5.1. Правове регулювання обігу та захисту інформації

  • справжні прізвище, ім'я, по батькові,
  • рік, місяць і місце народження,
  • сімейний стан,
  • місце  роботи,
  • рід занять або посада,
  • місце проживання,
  • інші анкетні дані, що містять інформацію про особу, яка перебуває під захистом.

Зазначені дані вказуються лише у постанові (ухвалі) про заміну анкетних даних. Ця постанова (ухвала) до матеріалів справи не долучається, а зберігається окремо в органі, у провадженні якого перебуває кримінальна справа. У разі заміни прізвища особи, взятої під захист, на псевдонім з матеріалів справи вилучаються протоколи слідчих дій та інші документи, в яких зазначено достовірні відомості про цю особу, і зберігаються окремо, а до матеріалів справи додаються копії цих документів із заміною справжнього прізвища на псевдонім.

Частиною 2 ст. 52-3 КПК встановлюється, що відомості про заходи безпеки та осіб, взятих під захист, є інформацією з обмеженим доступом. На документи, що містять таку інформацію, не поширюються норми щодо процесуальних прав захисника (ч. 2 ст. 48 КПК), ознайомлення деяких учасників процесу з матеріалами справи (ст. 217 - 219) і забезпечення права на ознайомлення з матеріалами справи (ст. 255).

Разом з тим щодо подібної інформації в українському законодавстві існують деякі розбіжності. Так, ст. 52-3 КПК визначає цю інформацію як інформацію з обмеженим доступом. В той же час, цю інформацію включено до зводу відомостей, що складають державну таємницю (ЗВДТ). Так згідно пункту 4.31 ЗВДТ відомості про осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві і взяті під захист згідно з чинним законодавством України, носять гриф "цілком таємно" зі строком засекречення 10 років [109]. Таким чином, варто конкретизувати положення названої статті КПК з віднесенням відомостей про заходи безпеки та осіб, взятих під захист, до державної таємниці.

Статтею 121 КПК України встановлюється недопустимість розголошення даних досудового слідства.

Зокрема, передбачено, що дані досудового слідства можуть бути оприлюднені тільки з дозволу слідчого або прокурора і в тому обсягу, в якому вони визнають можливим.

У необхідних випадках слідчий попереджує свідків, потерпілого, цивільного позивача, захисника, експерта, фахівця, перекладача, понятих, а також інших осіб, присутніх при вчиненні слідчих дій, про обов'язок не розголошувати без його дозволу даних досудового слідства. Винні в розголошені даних досудового слідства несуть кримінальну відповідальність по статті 387 КК України.

Також слід зазначити, що у випадках, коли розголошення може завдати шкоди національній безпеці України, на дані досудового слідства у відповідності до п. 4.46 ЗВДТ розповсюджуються вимоги Закону "Про державну таємницю". Це питання ніяк не врегульовано КПК, хоча при цьому виникають розбіжності в питаннях оприлюднення даних слідства між КПК та Законом "Про державну таємницю".

Наступний вид конфіденційної інформації охоплює широке коло відомостей, що збираються, обробляються, зберігаються в процесі діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування, інших державних установ і організацій. Ще з радянських часів така інформація носила гриф "для службового користування" (ДСК), або службова таємниця який використовувався практично безконтрольно.

Цю традицію, на жаль, наслідувала і Україна після проголошення незалежності. Парадоксальність сучасної ситуації в Україні полягає в тому, що існують величезні масиви інформації, режим якої визначається названим грифом, але на законодавчому рівні навіть не існує загального визначення подібної інформації, яку часто називають конфіденційною інформацією, що є власністю держави. Не говорячи вже про чіткі правила віднесення інформації до категорії "для службового користування" або перелік посадових осіб, які мають право встановлювати відповідний гриф.

У вже згаданій нами російській класифікації режим інформації, що складає службову таємницю, визначається на основі Цивільного кодексу і прив'язується безпосередньо до комерційного значення цієї інформації. Крім того, як це не дивно, цей нормативно-правовий акт не робить ніякої різниці між службовою таємницею і комерційною. Так, ст. 139 "Службова і комерційна таємниця" Цивільного кодексу Російської Федерації, визначає: "Інформація складає службову або комерційну таємницю у випадку, коли інформація має дійсну або потенційну комерційну цінність в силу невідомості її третім особам, до неї немає вільного доступу на законних підставах і власник цієї інформації застосовує заходи до охорони її конфіденційності. Відомості, що не можуть складати службову або комерційну таємницю, визначаються законом або іншими правовими актами.

Інформація, що складає службову або комерційну таємницю, захищається способами, визначеними цим Кодексом та іншими законами"[49].

Першим спірним питанням є взагалі доцільність регулювання питання про службову таємницю цивільним законодавством. Адже повертаючись до наших міркувань про метод правового регулювання обігу інформації, ми можемо чітко сказати, що на відміну від комерційної таємниці, в основі регулювання обігу якої диспозитивний метод правового регулювання, обіг інформації, що складає службову таємницю, регулюється імперативно на основі різного роду нормативно-правових актів, службових інструкцій тощо.

