутних прав і обов'язків, визначених Конституцією і законами України, перетворення їх у суб'єктивні, які і складають зміст конкретного трудового правовідношення. З укладення трудового договору відбувається реалізація громадянами двох важливих конституційних права.

Фізична особа - роботодавець, здійснюючи передбачене ст. 41 Конституції України право володіти, користуватися і розпоряджуватися своєю власністю, має право на договірних засадах використовувати працю громадян (ст. 5 Закону України "Про власність"). Враховуючи конституційне положення, відповідно до якого "власність зобов'язує", роботодавець має забезпечити громадянину, праця якого використовується, соціальні, економічні гарантії та права, передбачені законом. Це створює комплекс конкретних суб'єктивних роботодавчих прав і обов'язків по відношенню до іншої сторони трудового правовідношення.

Працівник, наймаючись на роботу, реалізує передбачене ст. 43 Конституції України право на працю, яке набуває у трудовому правовідношенні властивість вимоги до конкретного роботодавця - надати роботу за певною трудовою функцією, передбаченою трудовим договором. Право на фактичне виконання роботи і обов'язок надати таку роботу є основою трудового правовідношення [103, с.220][313].

         В науці трудового права склалися два основні підходи до характеристики змісту трудових правовідносин. Перший полягає у характеристиці взаємних обов'язків сторін трудового договору. Такий підхід характерний для робіт М.Г. Александрова, М.П. Карпушина. Вони виділяють такі основні обов'язки працівника у трудовому правовідношенні:  виконувати визначену трудову функцію, тимчасово виконувати роботу, яка не входить до трудової функції працівника, виконувати встановлену міру праці; забезпечувати належну якість роботи, дотримуватися режиму робочого дня, дотримуватися правил поводження з машинами, інструментами, сировиною і матеріалами, дотримувати технологічний режим та дбайливо ставитися до майна підприємства [3, с.266-298; 65, с.132-153][314].

Що ж до обов'язків роботодавця, то вони вказаними авторами зводяться до трьох груп: обов'язок надати роботу і створити умови праці, які є безпечними для здоров'я працівника і забезпечують високу продуктивність праці; обов'язок виплачувати винагороду за працю і здійснювати інші виплати, пов'язані із перебуванням працівника у трудовому зв'язку із підприємством; обов'язок вживати заходи для задоволення матеріально-побутових і культурних потреб працівника [65, с.153-171][315].

         Для іншого підходу, якого дотримуються Ю.П. Орловський, В.І. Прокопенко, притаманний розгляд суб'єктивного права однієї особи у нерозривному зв'язку із обов'язком іншої. Вважаємо, що такий спосіб більше відповідає сучасному етапу розвитку правової системи України, адже з прийняттям нової Конституції значно посилилася увага саме до прав людини,  гарантій їх дотримання, механізму їх реалізації, у якому чільне місце посідають обов'язки інших як засіб здійснення права.

         Особливістю змісту трудових правовідносин, в тому числі за участю фізичних осіб, є те, що характер і обсяг трудових прав і обов'язків працівників є набагато більш індивідуалізованим, аніж у роботодавця і залежить, передусім, від роду роботи працівника. Права і обов'язки роботодавця, особливо за великої кількості найманих працівників, є доволі уніфікованими, мають деперсоніфікований характер, адже їх за кожним трудовим договором, у кожному трудовому правовідношенні роботодавець здійснює одночасно. Тому цінність для працівників мають, насамперед, колективні форми представництва власних прав та  інтересів [25, с.70][316].