Ще однією особливістю правого регулювання професійних таємниць слід вважати те, що відповідні правила поведінки своїм виникненням зобов'язані не загальнолюдським моральним нормам, а нормам корпоративної моралі, або як її ще називають професійної етики. Ці норми виникли в процесі здійснення того чи іншого виду діяльності і для людей, які не належать до відповідної професії, можуть бути не прийнятними. Найбільш яскравим і давнім прикладом професійної таємниці можна вважати лікарську таємницю, корені якої знаходяться ще у Стародавній Греції, і яка була викладена у клятві Гіппократа на межі V - IV століття до нашої ери.

В Україні на законодавчому рівні лікарську таємницю закріплено в "Основах законодавства України про охорону здоров'я"[60]. Стаття 40 цього Закону визначає, що медичні працівники та інші особи, яким у зв'язку з виконанням професійних або службових обов'язків стало відомо про хворобу, медичне обстеження, огляд та їх результати, інтимну і сімейну сторони життя громадянина, не мають права розголошувати ці відомості, крім передбачених законодавчими актами випадків. При використанні інформації, що становить лікарську таємницю, в навчальному процесі, науково-дослідній роботі, в тому числі у випадках її публікації у спеціальній літературі, повинна бути забезпечена анонімність пацієнта.

Таким чином, властивою характеристикою лікарської таємниці є те, що сама інформація про хворобу, медичне обстеження, огляд та їх результати, інтимну і сімейну сторони життя людини конфіденційною не вважається, адже її дозволяється використовувати у навчальному процесі або розповсюджувати через спеціальну літературу. Конфіденційною є інформація щодо ідентифікації відомостей медичного характеру з конкретною людиною, за допомогою яких можна дізнатися про стан здоров'я конкретної людини.

З нормами, що регулюють лікарську таємницю, пов'язується обов'язок лікаря щодо надання медичної інформації (ст. 39 Основ законодавства України про охорону здоров'я). Згідно з нормами цієї статті лікар зобов'язаний пояснити пацієнтові в доступній формі стан його здоров'я, мету запропонованих досліджень і лікувальних заходів, прогноз можливого розвитку  захворювання, в тому числі наявності ризику для життя і здоров'я. Пацієнт має право знайомитися з історією своєї хвороби та іншими документами, що можуть слугувати для подальшого лікування.

Разом з тим, передбачається ще один випадок застосування лікарської таємниці. Згідно ч. 3 ст. 39 Основ, в особливих випадках, коли повна інформація може завдати шкоди здоров'ю пацієнта, лікар може її обмежити. В цьому разі він інформує членів сім'ї або законного представника пацієнта, враховуючи особисті інтереси хворого. Таким же чином лікар діє, коли пацієнт перебуває в непритомному стані.

Вищезазначена норма практично є єдиним випадком, коли людина може бути обмежена щодо отримання персональної інформації про себе, яка не складає державної таємниці.

Аналогічні вимоги містяться і в Законі "Про психіатричну допомогу"[97]. Зокрема ст. 6 цього Закону передбачає, що медичні працівники, інші фахівці, які беруть участь у наданні психіатричної допомоги, та особи, яким у зв'язку з навчанням або виконанням професійних, службових, громадських чи інших обов'язків стало відомо про наявність у особи психічного розладу, про факти звернення за психіатричною допомогою та лікування у психіатричному закладі чи перебування в психоневрологічних закладах для соціального захисту або спеціального навчання, а також інші відомості про стан психічного здоров'я особи, її приватне життя, не можуть розголошувати ці відомості.

Ця інформація може передаватися за згодою особи або її законного представника для проведення обстеження та лікування чи захисту її прав і законних інтересів, для здійснення наукових досліджень, публікацій в науковій літературі, використання у навчальному процесі. А також без зазначеної згоди для організації надання особі, яка страждає на тяжкий психічний розлад, психіатричної допомоги; для провадження дізнання, попереднього слідства або судового розгляду за письмовим запитом особи, яка проводить дізнання, слідчого, прокурора та суду.

Важливу функцію щодо забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах, згідно ст. 59 Конституції України, виконує адвокатура.

Встановлена законодавством адвокатська таємниця, яку адвокат зобов'язаний зберігати, є однією з гарантій сумлінного виконання адвокатом своїх професійних обов'язків та забезпечення прав і законних інтересів його клієнта. Згідно ст. 9 Закону "Про адвокатуру"[61] предметом адвокатської таємниці є питання, з яких громадянин або юридична особа зверталися до адвоката, суть консультацій, порад, роз'яснень та інших відомостей, одержаних адвокатом при здійсненні своїх професійних обов'язків. Крім того, дані попереднього слідства, які стали відомі адвокату у зв'язку з виконанням ним своїх професійних обов'язків, можуть бути розголошені тільки з дозволу слідчого або прокурора. Адвокату, помічнику адвоката, посадовим особам адвокатських об'єднань забороняється розголошувати відомості, що становлять предмет адвокатської таємниці, і використовувати їх у своїх інтересах або в інтересах третіх осіб.

Слід зазначити, що вимоги щодо збереження адвокатської таємниці не мають строку давності. Крім того, конфіденційність інформації, що складає адвокатську таємницю, має найбільші, серед інформації з обмеженим доступом, правові гарантії. В той час, коли інші види конфіденційної інформації можуть бути отримані державними органами відповідно до певних процедур, нормами ст. 10 Закону "Про адвокатуру" взагалі "забороняється... вимагання від адвоката, його помічника, посадових осіб і технічних працівників адвокатських об'єднань відомостей, що становлять адвокатську таємницю". Більше того, з цих питань вони не можуть бути допитані як свідки. Документи, пов'язані з виконанням адвокатом доручення, не підлягають оглядові, розголошенню чи вилученню без його згоди. Законом встановлюється особливий порядок надання дозволу на прослуховування телефонних розмов адвокатів у зв'язку з оперативно-розшуковою діяльністю.

