1.  Таким чином, особа вважається такою, що знаходиться у стані крайньої необ­хідності, лише за наявності підстави, зазначеної у п. 2 цього коментаря. У такому стані у неї виникає право на заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам. Незло- чинність (правомірність) заподіяння такої шкоди визнається за умови, що поведінка особи відповідала певним ознакам, що характеризують: і) її мету; 2) характер дій цієї особи; 3) об’єкт заподіяння шкоди; 4) своєчасність; 5) співрозмірність заподіяної нею шкоди.
2.  Метою дії особи у стані крайньої необхідності є усунення небезпеки. Так, осо­ба уявляє, яким чином небезпека буде усунута: шляхом знищення або ушкодження джерела небезпеки, перевезення людей у безпечне місце за допомогою узятого без дозволу чужого транспорту тощо.
3.  Відповідно до ст. 39 КК стан крайньої необхідності припускає лише активну поведінку суб ’єкта. За своїми зовнішніми ознаками така поведінка може виражатися, наприклад, у різних самоуправних діях, пов’язаних із вилученням майна, його по­шкодженням або знищенням, викраденням зброї або наркотичних засобів, крадіжкою транспорту, приховуванням злочинів, розголошенням державної або військової таєм­ниці, порушенням різноманітних правил обережності, заподіянням шкоди життю або здоров’ю людини, позбавленням її особистої волі тощо. Подібні дії за зовнішніми своїми ознаками здатні підпадати під різні види злочинних посягань. Так, наприклад, знищення або пошкодження чужого майна підпадає під ознаки ст. 194 КК, а розголо­шення відомостей, що складають державну таємницю, під погрозою убивства під­падає під ознаки злочину, передбаченого у ст. 328 КК, тощо.
4.  У стані крайньої необхідності шкода заподіюється правоохоронюваним ін­тересам держави, суспільства або особи. Таким чином, об’єктом заподіяння шкоди є інтереси інших осіб, або, як їх називають, інтереси «третіх осіб» - підприємств, установ, організацій або окремих громадян, що не викликали небезпеку і, звичайно, не пов’язані зі створенням цієї небезпеки. Наприклад, водій сільгосппідприємства, залишивши на дорозі бідони з молоком, відвозить у лікарню потерпілих від аварії, що виникла не з його вини, а в цей час молоко викрадається невідомими. Шкода в такому випадку заподіюється сільгосппідприємству, що ніяким чином не причет­не до виникнення небезпеки, яка загрожувала потерпілим. У ряді випадків особа змушена заподіювати шкоду самому джерелу небезпеки, щоб ліквідувати його, ло­калізувати, знизити інтенсивність впливу та ін. (наприклад, перехожий, побачивши некерований автомобіль, що рухається з гори, спрямовує його в кювет, попереджа­ючи тим самим наїзд на дітей). Інколи шкода може бути заподіяна особі, якій за­грожує небезпека (наприклад, помічник вибиває з-під ніг драбину, на якій стоїть електрик і життю якого загрожує ураження електричним струмом; останній падає, внаслідок чого отримує тяжкі тілесні ушкодження, але залишається живим). Не ви­знаються об’єктом заподіяння шкоди власні права та інтереси особи, яка викликала небезпеку.
5.  Своєчасність заподіяння шкоди полягає в тому, що вона може бути заподіяна лише протягом часу, поки існує стан крайньої необхідності. Якщо ж такий стан ще не виник, або, навпаки, уже минув, то заподіяння шкоди в цьому випадку (так зване «передчасне» та «запізніле» заподіяння шкоди), може тягнути відповідальність на загальних підставах.
6.  Стаття 39 КК не визначає межі заподіяння шкоди у стані крайньої необхіднос­ті, проте висновок про ці межі може бути зроблений, виходячи з тлумачення ч. 2 ст. 39 КК, що визначає перевищення меж крайньої необхідності як заподіяння шкоди більш значної, ніж шкода відвернута. Отже, співрозмірною у стані крайньої необхід­ності повинна визнаватися заподіяна шкода, якщо вона рівнозначна шкоді відверненій або є менш значною, ніж відвернена шкода.

