Особливої уваги здобувач приділяє доказам в справах про адміністративні правопорушення, засобам їх отримання і фіксації. Аналіз практики провадження в справах про правопорушення, передбачені ст. 212-2 КУпАП, дозволяє дійти висновку, що найчастіше джерелами доказів, які використовуються при провадженні у вказаних справах, є:протокол про адміністративне правопорушення за ознаками ст. 212-2 КУпАП; пояснення особи, яка вчинила таке правопорушення; пояснення свідків (наприклад, осіб, які брали участь у службовому розслідуванні чи в перевірці режиму секретності); матеріали, що підтверджують факт вчинення особою цього правопорушення (акт перевірки режиму секретності чи витяг із цього акта); висновок державного експерта з питань таємниць; копія письмового зобов'язання правопорушника щодо збереження державної таємниці; копія трудового договору правопорушника про його діяльність, яка пов'язана з державною таємницею; копія наказу про призначення особи на посаду, яка передбачає діяльність, пов'язану з державною таємницею; копія посадових обов'язків особи, що притягається до відповідальності, чи виписка із них.

Необхідно замінити норми ст. 255 КУпАП, яка передбачає право уповноважених на те посадових осіб складати протокол про адміністративне правопорушення, на норму, яка б передбачала не право, а обов'язок вказаних осіб складати протокол про адміністративне правопорушення.

Крім протоколу про адміністративне правопорушення жодні інші документи (акти, рапорти тощо) не можуть розглядатися як процесуальні документи, що фіксують порушення справи про адміністративний проступок.

Стадія розгляду справи про адміністративне правопорушення і винесення по справі постанови складається з трьох процедур: підготовки справи про адміністративне правопорушення до розгляду, розгляду справи про адміністративне правопорушення, винесення постанови по справі про адміністративне правопорушення.

Аналізуючи чинне законодавство України, законодавство деяких іноземних держав, історичний досвід закритого розгляду справ у суді, ми бачимо, що суд повинен вирішувати: чи відносяться відомості, які розглядаються, до державної таємниці і яким має бути судове засідання - відкритим чи закритим.

Запропоновано доповнити чинний КУпАП нормою, яка б передбачала гарантії забезпечення прав громадян під час закритого розгляду справ про адміністративні правопорушення. Крім встановлених у ст. 268 КУпАП, автор вважає за доцільне в Кодексі України про адміністративні проступки передбачити такі додаткові процесуальні права особи, яка притягається до адміністративної відповідальності: заявляти відводи посадовій особі, котра розглядає справу, експерту, перекладачу з мотивів особистих взаємин, службової чи іншої залежності; з дозволу суду бути присутнім чи брати участь в окремих процесуальних діях.

Аналіз юрисдикційної практики свідчить, що суди майже ніколи не виносять постанову про застосування заходів впливу, передбачених ст. 24-1 КУпАП, по справах про порушення законодавства про державну таємницю. На думку автора, така судова практика пояснюється тим, що неповнолітні особи теоретично можуть бути суб'єктами порушення законодавства про державну таємницю, але практично майже ніколи не наділені повноваженнями, під час реалізацій яких можливе вчинення вказаного правопорушення.

Розглядаючи питання можливості звільнення порушника законодавства про державну таємницю від адміністративної відповідальності при малозначності вчиненого адміністративного правопорушення, видно, що адміністративні порушення законодавства про державну таємницю до малозначних віднести не можна, тому що вказані правопорушення можуть сприяти вчиненню таких злочинів, як: розголошення державної таємниці; втрата документів, що містять державну таємницю; державна зрада; шпигунство.

Вказане положення є застарілим і не відповідає вимогам ст. 55 Конституції України. Тому обґрунтовуємо необхідність передбачити право особи оскаржити судову постанову по справі про адміністративне правопорушення, а також пропонує механізм подачі скарг на постанови судів по справах про адміністративні правопорушення.

Розгляд справ про адміністративні проступки у суді не формою управлінської (адміністративної) діяльності, а різновидом відправлення правосуддя, тому пропонує, щоб постанови по справах про адміністративні правопорушення переглядав не адміністративний, а загальний суд. Для цього необхідно внести зміни в чинне законодавство, які б передбачали створення у складі загального апеляційного суду судової палати у справах про адміністративні правопорушення, а також регламентували апеляційне провадження у справах про адміністративні правопорушення.

Аналіз практики провадження в справах про порушення законодавства про державну таємницю дає можливість дійти висновку, що теоретично інститут оскарження постанови суду по справі про адміністративне порушення законодавства про державну таємницю існує, але фактично майже не застосовується, однією з головних причин чого є відсутність дієвого механізму оскарження постанови суду по справі про адміністративне правопорушення.

