На основі цього визначення ми можемо встановити основні ознаки банківської таємниці: 1) це конфіденційна інформація, яка отримана банком від його клієнтів у зв'язку з наданням банківських послуг; 2) оскільки банківські послуги фізичним та юридичним особам в Україні надаються і комерційними банками, то банківські службовці, яким довірено цю інформацію, не знаходяться на державній або муніципальній службі; 3) розголошення інформації, що становить банківську таємницю, прямо заборонене законом; 4) і, нарешті, ця інформація не належить до державної таємниці.

Такі міркування дають змогу говорити про банківську таємницю, як про специфічний вид конфіденційної інформації, що пов'язана з виконанням юридичними особами банківської діяльності та належністю фізичних осіб до відповідної професії - банківських службовців. Це цілком вкладається в рамки професійної таємниці, адже її суб'єктами є не тільки люди відповідної професії - лікарі, адвокати, працівники страхових компаній, але й юридичні особи - медичні заклади і установи, адвокатські фірми, об'єднання, страхові компанії тощо.

Законом "Про банки і банківську діяльність" (ст. 61) передбачено ряд заходів щодо збереження банківської таємниці. Зокрема, банки несуть обов'язок щодо:

• обмеження кола осіб, які мають доступ до інформації, що становить банківську таємницю;
• організації спеціального діловодства з документами, що містять банківську таємницю;
• застосування технічних засобів для запобігання несанкціонованому доступу до електронних та інших носіїв інформації;
• застосування застережень щодо збереження банківської таємниці та відповідальності за її розголошення у договорах і угодах між банком і клієнтом.

Службовці банку при вступі на посаду підписують зобов'язання щодо збереження банківської таємниці. Керівники та службовці банків зобов'язані не розголошувати та не використовувати з вигодою для себе чи для третіх осіб конфіденційну інформацію, яка стала відома їм при виконанні своїх службових обов'язків. Це ж саме стосується і приватних осіб та організацій, які при виконанні своїх функцій або наданні послуг банку отримали інформацію, що є банківською таємницею. У разі заподіяння розголошенням банківської таємниці шкоди інтересам банку чи клієнта, вона підлягає відшкодуванню за рахунок особи, винної у розголошенні.

Інформація щодо юридичних та фізичних осіб, яка містить банківську таємницю, розкривається банками лише в передбачених Законом випадках (п. 1 - 4 ст. 62 цього Закону), зокрема:

• на письмовий запит або з письмового дозволу власника такої інформації;
• на письмову вимогу суду або за рішенням суду;
• органам прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України - на їх письмову вимогу стосовно операцій за рахунками конкретної юридичної особи або фізичної особи -суб'єкта підприємницької діяльності за конкретний проміжок часу;
• органам Державної податкової служби України на їх письмову вимогу з питань оподаткування або валютного контролю стосовно операцій за рахунками конкретної юридичної особи або фізичної особи - суб'єкта підприємницької діяльності за конкретний проміжок часу.

Довідки по рахунках (вкладах) у разі смерті їх власників надаються банком особам, зазначеним власником рахунку (вкладу) в заповідальному розпорядженні банку, державним нотаріальним конторам або приватним нотаріусам, іноземним консульським установам по справах спадщини за рахунками (вкладами) померлих власників рахунків (вкладів).

Крім того, доступ до банківської таємниці мають працівники національного банку при виконанні ними своїх службових обов'язків. Банк також може передавати інформацію, що є банківською таємницею іншим банкам при отриманні кредитів за умови надання гарантій конфіденційності.

Органи Державної податкової служби, прокуратури, СБУ, МВС мають право отримати будь-яку інформацію, віднесену Законом до банківської таємниці, з дозволу власника цієї інформації та за рішенням суду. Крім того ці органи мають право отримати на письмову вимогу лише інформацію стосовно операцій за рахунками юридичних осіб та фізичних осіб - суб'єктів підприємницької діяльності за конкретний проміжок часу. Інші державні  органи мають право отримати таку інформацію лише  з дозволу власника цієї інформації та за рішенням суду.

В запитах повинен бути чітко вказаний календарний проміжок часу, за який необхідно надати інформацію стосовно операцій за рахунками, вони повинні містити посилання на норми відповідних законів, які визначають права державних органів, в тому числі і на отримання такої інформації.

Оскільки банку забороняється надавати інформацію про клієнтів іншого банку, навіть якщо їх імена зазначені у документах, угодах та операціях клієнта, при наданні інформації, що є банківською таємницею (ч. 4 ст. 62), банки повинні надавати інформацію про рух коштів на рахунку клієнта без зазначення відправника цих коштів та їх одержувача (які є як клієнтами іншого банку, так і клієнтами запитуваного банку)[287].

Інститут банківської таємниці є дуже важливим чинником забезпечення прав і свобод людини, включаючи право на заняття підприємницькою діяльністю, не забороненою законом, право на невтручання у приватне життя тощо. Крім того, ступінь забезпеченості банківської таємниці є фактором, що обумовлює привабливість країни для іноземного капіталу, а також для вирішення актуальної для України проблеми зменшення тіньового сектора економіки та повернення вивезених капіталів в Україну.

