Німецька судова практика останніх років все більше схиляється до визнання того, що для відповіді на питання про юридично значущі причинно-наслідкові зв'язки не обов'язково спиратися тільки на абстрактно-логічні критерії. Важливу роль набувають оціночні судження. Це пов'язано із сприйняттям більшою частиною представників доктрини та судової практики телеологічної теорії Рабеля. Відповідно до теоретичних суджень Рабеля, насамперед слід враховувати захисну функцію норми, що передбачає відшкодування шкоди: якщо шкода завдається шляхом порушення визначеної законодавством заборони, то відповідач несе відповідальність за наслідки такого порушення, який став причиною шкоди в тій мірі, в якій, судячи за змістом і відповідно до мети даної заборони, передбачалося зашкодити настанню цих наслідків, здатних викликати заподіяння шкоди [14,367].

Відповідальність у відповідача, відповідно до абзацу 2 №826 Німецького цивільного уложення, виникає при виновному порушенні закону, "метою якого є захист іншої особи" [14,368]. До такого положення, закріпленого в законі, в Німеччині відносять всі норми правової системи, яким у відповідності до свого змісту і мети належить забезпечити захист окремої особи або окремого кола осіб, а не надавати захисту в цілому. Питання переважно полягає в тому, яким саме цінностям, захищеним законом, - здоров'ю, власності або загальним економічним (майновим) інтересам потерпілого - завдана шкода. Це питання набуває значення ще й тому, що шкода належить відшкодуванню тільки в тому випадку, якщо причиною її виникнення слугує здійснення саме тієї загрози, на зменшення або попередження якої спрямовано відповідний закон.

У французькому цивільному праві причинно-наслідковий зв'язок ("lien de causalité") теж визнається важливим елементом деліктної відповідальності. Якщо за допомогою причинно-наслідкового зв'язку логічно існує поєднання між елементами делікту - шкодою ("dommage") та виною ("faute"), то можна говорити про підстави деліктної відповідальності [14,394]. Проте є й інші ситуації, коли при існуванні такого причинно-наслідкового зв'язку завдана шкода пояснюється не діями відповідача, а іншими причинами, що не мають відношення до справи ("сause étrangère"). Такими "сторонніми причинами" французька доктрина визнає обставини непереборної сили. Вони визначаються як невідворотні та непередбачувані події, непідконтрольні відповідачу. Власна вина потерпілого, так само як і дії третьої особи, які відповідач не зміг передбачити при звичайних обставинах, також відноситься доктриною до категорії "сторонніх причин". Відмічається, що зазначені причини - обставини непереборної сили, власна вина потерпілого та дії третьої особи, можуть в якості "сторонніх причин" перервати причинно-наслідковий зв'язок і тому, в результаті, потягнути зменшення розміру відшкодування [14,394].

Що стосується непрямої шкоди, то французька судова практика не розробила для неї чітких розмежувальних критеріїв, проте в той же час вона дотримується точки зору, відповідно до якої компенсації належить тільки та шкода, яка є "безпосереднім та прямим наслідком" ("une suite immédiate et directe") цієї події.

У випадках виновного та протиправного посягання на захищених законом цінності, перераховані в абзаці 1 №826 Німецького цивільного уложення, потерпілому компенсується вся завдана внаслідок цього шкода. Цікавим при цьому є підхід до обмеження розміру належної відшкодуванню шкоди. Зазначається, що єдиним обмеженням розміру належної відшкодуванню шкоди покликано слугувати існування юридично значимого причинно-наслідкового зв'язку між діями відповідача, які породжують його відповідальність, і завданою шкодою. Відповідно до загального підходу судової практики такий причинно-наслідковий зв'язок існує, якщо мета, яку досяг відповідач, стала результатом його поведінки, що "відповідала реальному стану речей, а не тільки особливим та незвичайним обставинам, на які розумна людина в повсякденному житті не звертає уваги" (доктрина адекватних причинно-наслідкових зв'язків (Lehre vom "adäquaten Kausalzusammenhang") [14,366]. Відмічається, що аналогічної точки зору дотримуються австрійські та швейцарські суди [14,366].

3.1.5. Доктринальні класичні концепції деліктної відповідальності, як досить вагому підставу відповідальності за заподіяну моральну (немайнову) шкоду, визначають принцип вини. Це знайшло відображення і у законодавстві: Цивільному кодексі Франції (стаття 1382), Німецькому цивільному уложенні (№823 та №826), Швейцарському Зобов'язальному Законі (стаття 41), в англо-американській судовій практиці. При цьому, на відміну від договірних зобов'язань, вина делінквента не презюмується, в зв'язку з цим обов'язок її доказу лежить на потерпілому.

Важливою умовою настання деліктної відповідальності про відшкодування шкоди на підставі статті 1382 Цивільного кодексу Франції та №826 Німецького цивільного уложення є винна поведінка відповідача. Визначення поняття вини у французькому та німецькому законодавстві відсутнє. Незважаючи на це, доктрина, в першу чергу французька, запропонувала кілька теорій, в переважній більшості яких під "виною" ("faute") розуміється недотримання делінквентом загальновизнаних норм поведінки. Ця теорія, запропонована Мазо (Мazeaud) та Тунком (Tunc), в більшій мірі відповідала вимогам французької судової практики [80,283-289]. Майже аналогічне положення - "особа, що навмисно завдала шкоду іншій особі способом, супротивним добрим нравам, зобов'язана відшкодувати останній цю шкоду", було закріплено німецьким законодавством (№ 826 Німецького цивільного уложення).

