Безпосередньо порядок здійснення передачі інформації каналами зв'язку, її захисту від розголошення або перекручення регламентується підзаконними нормативно-правовими актами.

Підсумовуючи аналіз правового регулювання захисту інформації щодо приватного життя слід ще раз наголосити на наявності значних прогалин в правовому регулюванні і слабкому розвитку механізмів правозастосування, а іноді і певних правових колізій.

Так, є дуже суперечливою вимога ч. 4 ст. 39 Закону України "Про телекомунікації" згідно якої оператори телекомунікацій зобов'язані  за  власні  кошти встановлювати технічні засоби, необхідні для здійснення уповноваженими органами оперативно-розшукових заходів (тобто зняття інформації). Адже, насправді, саме встановлення такого обладнання є по суті обмеженням таємниці зв'язку, для чого потрібна наявність судового рішення, адже судовий контроль або прокурорський нагляд за порядком використання згаданого обладнання практично неможливий. Крім того, більшість телекомунікаційних підприємств є комерційними організаціями, і тому, фактично, споживачі телекомунікаційних послуг повинні оплачувати дії щодо обмеження їх конституційних прав. Наприклад в США, відома система електронної розвідки "Ешелон" здатна перехоплювати практично будь-які електронні передачі інформації все ж таки функціонує на кошти держбюджета.

У згаданій нами класифікації конфіденційної інформації окремим різновидом такої інформації називається "таємниця слідства і судочинства". Однак, на нашу думку, ці два поняття слід чітко розрізняти в силу їх специфічних відмінностей. Крім того, з точки зору українського законодавства, як саме визначення, так і класифікація взагалі викликає багато запитань.

По-перше, сама назва "таємниця судочинства" є досить суперечливою. Згідно ст. 129 Конституції України, однією з головних засад судочинства є "гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами"[142]. Вимоги гласності судового процесу ставляться також всіма міжнародно-правовими актами з прав людини і є однією з важливих гарантій цих прав. Таким чином будь-які згадки про "таємницю судочинства" є абсолютно некоректними як з точки зору букви, так і духу закону.

Те обмеження доступу до інформації, яке мається на увазі, визначається дещо по-іншому. Так, наприклад, згідно ст. 10 Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, передбачається встановлення законодавчого обмеження доступу до інформації, яке необхідне "для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя"[138].

Основним міжнародно-правовим актом, що встановлює стандарти діяльності судових органів та закріплює цей вид таємної інформації є "Основні принципи незалежності судових органів", які було схвалено ООН [226]. Згідно з цими принципами (п. 15) судді зобов'язані зберігати професійну таємницю щодо своєї роботи та конфіденційної інформації, отриманої в ході виконання ними своїх обов'язків, за винятком відкритих судових розглядів, і їх не можна примушувати давати свідчення з таких питань.

Таке положення переслідує одразу два завдання. По-перше, це забезпечення незалежності і виключення впливу на судові органи при прийнятті ними рішень. А по-друге, забезпечується захист інформації особистого характеру, що може стати відомою під час проведення судового розгляду справи.

Одразу слід відзначити, що цей вид конфіденційної інформації розглядається саме як "професійна таємниця" судді.

Але знову ж таки, визначення "професійна таємниця" не зовсім відповідає нормам Конституції України. Адже згідно норм ст. 127 Конституції правосуддя здійснюють професійні судді та, у визначених законом випадках, народні засідателі і присяжні. Таким чином, подібний обов'язок поширюється не лише на осіб, які є професійними суддями. Але для чіткого визначення даного поняття необхідно, насамперед, розібратися у його конкретному змісті.

В українському законодавстві існує цілий ряд процесуальних норм, якими регулюється питання конфіденційності інформації з метою неупередженості судочинства.

Так, ст. 321 Кримінально-процесуального кодексу України [188] встановлюється "таємниця наради суддів". Згідно норм цієї статті, вирок постановляється в окремому приміщенні - нарадчій кімнаті. Під час наради і постанови вироку у нарадчій кімнаті можуть бути лише судді, що входять до складу суду по даній справі. Присутність в нарадчій кімнаті запасних суддів або секретаря судового засідання і інших осіб не допускається. З настанням нічного часу суд вправі перервати нараду для відпочинку.

Важливою є також вимога, згідно якої судді не мають права розголошувати судження, висловлені у нарадчій кімнаті.

Аналогічні вимоги містяться і у Цивільному процесуальному кодексі України [352], згідно ст. 210 якого також встановлюється "таємниця нарадчої кімнати". Її зміст, згідно норм вказаної статті, полягає в тому, що при постановленні судового рішення ніхто не має права бути присутнім в нарадчій кімнаті, крім складу суду в даній справі. Також встановлюється, що судді не мають права розголошувати міркування, що були висловлені в нарадчій кімнаті.

На відміну від норм кримінально-процесуального та цивільного процесуального права, у господарському процесі таємниці наради суддів не встановлено. Більше того, згідно ч. 3 ст. 82 Господарського процесуального кодексу України [47], у разі розгляду справи трьома суддями суддя, не згодний з рішенням, зобов'язаний викласти у письмовій формі свою окрему думку, що долучається до справи. Таким чином, існує явна невідповідність принципам вищезгаданих міжнародно-правових актів.

Звісно, ситуація має своє логічне пояснення, оскільки господарсько-процесуальне законодавство в значній мірі залишилося незмінним з часів, коли цей вид діяльності був арбітражем, а не судочинством. Але так чи інакше варто підкреслити існуючі відмінності щодо захисту конфіденційної інформації між галузями процесуального права.