Як ми вже зазначали, обмеження свободи інформації здійснюється шляхом застосування заходів щодо захисту інформації та шляхом нормативно-правового обмеження її вільного обігу в суспільстві. Якщо до таємної і конфіденційної інформації застосовувалися обидва методи (і захист, і обмеження обігу), то в іншому випадку застосовується виключно обмеження вільного обігу інформації. Це стосується передбаченого багатьма міжнародно-правовими актами, зокрема Конвенцією про захист прав і основних свобод людини (ч. 2 ст. 10)[138], обмежень для забезпечення територіальної цілісності або громадського порядку, для захисту здоров'я і моралі.

В попередніх розділах ми вже зупинялися на питанні обмеження свободи слова в тих випадках, коли це порушує права третіх осіб або суспільства в цілому. Тому зараз ми підкреслимо той факт, що в Україні існує ціла система норм, різних законодавчих актів, які покликані обмежити або заборонити розповсюдження інформації, яка може зашкодити територіальній цілісності, громадському порядку, суспільному здоров'ю та моралі.

Так, стаття 13 Основ законодавства України про культуру [59], яка регулює питання розповсюдження та популяризації творів літератури і мистецтва, визначає також вичерпний перелік підстав обмежень. Частиною 2 ст. 13 Основ забороняється розповсюдження творів, що містять заклики до зміни насильницьким шляхом конституційного ладу; пропаганду війни, насилля, жорстокості, расової, національної, релігійної ворожнечі або ненависті; порнографію; підбурювання до вчинення злочинів. Ця загальна норма стосується безпосередньо розповсюдження означених творів. Але крім цього, рядом законодавчих актів, що регулюють діяльність щодо масового виробництва та розповсюдження інформації, встановлено аналогічні заборони.

Так, Законом "Про видавничу справу"[63] (ст. 28) встановлено, що діяльність у видавничій справі не може бути використана для закликів, спрямованих на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, насильства, розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи людини, здоров'я населення. З цією метою, зокрема, забороняється:

• виготовляти чи розповсюджувати продукцію, яка містить інформацію, віднесену до недобросовісної реклами, або рекламувати товари, послуги, які можуть завдати шкоди громадянам, підприємствам, установам, організаціям або державі;
• виготовляти чи розповсюджувати видавничу продукцію порнографічного характеру і таку, що пропагує культ насильства і жорстокості;
• виготовляти чи розповсюджувати видавничу продукцію, що проповідує релігійні віровчення, які загрожують життю, здоров'ю, моралі громадян, порушують їх права і свободи або закликають до порушення громадського порядку.

Нормами ч. 2 ст. 2. Закону "Про телебачення і радіомовлення"[103] встановлено, що телерадіоорганізації не мають права у своїх програмах розголошувати дані, що становлять державну таємницю або іншу таємницю, яка охороняється законодавством, закликати до насильницької зміни або повалення існуючого державного і суспільного ладу, порушення територіальної цілісності України, вести пропаганду війни, насильства і жорстокості, розпалювання расової, національної, релігійної ворожнечі, поширювати порнографію або іншу інформацію, яка підриває суспільну мораль або підбурює до правопорушень, принижує честь і гідність людини.

Перелічені вище норми законодавчих актів покликані виключити можливість створення і розповсюдження подібної інформації та її носіїв всередині України. Ще одна група правових норм спрямована на недопущення ввезення подібної інформаційної продукції на територію України або вивезення її з цієї території.

Згідно з Законом "Про порядок ввезення (пересилання) в Україну, митного оформлення й оподаткування особистих речей, товарів та транспортних засобів, що ввозяться (пересилаються) громадянами на митну територію України"[93] (ст. 9), не підлягають пропуску через митний кордон України: літературні та художні твори, поліграфічна та інша друкована продукція, кіно-, фото-, аудіо- та відеоматеріали, що пропагують війну, жорстокість, порнографію, расову, етнічну або релігійну ворожнечу, закликають до насильницького повалення конституційного ладу в Україні.

Аналогічні вимоги містяться і у відповідному наказі Держмитслужби, згідно якого до ввозу на митну територію України заборонено матеріали, що містять пропаганду ідей війни, расизму, расової дискримінації та геноциду, а також спрямовані на підрив територіальної цілісності України, її політичної незалежності, державного суверенітету, а також продукція порнографічного характеру [216].

Взагалі, впливовим фактором щодо державної політики в галузі регулювання обігу інформації є існування значного правового та організаційного досвіду "радянських часів" щодо застосування різного роду обмежених режимів доступу до інформації та захисту цієї інформації. Цей досвід дозволив створити велику кількість нормативно-правових актів в цій сфері і досить ефективно їх застосовувати. Але з іншого, правові акти щодо обмеження доступу і захисту інформації, побудовані на старому багажі, дуже часто несумісні з демократичними реформами в державі.

Тому основним напрямком реформування законодавства в цій галузі слід назвати шлях поєднання існуючого досвіду з принципами відкритості та розумної достатності щодо обмеження доступу до інформації, її використання та розповсюдження, який би стимулював розвиток інформаційних відносин з урахуванням інтересів інформаційної безпеки.

Разом з тим, перспективи інформаційного розвитку потребують обов'язкового врахування не лише внутрішніх, а й зовнішніх факторів впливу. Тож в процесі правотворчості та правозастосування повинен ґрунтуватися на відповідних міжнародно-правових стандартах.