Міжнародне співробітництво необхідно розглядати як один із компонентів взаємодії держав у сфері боротьби зі злочинністю, що саме по собі є частиною міжнародних відносин. На думку О.І.Виноградової, надання міжнародної правової допомоги (міжнародного співробітництва) у галузі боротьби зі злочинністю становить собою врегульовану нормами міжнародного права узгоджену діяльність різних держав по захисту інтересів особи, суспільства і держави [276, с.13].

Ми вважаємо, що організація взаємодії правоохоронних органів України та відповідних міжнародних інституцій, які протидіють корупції, є складовою частиною процесів міжнародного співробітництва у галузі боротьби зі злочинністю. Звертає на себе увагу той факт, що Україна є активним учасником міжнародної співпраці у зазначеній галузі. Зокрема, нашою державою укладено понад 40 угод про співробітництво з іншими країнами, а також підписано і ратифіковано більшість Конвенцій ООН, спрямованих на боротьбу зі злочинністю. Крім цього, МВС України є стороною або учасником 128 міжнародно-правових документів у сферах правової допомоги в кримінальних справах, міжнародного співробітництва у сфері боротьби зі злочинністю та з інших питань, пов'язаних з діяльністю органів внутрішніх справ [277].

Пріоритет у відносинах віддається державам СНД, Європи та США. Так, наприкінці 2000 р. представниками України у м. Палермо підписана Конвенція ООН проти транснаціональної організованої злочинності. Для організації взаємодії у боротьбі з організованою злочинністю працюють постійні працівники МВС України у Росії, Польщі, Угорщині, Німеччині, Туреччині та Ізраїлі. На жаль ця Конвенція та Конвенція ООН проти корупції (2003 р.) до цих пір залишається не ратифікованими. Натомість, ратифікація вказаних правових документів дозволить не лише удосконалити українське законодавство з цих питань, а й привести практику протидії транснаціональній злочинності і корупції у відповідність до світових вимог.

Дослідження форм та механізмів взаємодії національних та міжнародних суб'єктів боротьби з корупцією, на нашу думку, передбачає визначення тих інституцій, які забезпечують реалізацію міжнародної політики у цій галузі. При вивченні цього питання необхідно зауважити, що зараз не існує окремої структури, яка б здійснювала боротьбу з корупцією у масштабах усього світу. Система міжнародних установ, які беруть участь у протидії транснаціональній корупції, складається з декількох блоків. До першої групи установ необхідно віднести ті організації, які діють на території усього світу (універсальні міжнародні організації). Друга група включає в себе структури, які створені для організації взаємодії у відповідному регіоні (регіональні міжнародні організації).

Треба погодитися з А. Мацьком, на думку якого необхідність створення відповідних міжнародних інституцій у боротьбі з корупцією стала можливим після остаточного розуміння державами транснаціональності та системності корупції у світі, а відтоді й потреби у відповідних структурах, здатних протидіяти цьому явищу [278, с.24-27].

У першу чергу таке співробітництво здійснюється на рівні поліцейських структур різних держав, а міжнародні організації виступають переважно координуючими та інформаційно-аналітичними центрами. Як справедливо відмічає А.В. Губанов, "…міжнародне співробітництво поліцейських структур у світі має під собою об'єктивну основу - тісний взаємозв'язок, а іноді й взаємозалежність держав у сучасному світі, що, в свою чергу, зумовлює інтернаціоналізацію. При цьому, міжнародне поліцейське співробітництво він визначає як "…об'єднання зусиль поліції різних країн в інтересах підвищення ефективності стратегії і тактики, що віднесена до її компетенції щодо попередження, припинення і розслідування правопорушень, а також заходів щодо удосконалення управління поліцейськими силами, кадрового, науково-методичного та технічного забезпечення їх роботи" [279, с.187-188]. Таке співробітництво має субсидіарний характер відносно до внутрішньодержавних заходів щодо боротьби з правопорушеннями та укріплення поліції. Крім того, деякі закордонні спеціалісти справедливо розглядають взаємодію поліції як одного з важливих засобів зниження кримінальної активності, у тому числі, й транснаціональної [280, p.415].

У масштабах світового співтовариства таке співробітництво здійснюється під егідою ООН. Зокрема, у резолюції № 415 Генеральної Асамблеї ООН від 1 грудня 1950 р. відмічалося, що Організація бере на себе відповідальність за розгляд питань попередження злочинності, а також за розвиток та укріплення міжнародного співробітництва у даній сфері (резолюція № 3012 Генеральної Асамблеї від 18 грудня 1972 р.) [281, p.486]. Відповідна проблематика є предметом уваги таких структурних ланок ООН, як Рада Безпеки, Генеральна Асамблея, Економічна та Соціальна Рада, а також наукові інститути ООН, які проводять наукові дослідження з питань міжнародного співробітництва.

У відповідності до резолюції № 46/52 Генеральної Асамблеї від 18 грудня 1991 р. була затверджена Програма ООН в області попередження злочинності та кримінального судочинства. Головна її задача полягає у надані допомоги державам у галузі попередження кримінальних проявів та судочинства, а також надані своєчасної практичної допомоги країнам у розв'язанні проблем як національної, так і транснаціональної злочинності [281, p.356].

Важливе місце щодо дослідження проблем протидії корупції відіграють наукові установи ООН. Це переважно міжрегіональні установи, які проводять наукові дослідження, здійснюють підготовку і підвищення кваліфікації працівників правоохоронних органів, у тому числі й поліції, надають технічну допомогу у розробці та реалізації антикорупційних проектів, а також здійснюють інформаційну діяльність у цій сфері.

Отже, ООН відіграє суттєву роль у забезпеченні міжнародного співробітництва у галузі боротьби з корупцією. Завдяки її універсальним рішенням здійснюється загальностратегічне забезпечення взаємодії між державами у цій сфері.