Іншими словами, закон пов’язує правомірність заподіяної шкоди із співрозмірніс- тю цієї шкоди небезпеці, що загрожує, а саме: фактично заподіяна шкода повинна бути рівнозначною або менш значною, ніж потенційна шкода, яка містилася у загрожуючій небезпеці.

Визначення рівної або меншої значимості заподіяної шкоди передбачає її порів­няння із загрожуючою шкодою. Але відвернена шкода - це завжди потенційна шкода, яка міститься в небезпеці, що загрожує, а заподіяна шкода - це завжди шкода фактич­на, реальна. Крім того, нерідко зазначені види шкоди спрямовані на блага різної сус­пільної значимості і це здатне ускладнити оцінку їхньої співрозмірності (наприклад,
 

 
небезпека, що загрожує здоров’ю людей, усувається шляхом знищення приватного майна).

Тому порівняльна їхня ціннісна оцінка в кожному випадку залежить від конкретних обставин справи. При однорідності відверненої і заподіяної шкоди можливе порівнян­ня їх за допомогою критеріїв, зазначених у законі або вироблених судовою практикою (наприклад, за ступенем тяжкості тілесних ушкоджень, вартістю знищеного або по­шкодженого майна та ін.). У випадку ж зіставлення якісно неоднорідних видів шкоди критеріями виступають ієрархія цінностей, що передбачена ч. 2 ст. 3 Конституції України, де вищою цінністю визнається людина і її права та свободи, честь і гідність, недоторканність і безпека тощо.

1.  На підставі ст. 39 КК правомірним повинно визнаватися позбавлення життя людини у стані крайньої необхідності для порятунку власного життя, якому загрожу­вала безпосередня небезпека, яку в даній обстановці не можна було усунути іншими засобами. У такому разі заподіяна шкода (смерть людини) є рівнозначною із шкодою відверненою (небезпека, яка безпосередньо загрожувала життю людини).
2.  Перевищення меж крайньої необхідності (ексцес) - це порушення її співроз- мірності, а саме: навмисне заподіяння правоохоронюваним інтересам більш значної шкоди, ніж шкода відвернена (ч. 2 ст. 39 КК). Необережне заподіяння такої шкоди не тягне кримінальної відповідальності. Слід мати на увазі, що зазначений ексцес від­сутній за наявності можливості усунути загрожуючу небезпеку іншими засобами, ніж заподіянням шкоди. Це пояснюється тим, що наявність в особи можливості усунути небезпеку засобами, не пов’ язаними із заподіянням шкоди правоохоронюваним інте­ресам, свідчить про те, що особа не знаходилася в самому стані крайньої необхіднос­ті і тому, природно, не могла перевищити її межі.
3.  Слід мати на увазі, що особа, знаходячись у стані крайньої необхідності, часто є непідготовленою до відвернення виниклої небезпеки або перебуває в екстремальній ситуації, у стані сильного душевного хвилювання тощо. У зв’язку з цим ч. 3 ст. 39 КК встановлює, що «особа не підлягає кримінальній відповідальності за перевищення меж крайньої необхідності, якщо внаслідок сильного душевного хвилювання, викли­каного небезпекою, що загрожувала, вона не могла оцінити відповідність заподіяної шкоди цій небезпеці». Про поняття сильного душевного хвилювання див. коментар до статей 66 та 116 КК.
4.  КК не містить спеціальних статей, що передбачали б відповідальність за ексцес крайньої необхідності. Отже, такі дії повинні бути кваліфіковані на загальних під­ставах, проте перевищення меж крайньої необхідності повинно бути враховано судом як обставина, що пом’якшує покарання (п. 8 ч. 1 ст. 66 КК).

Шкода, заподіяна у стані крайньої необхідності, згідно зі ст. 1171 ЦК, повинна бути відшкодована особою, яка її завдала. При цьому суд, враховуючи обставини, за яких була заподіяна шкода у стані крайньої необхідності, може покласти обов’язок її відшкодування на особу, в інтересах якої діяла особа, що завдала шкоди, або обов’язок кожного з них відшкодувати шкоду в певній частці, або звільнити їх від відшкодуван­ня шкоди частково чи в повному обсязі.