Автори, виходячи із статті 1383 Цивільного кодексу Франції, запропонували класифікувати категорію вини на деліктну (faute délictuelle) та квазіделіктну (faute quasi-délictuelle). Деліктну вину представники доктрини характеризували навмисним намаганням правопорушника завдати шкоду. Квазіделіктна вина розглядалася як "помилка поведінки", яку розумна людина не може скоїти, знаходячись в тих же (зовнішніх) умовах, як і та, що завдала шкоди (une erreur de conduite telle qu'elle n'aurait pas été commise par une personne avisée placée dans les mêmes circonstances externes que l'auteur du dommage) [14,392].

Таким чином, в питанні розуміння загальних умов визначення відповідальності за ненавмисне заподіяння шкоди більшість національних доктрин виходять з позицій єдиного розуміння і застосування до дій правопорушника критерію "розумної людини", яка дотримується звичайного ступеню передбачливості (reasonable man of ordinary prudence), "людини передбачливої" (homme avisé), або такої, що виявляє передбачливість, що необхідна для міжособистісного спілкування (№276 Німецького цивільного уложення).

У французькій доктрині не проводиться чіткого розмежування між поняттями "протиправність" та "вина". Відмічають, що ці два поняття поєднані і містяться в одному понятті "вини" ("faute") [14,392]. Загальним підходом є те, що в разі, якщо порушник діяв в таких умовах і обставинах, що виправдовують таку його поведінку випадками "необхідної оборони", "крайньої необхідності", або судом встановлено, що дії людини законні і він діяв як "розумна, передбачлива особа", то відповідальність не настає з причин відсутності вини. Слід зауважити, що французька доктрина і практика, на відміну від німецької, не обтяжують себе розглядом питань поняття і застосування "протиправності" [14,398].

Особливої уваги заслуговують судові рішення, в яких вина полягає у "зловживанні правом" ("abus d'un droit"). До цієї групи відносять випадки навмисного використання власного права з метою заподіяння шкоди іншій особі. Крім того, французькі суди задовольняють позови про відшкодування шкоди, в тому числі і моральної (немайнової), на підставі статті 1382 Цивільного кодексу Франції навіть тоді, коли використовуючи свої права, відповідач завдає шкоду не навмисно, а просто не виявляє достатнього ступеню обачливості, яка вимагається за даних обставин. Більшість представників доктрини, в тому числі Мазо і Тунк, визнають, що у випадку квазіделіктної вини на відповідача може бути покладено зобов'язання по відшкодуванню шкоди у зв'язку із "зловживанням правом" [80,274].

Зокрема, існуює численна судова практика в галузі трудового права, відповідно до якої задовольняються деліктні позови працівників до роботодавців про відшкодування шкоди при протиправному припиненні останніми угоди (rupture abuvise du contrat), навіть якщо з їх сторони мало місце не навмисне заподіяння шкоди, а "незначний проступок" (lègèreté blâmable). Так, наприклад, це може мати місце в тому випадку, якщо суд встановить, що за даних обставин страйк або локаут незаконні, або в порушення існуючих правил конкуренції один з учасників ділового обороту незаконним чином бойкотує продукцію конкурента, або заніс його до "чорного списку". До цієї категорії справ французька доктрина відносить і випадки, коли розриваються заручини або не зареєстровано шлюб за обставин, які слід розглядати як зловживання правом [14,393].

Німецькі суди використовують норму №826 Німецького цивільного уложення для відшкодування шкоди в цілому ряді випадків, коли поведінка однієї із сторін, що завдає своїми діями шкоді іншій, настільки агресивна і непристойна, що це виходить за рамки припустимого, які вважаються загальноприйнятими в даній соціальній групі. При цьому, цілком необов'язково, щоб відповідач дійсно намірився завдати шкоди. Достатньою умовою є те, щоб він усвідомив можливість заподіяння шкоди, і по меншій мірі, схвалював її своєю поведінкою.

Певні труднощі виникають у французької доктрини із зловживання правом у відношенні великого кола деліктів, в яких йдеться про зловживання процесуальними правами. Загальновизнано, що право на подання позову, на оскарження, на виклик свідків, на прийняття інших спеціальних заходів у зв'язку із судовим процесом, що доктринально охоплюється терміном "право на судовий захист" ("le droit d'ester en justice") може бути використано в певних межах. І таке зловживання правом, відповідно до статті 1382 Цивільного кодексу Франції, може стати обов'язком відшкодувати шкоду. Тільки в окремих випадках не виникає труднощів, коли відповідач використовує процесуальні заходи для заподіяння навмисної шкоди особі. Доктрина і судова практика приділили багато уваги розгляду ситуацій, коли, вирішуючи питання відповідальності особи, в разі відхилення її скарги по відшкодуванню іншій стороні витрат та додаткової шкоди, що при цьому виникає, коли особа, що діє добросовісно, але по грубій необережності, вважає рішення суду неправильним і тому оскаржує його. Французькі суди в подібних випадках виявляють крайню обережність і не вбачають "вини" ("faute") в поданні апеляції або клопотання про відмову в позові, навіть якщо абсолютно зрозуміло, що заходи, які застосовані тією чи іншою стороною, цілком безперспективні. І навпаки, суди без вагань визнають зобов'язання відшкодувати шкоду особою, яка поспішила виконати судове рішення, яке не вступило в силу або пізніше було скасоване [14,394].

Незважаючи на те, що у всіх групах деліктів єдиною підставою для їх застосування є стаття 1382 Цивільного кодексу Франції, всі вони, викристалізовані судовою практикою, починають самостійно існувати, створивши свій особливий фактичний склад, за яким тільки і можливо правильно визначити існування "вини" в кожному конкретному випадку.