Згідно ст. 17 Конституції України [142] захист інформаційної безпеки визнається найважливішою функцією держави. Головними критеріями віднесення питань захисту інформації до сфери державної функції захисту інформаційної безпеки, як вже зазначалося, є її велике суспільне значення і можливі суспільно-небезпечні наслідки несанкціонованих дій з такою інформацією. Крім того, якщо мова йде про захист інформаційної безпеки як функцію держави, то цей захист здійснюється державними органами на правових засадах.

Такі критерії обумовлюють певні характеристики захисту інформації в цілях інформаційної безпеки:

• по-перше, випадки обмеження доступу інформації прямо передбачені законом;
• по-друге, ці обмеження пов'язані із забезпеченням інформаційних прав і свобод людини, забезпеченням інформаційних аспектів національної, державної, громадської безпеки, моральності, громадського здоров'я тощо. Тобто, мова йде про обмеження, які покликані гарантувати визначені законодавством безпечні умови життєдіяльності людини, суспільства і держави;
• і, по-третє, ще однією важливою характеристикою є те, що суб'єктом застосування цих обмежень виступають держава та її компетентні органи.

Таким критеріям відповідає лише інформація, обіг якої регулюється імперативними, адміністративно-правовими методами.

Коли ж ми говоримо про захист інформації, що базується на праві власності на цю інформацію, наприклад, комерційної таємниці, об'єкта авторського права, інтелектуальної власності тощо, то мова, відповідно, повинна йти не про захист інформаційної безпеки, а про захист права власності. Зокрема, така думка підтверджується нормами ч. 3. ст. 30 Закону "Про інформацію", якими визначається, що громадяни, юридичні особи, які володіють інформацією професійного, ділового, виробничого, банківського, комерційного та іншого характеру, одержаною на власні кошти, або такою, яка є предметом їх професійного, ділового, виробничого, банківського, комерційного та іншого інтересу і не порушує передбаченої законом таємниці, самостійно визначають режим доступу до неї, включаючи належність її до категорії конфіденційної, та встановлюють для неї систему (способи) захисту.

В цитованій нами нормі ще раз наголошується на диспозитивному характері регулювання доступу до інформації, що знаходиться у приватній власності, в тому числі підкреслюється, що система захисту подібної інформації встановлюється її власником на власний розсуд. Тобто, подібна інформація може мати абсолютно різні ступені захисту, а може не мати такого захисту взагалі, крім того суб'єктом цього захисту є не держава, а фізичні і юридичні особи. А це вже не відповідає розумінню функції держави як суспільно-важливого напрямку її діяльності.

Насправді, захист зазначених видів інформації теж здійснюється державою і її компетентними органами, але вже не в рамках функції захисту інформаційної безпеки, а в рамках правоохоронної функції, як захист права власності.

Ще однією особливістю правового регулювання обігу інформації є те, що в залежності від типу інформації існують і відповідні, специфічні правила поведінки при здійсненні інформаційної діяльності, встановлені правовими нормами. Законом "Про інформацію" (ст. 28) такі правила поведінки визначаються як режими доступу до інформації. Згідно норм цієї статті, "режим доступу до інформації - це передбачений правовими нормами порядок одержання, використання, поширення і зберігання інформації"[77]. За своїм значенням режим доступу є однією з головних юридичних характеристик інформації, адже ним визначаються конкретні групи правових норм, що застосовуються до тієї чи іншої документованої або публічно виголошеної інформації.

За своєю сутністю режим доступу до інформації є різновидом спеціальних правових режимів, які являють собою "сукупність правил, закріплених в юридичних нормах, які регулюють певну діяльність людей"[20, 202]. Правові режими існують в рамках багатьох галузей права, але оскільки ми вже визначили, що захист інформації в цілях інформаційної безпеки відбувається на основі імперативного методу правового регулювання, то відповідні режими доступу до інформації за своїми характеристиками є найбільш близькими до адміністративно-правових режимів.

Особливими властивими ознаками режиму доступу до інформації виступає специфіка його предмету - правові відносини, що виникають з приводу документованої або публічно виголошеної інформації. Головними характеристиками, які кваліфікують вид режиму доступу до інформації є: суб'єкт визначення доступності цієї інформації, коло суб'єктів, які мають доступ до цієї інформації, особливі вимоги та правила зберігання та поширення цієї інформації, строк дії режиму тощо.

Але, в літературі існують і деякі інші погляди на режими інформації. Так, наприклад, іноді говорять про правовий режим інформаційних ресурсів як умову правового регулювання інформаційних відносин щодо нього. Зазначається, що "правові норми в даному випадку встановлюють чотири обов'язкові вимоги, без яких інформаційний ресурс не можна включити до системи правових відносин і отримати повноцінні гарантії в процесі взаємодії суб'єктів з приводу конкретних об'єктів даного ресурсу. Зміст правового режиму в даному випадку визначають норми, які встановлюють:

• порядок документування інформації;
• право власності на окремі документи і окремі масиви документів, документи і масиви в їх інформаційних системах;
• категорію інформації за доступом до неї;
• порядок правового захисту інформації"[21, 99].