Адвокати, винні в розголошенні конфіденційних відомостей, що складають адвокатську таємницю, несуть дисциплінарну відповідальність, а у випадку розголошення ними без дозволу слідчого або прокурора даних попереднього слідства - і кримінальну відповідальність.

Найбільш детально правова і етична природа професійної адвокатської таємниці викладена у Загальному кодексі правил для адвокатів країн Європейського Співтовариства [57]. Згідно п. 2.3. цього кодексу, особливість професії адвоката полягає в тому, що він одержує від клієнта відомості, які той не буде повідомляти іншій особі, а також іншу інформацію, яку йому належить зберігати в таємниці. Довіра до адвоката може виникнути лише за умови обов'язкового додержання ним принципу конфіденційності. Таким чином, конфіденційність є першорядним і фундаментальним правом та обов'язком адвоката.

Відповідно до цього, режим конфіденційності інформації, пов'язаної з професійною діяльністю адвоката, визначається рядом правил:

• адвокат зобов'язаний однаковою мірою зберігати в таємниці як відомості, одержані ним від клієнта, так і інформацію про клієнта, надану йому у процесі надання послуг клієнту;
• на обов'язок додержання конфіденційності не поширюється дія строку давності;
• адвокат зобов'язаний вимагати додержання конфіденційності  від  помічників і від будь-яких інших осіб, які беруть участь в наданні послуг клієнту.

На жаль, сьогоднішні українські реалії показують, що органи державної влади, зокрема слідчі та судові, дуже часто намагаються ставити перешкоди щодо виконання адвокатом своїх професійних обов'язків, в тому числі і щодо збереження адвокатської таємниці. Але слід зазначити, що адвокат є особою, що має вищу юридичну освіту та наділена широкими процесуальними правами, і таким чином має істотні можливості домагатися виконання вищезазначених норм законодавства. Це, зокрема, залежить і від особистої позиції адвоката та його сумлінного ставлення до своїх обов'язків.

Ще одним із передбачених законодавством видів конфіденційної інформації, пов'язаних з професійною діяльністю, є "таємниця вчинюваних нотаріальних дій", як вона визначається нормами ст. 8 Закону "Про нотаріат"[86]: нотаріуси та інші посадові особи, які вчиняють нотаріальні дії, зобов'язані додержуватися таємниці цих дій. Обов'язок додержання таємниці вчинюваних  нотаріальних дій поширюється також на осіб, яким про вчинені нотаріальні дії  стало відомо у зв'язку з виконанням ними службових обов'язків.

Законом також передбачено ряд гарантій додержання нотаріальної таємниці. Нормами тієї ж ст. 8 Закону "Про нотаріат" визначено вичерпний перелік випадків розголошення цих відомостей. Так довідки про вчинені нотаріальні дії та документи і копії з них видаються:

• тільки громадянам та юридичним особам, за дорученням яких або щодо яких вчинялися нотаріальні дії;
• на письмову вимогу суду, арбітражного суду, прокуратури, органів дізнання і слідства у зв'язку з кримінальними, цивільними або господарськими справами, що знаходяться у їх провадженні;
• на письмову вимогу державної податкової адміністрації, необхідні для визначення правильності стягнення державного мита та цілей оподаткування;
• довідки про заповіти видаються тільки після смерті заповідача.

Законом передбачено відповідальність за порушення нотаріальної таємниці.

Дуже схожою за своїми ознаками з нотаріальною є таємниця страхування, передбачена Законом "Про страхування", в ст. 19 якого одним з обов'язків страхувальника (п. 6) називається "тримати в таємниці відомості про страхувальника і його майновий стан, за винятком випадків, передбачених законодавством України"[102].

Ще одним специфічним видом конфіденційної інформації є банківська таємниця. В Законі "Про інформацію"[77] (ст. 30) цей вид конфіденційної інформації називається поряд з професійною та комерційною таємницями, що, в принципі, дає можливість розглядати банківську таємницю як самостійний вид конфіденційної інформації. Хоча не можна не відмітити, що банківська таємниця має ті ж самі ознаки і природу, що й професійна таємниця.

Так, ст. 60 Закону "Про банки і банківську діяльність" визначає, що "інформація щодо діяльності та фінансового стану клієнта, яка стала відомою банку у процесі обслуговування клієнта та взаємовідносин з ним чи третім особам при наданні послуг банку і розголошення якої може завдати матеріальної чи моральної шкоди клієнту, є банківською таємницею"[62].

Банківською таємницею, зокрема, є: відомості про стан рахунків клієнтів, у тому числі стан кореспондентських рахунків банків у Національному банку України; операції, які були проведені на користь чи за дорученням клієнта, здійснені ним угоди; фінансово-економічний стан клієнтів; системи охорони банку та клієнтів; інформація про організаційно-правову структуру юридичної особи - клієнта, її керівників, напрями діяльності; відомості стосовно комерційної діяльності клієнтів чи комерційної таємниці, будь-якого проекту, винаходів, зразків продукції та інша комерційна інформація; інформація щодо звітності по окремому банку, за винятком тієї, що підлягає опублікуванню; коди, що використовуються банками для захисту інформації. Але згідно з роз'ясненнями Національного Банку України цей перелік не є вичерпним і банки самостійно визначають перелік такої інформації [287].