Суттєве значення у забезпеченні міжнародної взаємодії у галузі боротьби з корупцією особливо з її транснаціональними формами, має діяльність Міжнародної організації кримінальної поліції (МОКП), більш відомої за її телеграфним позначенням - "Інтерпол".

Інтерпол, на нашу думку, не повинен розглядатися як організація, орієнтована на потреби виключно поліцейських апаратів. У співробітництві з нею фактично беруть участь, крім поліції, й інші державні органи, що здійснюють функції кримінального правосуддя. Як відмічав один із провідних західних кримінологів, колишній Генеральний секретар Інтерполу Ж. Непот, під кримінальною поліцією необхідно розуміти саме функції, а не саму систему органів [282, p.131].

Об'єктами практичного впливу Інтерполу є так звані "транснаціональні" (міжнародні) злочинці та злочини. Що стосується поняття транснаціональних корупційних злочинів, то ми його розглянули раніше [див.: с. 163]. Відповідно, до "транснаціональних злочинців" прийнято відносити правопорушників, які переховуються від покарання в іншій країні, членів міжнародних кримінальних угруповань, котрі вчинили або організували злочини, що торкаються інтересів декількох держав.

Співробітництво в рамках Інтерполу ґрунтується на положеннях національного законодавства країн-членів, а також на підставі міжнародних зобов'язань, які прийняті цими країнами поза цією організацією.

Крім органів керівництва Інтерполом, до його складу входять Національні центральні бюро (НЦБ), які водночас є підрозділами поліцій країн-учасників. Організаційні моделі НЦБ різноманітні, оскільки їх структури визначаються державами самостійно. Так, у США НЦБ входить до складу міністерства юстиції, у Великобританії - у структурі столичного поліцейського формування - Скотланд-Ярду, у Франції та Італії включене до Генеральної дирекції кримінальної поліції МВС, у Бельгії відповідні функції виконує Генеральний секретаріат судових представників міністерства юстиції. В нашій державі НЦБ є складовою МВС України.

Основні функції НЦБ в усіх країнах, по сутності, єдині. Зокрема, до них відноситься: забезпечення обміну офіційною та конфіденційною (оперативно-розшуковою) інформацією з питань боротьби з транснаціональною злочинністю між національними поліцейськими та іншими правоохоронними органами, Генеральним секретаріатом та НЦБ Інтерполу інших країн; організація через відповідні національні органи охорони правопорядку заходів щодо виявлення осіб, предметів та документів, які розшукуються державами-членами Інтерполу; направлення до Генерального секретаріату та до держав-членів Інтерполу прохань та повідомлень національних правоохоронних органів про розшук осіб, предметів та документів, здійснення спостереження за особами, котрі підозрюються у злочинній діяльності, а також іншої інформації з метою попередження та розкриття злочинів; формування банку даних про осіб, факти та документи на підставі інформації, отриманої у процесі міжнародного поліцейського співробітництва; сприяння (в межах власної компетенції) реалізації рішень і рекомендацій Генеральної асамблеї та Генерального секретаріату Інтерполу, підготовка аналітичних документів з проблем міжнародного співробітництва у галузі боротьби зі злочинністю тощо [283, p.44-49].

Таким чином, на сьогоднішній день Інтерпол є міжнародним центром обліку злочинів і осіб, які їх скоїли, головним координатором інтернаціонального розшуку злочинців, найбільш авторитетною організацією, що спеціалізуються у галузі вироблення стратегії, тактики, методичних основ різних напрямів діяльності поліції, в тому числі й у сфері протидії транснаціональній корупції.

Значний вклад у забезпечення міжнародного поліцейського співробітництва у цій галузі вносять і регіональні міжнародні організації - Рада Європи, Організація американських держав, Ліга арабських країн, асоціація держав південно-Східної Азії, Організація африканської єдності тощо. Крім названих нами організацій, А. Мацко до міжнародних структур по боротьбі з корупцією відносить також і Світову Митну організацію та Карибську спеціальну комісію з фінансової діяльності [278, с.24-27]. На наш погляд, ці структури лише опосередковано беруть участь в організації взаємодії у галузі боротьби з корупцією, а тому питання про їх віднесення до зазначених органів є спірним.

Для України в силу її геополітичного положення та перспективи входження до ЄС найбільш цікавим є досвід, накопичений країнами Західноєвропейського регіону. Зокрема, починаючи з 1976 р., основу механізму практичної взаємодії держав ЄС складає співробітництво у рамках так званої "групи ТРЕВІ" (TREVI group). Воно являє собою наради керівників цих країн, які проводяться з 1976 р. на трьох рівнях: міністрів внутрішніх справ (юстиції), керівників національних поліцій та служб безпеки; робочих груп експертів (складається з трьох підгруп - "ТРЕВІ-1"(тероризм), "ТРЕВІ-2" (професійна підготовка поліцейського персоналу), "ТРЕВІ-3" (боротьба з іншими, крім тероризму небезпечними видами злочинності, у тому числі й організованою).[279, с. 194-195; 284, p.8,11-12].

Щодо заходів протидії організованій злочинності, відносно яких держави-члени ЄС дійшли домовленості в рамках "групи ТРЕВІ", то до них варто віднести: своєчасне забезпечення поліцейських інстанцій відповідних країн інформацією про загрозу безпеці з боку конкретних груп та осіб; створення спільної системи "поліцейських аташе" для обміну інформацією про організовану злочинність; забезпечення можливості національним поліцейським органам проводити приховане спостереження на території усіх країн ЄС; уніфікація законодавства та спрощення процедури надання правової допомоги у кримінальних справах про організовану злочинність тощо.