Наступна функція полягає в організації процесів економічного регулювання, тобто у розробці та вдосконаленні економічних механізмів. Економічні механізми виражають економічну технологію, тобто послідовність операцій впливів на процеси у економіці.

Ще одна функція — це реалізація проектних рішень, основною формою якої є розробка і затвердження програм введення нових господарських механізмів і коригування існуючих. Процес реалізації цих рішень з необхідним інформаційним, методичним, програмним забезпеченням і після відповідного затвердження впроваджується у дію. При цьому аналізована функція при зворотньому зв'язку є підґрунтям для контролю за процесом реалізації рішень і відповідного коригування першої функції — аналізу та оцінки ситуації.

В управлінських правовідносинах виявляється правозастосовча діяльність суб'єктів публічної влади, у даному випадку — господарських судів.

Акти державного правозастосування підкріплюють нормативне регулювання індивідуальним. Загальне юридичне регламентування підкріплюється персоніфікованими владно-примусовими рішеннями, що випливають з них, конкретними правовідносинами (наприклад, юридичною відповідальністю).

Значення індивідуально-правових актів державного управління важливе й тому, що, конкретизуючи нормативно-правове регулювання, вони повинні ґрунтуватися на законі, виходити з юридичних норм [625][713].

Науковцями була висловлена точка зору, згідно з якою ,...так само, як класична нормотворча діяльність здійснюється вищими представницькими органами державної влади і виражається в законодавстві, класична діяльність із застосування норм права здійснюється судовими органами і виражається в актах правосуддя. Типовою для виконавчо-розпорядницьких органів є адміністративно-організаторська діяльність, що містить елементи нормотворчості та застосування норм права" [679][714].

На нашу думку, тут має місце надмірне звуження поняття правозастосовчої діяльності. Суди застосовують норми права у випадках виникнення спору. Проте, як зазначалося вище, застосування правових норм може мати місце і у процесі діяльності органів державного управління, органів охорони правопорядку тощо. Наприклад, такі органи можуть застосовувати санкції щодо правопорушників, передбачені нормами Кодексу України про адміністративні правопорушення, використовуючи при цьому засоби державного примусу, передбачені останнім.

Водночас можна погодитись із висновком про те, що державний орган, який застосовує право, виступає не як учасник юридичного конфлікту, а як його своєрідний арбітр (суддя). Однією з істотних властивостей правозастосовчої діяльності є те, що вона являє суворо регламентований процес, який при вирішенні юридичних справ забезпечує встановлення об'єктивної істини та прийняття обґрунтованого, законного, справедливого рішення (вироку). Правозастосовча діяльність здійснюється тільки компетентними органами і стосується таких відносин, у яких вони самі не беруть участь і щодо яких самі по собі не мають власного       інтересу [679][715].

Іншою характерною ознакою правозастосовчої діяльності є те, що суб'єктом, який застосовує право, може бути лише орган, наділений владними повноваженнями. Акт застосування норм права адресується до персонально визначених осіб у вигляді владно-примусового розпорядження, що констатує відповідні юридичні права та обов'язки сторін чи конкретної особи, а у разі необхідності — встановлює за правопорушення юридичну відповідальність, визначає міру покарання тощо.

Терміном ,застосування права" може бути визначена будь-яка активна правомірна дія, у тому числі діяльність щодо використання своїх прав, виконання обов'язків громадянами [355][716]. Проте в реалізації норм права виокремлюється особливий вид діяльності державних органів чи уповноважених ними організацій, що полягає у вирішенні конфліктів з права і правопорядку. Від імені держави, що взяла на себе охорону закону, ці конфліктні ситуації вирішують органи, компетентні здійснювати необхідні дії і здатні для цього використовувати свої владні можливості, у тому числі примусити до виконання прийнятого рішення.