Так, згідно відповідної інструкції Кабінету Міністрів України, "переліки конфіденційної інформації, що є власністю держави і якій надається гриф обмеження доступу "Для службового користування", розробляються і вводяться в дію міністерствами, іншими центральними органами виконавчої влади, Радою Міністрів Автономної Республіки Крим, обласними, Київською і Севастопольською міськими державними адміністраціями, в яких утворюються або у володінні, користуванні чи розпорядженні яких перебувають ці відомості"[252].

Крім того, в українському законодавстві застосовується поняття "державні інформаційні ресурси", які визначаються як "інформація, яка є власністю держави та (або) необхідність захисту якої визначено законодавством"[212].

Таким чином, прямо вказуються дві ознаки інформації, що складає службову таємницю, - державна форма власності та необхідність захисту згідно з вимогами законодавства. В той же час інформація, що складає комерційну таємницю, знаходиться, як правило, у приватній власності і захищається відповідно до волі її власника.

І, нарешті, комерційна таємниця пов'язана зі здійсненням володарем цієї інформації комерційної діяльності, а службова таємниця, відповідно - із виконанням службових обов'язків. Не варто говорити, що це є два абсолютно різні види діяльності.

Таким чином, для чіткого визначення службової таємниці (інформації для службового користування) нам, насамперед, необхідно визначити, які саме види діяльності слід вважати службою.

Так, згідно ст. 1 Закону "Про державну службу"[68] державна служба в Україні - це професійна діяльність осіб, які займають посади в державних органах та їх апараті щодо практичного виконання завдань і функцій держави та одержують заробітну плату за рахунок державних коштів. Ці особи є державними службовцями і мають відповідні службові повноваження.

Крім того, Законом виділяються державні службовці зі спеціальним статусом (ст. 9), до яких відносяться: Президент України, Голова Верховної Ради України та його заступники, голови постійних комісій Верховної Ради України та їх заступники, народні депутати України, Прем'єр-міністр України, члени Кабінету Міністрів України, Голова та члени Конституційного Суду України, Голова та судді Верховного Суду України, Вищого господарського суду, державні службовці, що працюють в апараті органів прокуратури, судів, дипломатичної служби, митного контролю, служби безпеки, внутрішніх справ та інших. До цього переліку можна також додати військовослужбовців Збройних Сил, Прикордонних військ тощо.

Іншим видом служби є муніципальна служба. Законом "Про службу в органах місцевого самоврядування"[100] (ст. 1) визначається, що: "Служба в органах місцевого самоврядування - це професійна, на постійній основі діяльність громадян України, які займають посади в органах місцевого самоврядування, що спрямована на реалізацію територіальною громадою свого права на місцеве самоврядування та окремих повноважень органів виконавчої влади, наданих законом".

На основі аналізу перелічених вище нормативних актів ми можемо визначити ряд ознак інформації, яка складає службову таємницю:

По-перше, це конфіденційна інформація, що є власністю держави.

По-друге, одержання, використання, поширення і зберігання такої інформації здійснюється посадовими особами, які є державними або муніципальними службовцями у зв'язку з виконанням ними своїх службових обов'язків відповідно закону.

По-третє, режим цієї інформації яким визначаються: порядок віднесення інформації до службової таємниці та її розсекречення, порядок захисту, зберігання, передачі та доступу до такої інформації, встановлюється спеціальними нормативно-правовими актами.

Враховуючи означені характеристики службової таємниці цілком логічним і справедливим виглядає таке визначення службової таємниці:

Службова таємниця - це конфіденційна інформація, що захищається законом, яка стала відома у державних органах та органах місцевого самоврядування тільки на законних підставах і в силу виконання їх представниками службових обов'язків, а також службова інформація про діяльність державних органів, доступ до якої обмежений законом [22, 554].

Загальні вимоги щодо захисту службової таємниці встановлено Законом "Про державну службу". Стаття 10 цього Закону серед обов'язків державного службовця, зокрема, визначає "збереження державної таємниці, інформації про громадян, що стала їм відома під час виконання обов'язків державної служби, а також іншої інформації, яка згідно з законодавством не підлягає розголошенню"[68].

Положення Закону "Про державну службу" розкриваються також у Загальних правилах поведінки державного службовця, згідно яких до загальних обов'язків державного службовця (п. 20) включено наступне: "Державному службовцю забороняється розголошувати довірену йому державну таємницю, іншу інформацію з обмеженим доступом, установлену Законами України "Про інформацію" та "Про державну таємницю", у тому числі й після залишення ним державної служби, а також використовувати таку інформацію для власного інтересу або інтересу інших осіб шляхом порад чи рекомендацій. У той же час державний службовець не повинен приховувати від громадян факти та обставини, що становлять загрозу для життя, здоров'я і безпеки людей, крім випадків заборони розголошення відомостей, що становлять державну таємницю, вичерпний перелік яких визначений законом, а також завдавати шкоди державній інформаційній політиці, суб'єктам інформаційних відносин шляхом ухилення чи утримання від ужиття заходів щодо охорони державної таємниці та іншої інформації з обмеженим доступом"[209].

У зазначених обов'язках державного службовця міститься важливе положення про недопущення використовувати інформацію з обмеженим доступом для власного інтересу або інтересу інших осіб шляхом порад чи рекомендацій. Тобто, забороняється не лише розголошення подібної інформації, але й створення на її основі або з її використанням і розголошення іншої інформації, яка сама по собі не несе грифу обмеження доступу, але тим чи іншим чином розкриває зміст інформації з обмеженим доступом.