Таким чином, режим доступу до інформації може також розглядатися в рамках більш складного правового режиму, що визначає цілий ряд інших аспектів існування інформації в системі правових відносин. Але, разом з тим, саме режим доступу є універсальною характеристикою інформації. Адже він не залежить від порядку документування. Більше того, режимом доступу визначається можливість знаходження інформації у приватній власності і порядок її правового захисту.

Так ми підходимо до розгляду окремих передбачених законом режимів доступу до інформації в цілях забезпечення інформаційної безпеки України.

Основою правового регулювання захисту та обмеження доступу до інформації є норми ч. 2. ст. 32 Конституції України [142], згідно з якими не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини. Та норми ч. 3 ст. 34 Конституції України, якими передбачено можливість обмеження свободи інформації на основі закону в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.

Ці конституційні норми, з одного боку, надають фізичним особам право вимагати захисту особистої інформації та обмежують втручання державних органів та третіх осіб в цю сферу, а з іншого передбачають компетенцію держави та її органів щодо регулювання та обмеження обігу інформації та застосування заходів щодо примусового виконання цих обмежень.

Згідно Закону "Про інформацію" (ст. 28) за режимом доступу інформація поділяється на відкриту інформацію та інформацію з обмеженим доступом.

Доступ до відкритої інформації надається будь-яким зацікавленим особам, а обмеження права на одержання відкритої інформації забороняється. Тим же Законом (ст. 29) передбачено ряд шляхів забезпечення доступу до відкритої інформації:

• систематичної публікації її в офіційних друкованих виданнях (бюлетенях, збірниках);
• поширення її  засобами масової комунікації;
• безпосереднього її надання зацікавленим громадянам, державним органам та юридичним особам.

Інформація з обмеженим доступом за своїм правовим режимом, в свою чергу, поділяється на конфіденційну і таємну (ст. 30 Закону "Про інформацію").

Найбільш важливою і, відповідно, максимально захищеною вважається інформація, оголошена державною таємницею. Її правовий режим встановлюється Законами "Про державну таємницю"[70], "Про інформацію"[77] та рядом інших нормативно-правових актів. Закон України "Про державну таємницю" регулює суспільні відносини, що виникають з приводу віднесення певних відомостей до державної таємниці, їх розсекреченням та захистом в інтересах національної безпеки України.

Цей Закон, зокрема, визначає:

• основні терміни і поняття, пов'язані з державною таємницею;
• компетенцію органів державної влади, органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб у сфері охорони державної таємниці;
• здійснення права власності на секретну інформацію та її матеріальні носії;
• фінансування витрат на здійснення діяльності, пов'язаної з державною таємницею;
• порядок віднесення інформації до державної таємниці;
• порядок засекречування і розсекречення матеріальних носіїв інформації;
• порядок охорони державної таємниці;
• контроль за забезпеченням охорони державної таємниці;
• відповідальність за порушення законодавства про державну таємницю.

Так, відповідно до ст. 1 Закону "Про державну таємницю", "державна таємниця (далі також - секретна інформація) - вид таємної інформації, що охоплює відомості у сфері оборони, економіки, науки і техніки, зовнішніх відносин, державної безпеки та охорони правопорядку, розголошення яких може завдати шкоди національній безпеці України та які визнані у порядку, встановленому цим Законом, державною таємницею і підлягають охороні державою"[70].

Той факт, що правові відносини щодо інформації, оголошеної державною таємницею, можуть продовжувати регулюватись нормами цивільного законодавства, підкреслюється в ст. 6 Закону "Про державну таємницю". Згідно з її нормами, власник секретної інформації або її матеріальних носіїв здійснює своє право власності з урахуванням обмежень, установлених в інтересах національної безпеки України відповідно до Закону "Про державну таємницю".

У випадку, якщо обмеження права власності на секретну інформацію або її матеріальні носії завдають шкоди їх власнику, відшкодування здійснюється за рахунок держави у порядку та розмірах, що визначаються у договорі між власником такої інформації або її матеріальних носіїв і компетентним органом державної влади. Подібним договором також визначаються:

• порядок та умови охорони державної таємниці, включаючи режим секретності під час користування і розпорядження секретною інформацією та її матеріальними носіями;
• обумовлюється згода власника цієї інформації та її матеріальних носіїв на здійснення права власності з урахуванням обмежень, встановлених відповідно до Закону;
• взяття власником на себе зобов'язання щодо збереження державної таємниці та ознайомлення його з мірою відповідальності за порушення законодавства про державну таємницю.

У випадку відмови власника засекреченої інформації від укладення договору чи його порушення, за рішенням суду відповідна інформація або її матеріальні носії можуть бути вилучені у власність держави за умови попереднього і повного відшкодування власникові їх вартості.

Питання віднесення інформації у сфері оборони, економіки, науки і техніки, зовнішніх відносин, державної безпеки та охорони правопорядку до державної таємниці, зміни ступеня секретності цієї інформації та її розсекречення покладено на державних експертів з питань державної таємниці. Експерти з питань державної таємниці у Верховній Раді України призначаються Головою Верховної Ради, в інших органах державної влади - Президентом України за поданням керівника відповідного державного органу.