Тут правозастосування визначає основний аспект їх діяльності і формується у низці регламентованих законодавством дій, спрямованих на: 1) встановлення фактичних обставин юридичної справи; 2) вибір і тлумачення юридичних норм, що підлягають застосуванню; 3) кваліфікацію на їх основі тих чи інших дій, правову оцінку встановлених обставин; 4) ухвалення рішення і його документальне оформлення; 5) визначення заходів, спрямованих на практичне здійснення винесеного акта [178][717].

Діяльність суду, що виражається у відправленні правосуддя, являє особливий вид правозастосування, що, як відомо, полягає у: встановленні юридичних фактів, що ґрунтуються на гіпотезі норми права; ухваленні владного рішення щодо належного чи припустимого поводження громадян і юридичних осіб (дозвіл, розпорядження, заборона, зумовлені диспозицією правової норми); застосуванні юридичних санкцій щодо осіб, які порушують вимоги закону.

Застосовуючи норми права, суд здійснює функцію соціального контролю, забезпечуючи необхідний ступінь однакової поведінки громадян відповідно до правових розпоряджень. Суд ставить під захист закону такі індивідуальні потреби, задоволення яких не завдає шкоди суспільству. Зумовлені цими потребами індивідуальні інтереси і суб'єктивні цілі заохочуються і захищаються судом.

Здійснюваний судом соціальний контроль поширюється на поведінку не тільки громадян, а й посадових осіб, які вирішують правові питання щодо позбавлення чи надання таким громадянам тих чи інших соціальних благ (незаконне звільнення з роботи, помилки в списках виборців, що перешкоджають участі громадянина у виборах тощо).

Отже, здійснювана судом функція соціального контролю поширюється також на державні органи (крім органів державної влади — Рад) і в певних випадках набуває характеру судового управління, що:

а) належить до конкретної групи (виду) випадків суспільних відносин;

б) поширюється на конкретне коло осіб чи суб'єктів;

в) має одноразове застосування.

Для судового управління як виду державного управління характерна  циклічність управлінського процесу, його стадійність, що виявляється у визначенні проблеми, яка вимагає розв'язання, її аналізі, виробленні на цій основі проекту рішення, розгляді проекту, його оцінці, узгодженні із зацікавленими органами й організаціями, наданні проекту юридичної чинності, доведенні рішення до виконавців, організації виконання рішення, контролі.

За допомогою управлінських рішень забезпечується належний рівень, стабільність і розвиток системи господарського суду. В управлінському процесі використовується системний, функціональний і структурний аналіз, методики прогнозування, планування і моделювання й інші підходи. Формами судового управління є нормативні, директивні, планові, індивідуальні акти управління, організаційна робота, адміністративні узгодження, матеріально-технічні дії.

У процесі судового управління розв'язуються питання, пов'язані зі створенням і впорядкуванням системи господарського суду, визначенням компетенції структурних підрозділів, кадрової роботи. Неможливо обійтись у системі господарського суду без адміністративних методів і засобів впливу, як щодо певних посадових осіб, так і нижчестоящих лакнок з боку вищестоящих. З метою забезпечення високого рівня організації роботи господарських судів є потреба у розширенні можливостей застосування адміністративних методів впливу на певні ланки та підрозділи системи господарського суду з боку голови Вищого господарського суду України і Президії Вищого господарського суду.

Як зазначалося, судова влада являє собою складний правовий інститут, для нормального функціонування якого необхідно здійснення певних допоміжних функцій, спрямованих на його обслуговування і організаційно-технічне забезпечення. Ці функції класифікують на: організаційно-кадрові (підбір і підготовка кадрів для судової системи, підвищення їх кваліфікації, захист незалежності суддів і охорона їх особистої безпеки, створення належних умов для роботи суду), організаційно-розпорядчі (налагодження і підтримка зв'язків судової влади з іншими органами та організаціями, підтримання порядку на судовому засіданні тощо), організаційно-виконавчі функції [597][718]. Всі ці функції з 1 січня 2003 р. перебрала на себе Державна судова адміністрація України, що створена згідно із Законом України ,Про судоустрій України" як центральний орган виконавчої влади зі спеціальним статусом.