Реформування інституту оскарження постанов суду по справах про адміністративні правопорушення повинно проводитися в напрямі максимального спрощення процедури оскарження, що зовсім не виключає необхідності її детальної регламентації, тому автор пропонує перелік вимог до скарги на постанову суду по справі про адміністративне правопорушення, а також пропонує процедуру перегляду вказаних постанов.

Аналіз практики провадження в справах про адміністративні правопорушення, передбачені ст. 212-2 КУпАП, свідчить, що до порушників законодавства про державну таємницю майже ніколи не застосовується примусове виконання постанови про накладення штрафу. Така практика пояснюється тим, що значна частина порушників законодавства про державну таємницю має вищу освіту, більшість з них є посадовими особами і всі вони пройшли спеціальну перевірку перед наданням допуску до державної таємниці, тому ця категорія правопорушників зазвичай поважає судові рішення і виконує їх добровільно.

Проведений аналіз постанов судів по справах про адміністративні порушення законодавства про державну таємницю засвідчив, що в більшості випадків до адміністративної відповідальності притягаються посадові особи (керівники підприємств, установ, організацій та начальники режимно-секретних органів), які вчинили правопорушення, передбачені п. 5-7 та 9 ч. 1 ст. 212-2 КУпАП.

Аналізуючи практику провадження в справах про адміністративні порушення законодавства про державну таємницю, видно, що основними причинами вчинення вказаних проступків є недостатнє знання деякими особами, що мають допуск та доступ до державної таємниці, норм чинного законодавства про державну таємницю, а також нехтування вказаними особами нормами чинного законодавства. Так, деякі керівники підприємств, установ та організацій, які здійснюють діяльність, пов'язану з державною таємницею, вважають, що вони не володіють інформацією, розголошення якої може завдати шкоди національній безпеці України. Також слід зазначити, що порушення законодавства про державну таємницю може бути зумовлене недостатнім фінансуванням заходів, спрямованих на захист державної таємниці.

Є пропозиція класифікувати суб'єктів попередження адміністративних порушень законодавства про державну таємницю за обсягом їх компетенції на дві групи. До першої групи належать органи й посадові особи умовно загальної компетенції (посадові особи органів СБ України), що здійснюють профілактичну діяльність щодо усіх категорій осіб, які мають допуск і доступ до державної таємниці. Другу групу становлять органи й посадові особи умовно спеціальної компетенції, до обов'язків яких належить профілактика порушень законодавства про державну таємницю лише в конкретному органі державної влади, органі місцевого самоврядування, на підприємстві, в установі, організації, діяльність яких пов'язана з державною таємницею.

Наведені пропозиції щодо вдосконалення правових заходів попередження порушень законодавства про державну таємницю, зокрема, автор вважає за доцільне передбачити в Законі України «Про державну таємницю» обов'язкове проведення перевірки знання особами, яким надається допуск до державної таємниці, норм законодавства про державну таємницю та правил секретного діловодства. Вважаємо доцільним збільшити суми штрафів, що накладаються на порушників законодавства про державну таємницю, а також передбачити позбавлення посадової особи права зайняття діяльністю, яка передбачає надання доступу до державної таємниці, на строк до одного року за вчинення повторного протягом року порушення законодавства про державну таємницю.

1.3 Відповідальність за розголошення державної таємниці за новим кримінальним законодавством України

Державна таємниця - це найважливіші для України відомості в різних царинах її життєдіяльності. І витік такої інформації загрожує як окремим сферам державних інтересів, так і національній безпеці України в цілому. Тому охорона державної таємниці була й залишається складовою частиною загальної системи забезпечення національної безпеки України. На сьогодні одним з найважливіших завдань органів Служби безпеки України є забезпечення збереження державної таємниці від розголошення різноманітними засобами й методами, у тому числі шляхом розслідування справ про факти розголошення державної таємниці й притягнення винних осіб до кримінальної відповідальності. Із набуттям чинності нового Кримінального кодексу України постає проблема правильної кримінально-правової оцінки суспільно небезпечних посягань на схоронність секретної інформації.

Новий Кримінальний кодекс України передбачає відповідальність за розголошення державної таємниці у статті 328 [1]. Дана кримінально-правова норма не зазнала докорінних змін порівняно зі статтею 67 Кримінального кодексу України, який було прийнято 28 грудня 1960 р., тобто вже сорок років залишається майже незмінною. За цей час інститут державної таємниці та нормативно-правова база його функціонування зазнали суттєвих перетворень. Саме тому, на думку автора, розглядувана кримінально-правова норма з урахуванням сучасних тенденцій у національному законодавстві України потребує подальшого вдосконалення.

Розглядаючи питання кримінальної відповідальності за розголошення державної таємниці, необхідно зупинитися на чіткому визначенні усіх конститутивних ознак складу злочину, передбаченого ст. 328 нового Кримінального кодексу України. Адже неврахування чи неправильна оцінка якоїсь однієї, іноді незначної на перший погляд обставини чи ознаки злочину може призвести до помилки в кваліфікації злочину.