Таким чином, на нашу думку, слід користуватися саме поняттям "таємниця наради суддів", тим самим чітко відмежовуючи його від принципу гласності правосуддя. Це поняття є унікальним за своїм змістом і повинно класифікуватися окремо. По-перше, воно значно відрізняється від загальних ознак режиму доступу до інформації. В даному випадку не існує порядку засекречення та розсекречення відомостей, вимог щодо порядку їх зберігання, передачі, допуску тощо. По-друге, вимога щодо конфіденційності інформації є абсолютною. Існують дві абсолютно визначені законодавством вимоги.

1. Ніхто, крім суддів, що ведуть дану справу, не може бути присутнім в нарадчій кімнаті під час наради і постановлення вироку або рішення. Це означає, що жоден орган або посадова особа, за будь-яких міркувань не може надати допуску для присутності при здійсненні цієї процесуальної дії. Навіть ті посадові особи, які за своєю посадою мають допуск до інформації будь-якого ступеня секретності.
2. Будь-які міркування або судження, висловлені суддями в нарадчій кімнаті, не можуть бути розголошені. Знову ж таки відомості про це є таємними без будь-якого додаткового рішення про їх засекречення, і до того ж не мають терміну засекречення. Вони просто не повинні ніколи розголошуватися.

Єдиною інформацією, яка оприлюднюється за результатами наради суддів, є рішення, постанова, ухвала або вирок суду.

Можливо доцільним було б включення до Закону "Про державну таємницю" норм, які б регулювали питання таємниці наради суддів і визначали б її як специфічний вид державної таємниці.

Крім того, ще одним випадком обмеження доступу до інформації є призначення закритого судового слухання. Так, згідно ст. 20 КПК України розгляд справ у всіх судах відкритий, за винятком випадків, коли це суперечить інтересам охорони державної таємниці. Згідно із ЗВДТ [109] (пункт 4.46) відомості про зміст кримінальних справ, розголошення яких може завдати шкоди національній безпеці України, мають гриф "таємно" зі строком засекречення до 5 років.

Крім того, закритий судовий розгляд допускається за мотивованою ухвалою суду:

• в справах про злочини осіб, які не досягли шістнадцятирічного віку;
• в справах про статеві злочини;
• в інших справах з метою запобігання розголошенню відомостей про інтимні сторони життя осіб, які беруть участь у справі;
• в інших справах у разі коли цього потребують інтереси безпеки осіб, взятих під захист.

Але вироки судів у всіх випадках виголошуються публічно.

Таким чином, в першому випадку питання призначення закритого розгляду регулюється законодавством про державну таємницю і в безумовному порядку, а в наступних - кримінально-процесуальним законодавством на основі міркувань суду.

На відміну від кримінального законодавства, цивільне і господарське дещо інакше тлумачать принцип гласності судочинства, надаючи учасникам процесу широкі права щодо відходу від названого принципу з метою захисту особистої або конфіденційної інформації.

Так, ст. 10 Цивільно-процесуального кодексу України визначає, що розгляд справ у всіх судах відкритий, за винятком випадків, коли це суперечить інтересам охорони державної таємниці.

Крім того, закритий судовий розгляд може призначатися за мотивованою ухвалою суду з метою:

• запобігання розголошенню відомостей про інтимні сторони життя осіб, які беруть участь у справі;
• забезпечення таємниці усиновлення.

В таких випадках до залу засідань допускаються лише особи, які беруть участь у справі, а також у разі необхідності свідки, експерти та перекладачі. Більше того, у справах про усиновлення дозволяється не оголошувати прилюдно рішення суду.

Окреме положення стосується того, що не допускаються громадяни молодші 16 років, які не беруть участі у справі або не є свідками.

Знову ж таки ми повинні констатувати наявність зовсім інших критеріїв гласності розгляду справ в господарському процесі. Так, згідно ст. 4-4 Господарського процесуального кодексу України, розгляд справ у господарських судах відкритий, за винятком випадків, коли це суперечить вимогам щодо охорони державної, комерційної або банківської таємниці, або коли сторони чи одна із сторін обґрунтовано вимагають конфіденційного розгляду справи і подають відповідне клопотання до початку розгляду справи по суті. Про розгляд справи у закритому засіданні або про відхилення клопотання з цього приводу виноситься ухвала.

Таким чином, господарське процесуальне законодавство надає значно більше підстав для обмеження розповсюдження інформації щодо суті справи, в тому числі крім прямо зазначених у законі випадків, передбачає наявність і інших причин, які оцінюються на розсуд суду.

Дещо інакшою є ситуація з іншим типом конфіденційної інформації, що об'єднана в даному пункті класифікації - таємницею слідства.

Так, згідно норм ст. 52-3 Кримінально-процесуального кодексу України встановлено вимогу нерозголошення відомостей про особу, щодо якої здійснюються заходи безпеки.

Нерозголошення відомостей про особу, взяту під захист, може забезпечуватися шляхом  обмеження відомостей про неї в матеріалах перевірки (заявах, поясненнях тощо), а також протоколах слідчих дій та судових засідань. Орган дізнання, слідчий, прокурор, суд (суддя), прийнявши рішення про застосування заходів безпеки, виносить мотивовану постанову, ухвалу про заміну прізвища, імені, по батькові особи, взятої під захист, на псевдонім. Надалі у процесуальних документах зазначається лише псевдонім.

У випадку застосування подібних заходів безпеки заборонено розголошувати особисту інформацію, за допомогою якої можна ідентифікувати особу щодо якої застосовано заходи безпеки. Згідно ч. 1 ст. 52-3 КПК до такої інформації віднесено: