У разі, коли громадянин у процесі дізнання чи досудового слідства самообмовою перешкоджав встановленню істини і тим самим сприяв вчиненню незаконних дій щодо нього, завдана шкода не підлягає відшкодуванню. Самообмова - це свідомо неправдиві свідчення підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, надані з метою переконати органи досудового слідства і суд у тому, що саме вони скоїли злочини, хоча вони насправді їх не вчиняли[60] [167; 21; 27]. Самообмова повинна бути виражена у показаннях обвинуваченого, що зафіксовані у протоколі допиту. Ми розділяємо думку про те, що не є самообмовою відмова особи від дачі показань або умовчання про обставини, які виправдовують її. З позицій кримінально-процесуального законодавства обвинувачений не несе відповідальності за відмову від давання показань. Отже, правомірним є твердження про те, що позбавляти обвинуваченого такого права на відшкодування завданої шкоди було б несправедливим. Вина обвинуваченого, який застосовує самообмову, може виражатися лише в умислі. За таких обставин позбавлення його права на відшкодування цілком відповідає вимогам статті 454 ЦК УРСР, згідно з якою умисел потерпілого виключає відповідальність заподіювача шкоди. Якщо самообмова була наслідком необережної поведінки потерпілого, то вважаємо, що потерпілий повинен набути право на відшкодування шкоди. Самообмова повинна бути актом волі обвинуваченого, що сформувалася незалежно від діяльності службових осіб, які розслідують справу. Шкода відшкодовується, коли самообмова була наслідком застосування насильства, погроз чи інших незаконних заходів. При цьому факт насильства, погроз або інших незаконних заходів повинен бути встановлений слідчими органами, прокурором або судом.

Однак, випадки завдання шкоди незаконними діями службових осіб органів дізнання та досудового слідства не вичерпуються ситуаціями, передбаченими  ст. 443 ЦК УРСР. Завдання шкоди може бути результатом незаконного затримання в порядку ст. 122 КПК України, неправильної кваліфікації дій засудженого, а внаслідок цього призначення більш суворого покарання, не застосування амністії, коли її належало застосувати, винесення незаконного рішення по цивільній справі тощо. Отже, очевидним є необхідність розгляду питання про можливість відшкодування шкоди у всіх випадках її завдання і визначення, якою нормою цивільного права слід керуватися.

 На нашу думку, шкода у всіх можливих випадках її завдання незаконними діями службових осіб правоохоронних органів, повинна бути відшкодована. Із положень ст.443 ЦК УРСР випливає лише один висновок:  відшкодуванню підлягає лише шкода, завдана громадянинові службовими особами органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду внаслідок незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування взяття під варту як запобіжного заходу, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт.

 При вирішенні питання про суб'єкт, а також умови відповідальності при завданні шкоди такими незаконними діями службових осіб правоохоронних органів, що не передбачені ст.443 ЦК УРСР, варто виходити з розглянутого раніше співвідношення загальних і спеціальних норм.

Відповідальність тієї чи іншої організації, якщо вона не урегульована спеціальною нормою, настає відповідно до загальних норм. Тому збитки, завдані громадянину незаконними діями правоохоронних органів, що не підпадають під спеціальні норми, відшкодовуються за правилами ст. 442 ЦК УРСР. Це означає, що відповідальним суб'єктом у зазначених випадках будуть виступати самі органи дізнання та досудового слідства, а настання відповідальності буде пов'язане з наявністю загальних умов відповідальності, передбачених у ст. 442 ЦК УРСР.

У цьому зв'язку варто звернути увагу ще на один момент, що характеризує сутність змін, які відбулися у законодавстві. Законодавець відмовився від особливого регулювання відповідальності самих органів дізнання та досудового слідства. Законодавчо урегульоване питання про відшкодування шкоди, завданої незаконним засудженням, незаконним притягненням до кримінальної відповідальності, незаконним взяттям під варту, як запобіжного заходу, незаконним накладенням адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт. Відповідальність у подібних випадках покладається не на правоохоронні органи, а на державу. Статтею 4 Закону від 1 грудня 1994 року прямо передбачено, що "відшкодування шкоди у випадках, передбачених пунктами 1, 3, 4 і 5 статті 3 цього Закону, провадиться за рахунок коштів державного бюджету".

У цьому зв'язку викликає інтерес ст.25 Закону України "Про міліцію", частина 1 якої передбачає, що працівник міліції за свої протиправні дії або бездіяльність несе дисциплінарну, а також кримінальну відповідальність. Про майнову відповідальність працівників міліції в цій статті не згадується, отже, можна зробити висновок, що він і не повинен її нести.

Частина 2 цієї ж статті передбачає, що в разі порушення працівником міліції прав і законних інтересів громадян міліція зобов'язана вжити заходи по відновленню цих прав, відшкодуванню завданої майнової шкоди. В ході  застосування норм ст.25 Закону України "Про міліцію" можуть виникнути труднощі в тлумаченні терміну "вжити заходів по відшкодуванню завданої шкоди". Чи співпадає поняття "вжити заходів" з поняттям "відшкодувати шкоду"? А якщо не співпадає, до кого повинні вживатися заходи? В які терміни повинні вживатися ці заходи? Як бачимо, ст.25 Закону України "Про міліцію" не стільки вирішує питання відшкодування шкоди, скільки породжує додаткові суперечності, адже вона не кореспондується із нормами Закону України від 1 грудня 1994 року.

Подібні проблеми виникають і з застосуванням частини 3 коментованої статті, в якій ідеться про відшкодування шкоди, завданої працівником міліції, який виконував свої обов'язки у відповідності з наданими йому законодавством повноваженнями і в межах закону. В такому випадку працівник міліції не може відповідати за завдану шкоду. Але ж він і не повинен її відшкодовувати, виходячи з частини першої. На підставі частини 3 ст.25 цього Закону таку шкоду відшкодовує держава, що породжує також багато питань в ході її застосування.

По-перше, чому повинна держава відшкодовувати шкоду, яка спричинена не протиправно.

По-друге, чи може брати на себе відповідальність держава у випадках, не передбачених спеціальним законом.

 По-третє, які випадки спричинення шкоди має на увазі законодавець, формулюючи положення ч.3 ст.25 Закону України  "Про міліцію".

Як бачимо, ст. 25 Закону України "Про міліцію" хоч і передбачає відповідальність працівників міліції, але не містить чіткого порядку такої відповідальності. Через це пропонуємо викласти її в такій редакції: "Відшкодування шкоди, завданої працівником міліції громадянам та юридичним особам, проводиться на підставі і в порядку, передбаченими цивільним законодавством, з урахуванням специфіки діяльності органів внутрішніх справ"[61] [195].

Невизначеність законодавства щодо суб'єкта відповідальності в сфері правоохоронної діяльності тягне й інші негативні наслідки.

Так, ст. 32 Закону України "Про Державний бюджет України на 2000 рік" та ст. 25 Закону України "Про Державний бюджет України на 2001 рік" кошти, призначені на утримання судів, Генеральної прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, визначено як джерела відшкодування шкоди, завданої громадянам незаконними діями цих органів. Це призвело до того, що відшкодування шкоди, завданої фізичним особам незаконними діями органів дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури і суду, здійснювалось Державним казначейством України з Державного бюджету України за рахунок коштів на утримання, зокрема, судів, Генеральної прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, що суперечить ст. 56 , ч.4 ст.62, ч.1 ст.130, ч.3 ст.152 Конституції України, а також положенням окремих законів України, зокрема ст.443 ЦК УРСР, якою передбачається, що відшкодування шкоди (майнової чи моральної), завданої громадянинові внаслідок незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування взяття під варту як запобіжного заходу, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт, відшкодовується державою.

При цьому слід зазначити, що у 1998 році в Державному бюджеті України такі видатки на відшкодування шкоди громадянам відображалися за функціональною класифікацією видатків бюджету окремим рядком "Відшкодування збитків, завданих громадянам" і здійснювалися за фактичним надходженням відповідних судових рішень.

З 1999 року такі видатки у Державному бюджеті України не передбачаються. У 1999 році видатки на зазначені цілі здійснювалися Міністерством фінансів України за рахунок коштів резервного фонду Кабінету Міністрів України.

У першому півріччі 2001 року виплати по відшкодуванню шкоди громадянам, всупереч статті 26 Закону України "Про Державний бюджет України на 2001 рік", здійснювались Національним банком України з єдиного казначейського рахунку, на якому обліковується доходна частина державного бюджету.