Всього на сайті:

Дисертацій, Курсових: 2875

Підручників з права онлайн: 41

НПК кодексів України онлайн: 16

Стаття 36. Необхідна оборона

Сторінки матеріалу:

  1.  Необхідною обороною визнаються дії, вчинені з метою захисту охоронюва- них законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільно небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної і достатньої в даній об­становці для негайного відвернення чи припинення посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони.
  2.  Кожна особа має право на необхідну оборону незалежно від можливості уникнути суспільно небезпечного посягання або звернутися за допомогою до інших осіб чи органів влади.
  3.  Перевищенням меж необхідної оборони визнається умисне заподіяння тому, хто посягає, тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання або обстановці захисту. Перевищення меж необхідної оборони тягне кримінальну відповідальність лише у випадках, спеціально передбачених у статтях 118 та 124 цього Кодексу.
  4.  Особа не підлягає кримінальній відповідальності, якщо через сильне ду­шевне хвилювання, викликане суспільно небезпечним посяганням, вона не могла оцінити відповідність заподіяної нею шкоди небезпечності посягання чи обста­новці захисту.
  5.  Не є перевищенням меж необхідної оборони і не має наслідком криміналь­ну відповідальність застосування зброї або будь-яких інших засобів чи предметів для захисту від нападу озброєної особи або нападу групи осіб, а також для від­вернення протиправного насильницького вторгнення у житло чи інше примі­щення, незалежно від тяжкості шкоди, яку заподіяно тому, хто посягає.
  1.  Відповідно до ст. 36 КК необхідна оборона - це правомірний захист правоохо- ронюваних інтересів особи, суспільства або держави від суспільно небезпечного по­сягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, необхідної і достатньої в даній обста­новці шкоди, що відповідає небезпеці посягання й обстановці захисту.

Закріплене у ст. 36 КК право кожної особи на необхідну оборону є важливою га­рантією реалізації конституційного положення про те, що «кожний має право захи­щати своє життя і здоров’я, життя і здоров’я інших людей від протиправних посягань» (ч. 2 ст. 27 Конституції України).

  1.  Право на необхідну оборону є природним і невідчужуваним, а також абсолют­ним правом людини. Останнє означає, що всі інші особи, у тому числі і представники влади, не можуть перешкоджати громадянину в законному здійсненні права на необ­хідну оборону. Це право, далі, є самостійним, а не додатковим (субсидіарним) стосов­но діяльності органів держави і посадових осіб, спеціально уповноважених охороня­ти правопорядок. Іншими словами, кожний громадянин має право на необхідну обо­рону незалежно від можливості звернутися за допомогою до органів влади або посадових осіб для відвернення або припинення посягання. Виникнення права на необхідну оборону не пов’язано також із наявною для особи можливістю втекти від того, хто посягає, чи звернутися за допомогою до інших громадян. У частині 2 ст. 36 зазначено, що «кожна особа має право на необхідну оборону незалежно від можли­вості уникнути посягання або звернутися за допомогою до інших осіб або органів влади». Тому незаконною є практика, коли суди при розгляді справ про необхідну оборону посилаються на те, що особа, яка захищалася, наприклад, мала можливість вибігти із квартири; добігти до дому і закритися в ньому; звернутися за допомогою до сусідів; утекти з місця нападу тощо.

Оскільки здійснення необхідної оборони є суб’єктивним правом, а не юридичним обов’язком громадянина, то відмова останнього від використання свого права не тяг­не за собою якоїсь юридичної відповідальності. Крім того, громадянин не зобов’язаний також доводити до відома державних або інших органів чи посадових осіб про вчи­нений ним акт необхідної оборони, хоча він і вправі зробити таке повідомлення в ін­тересах своєчасного і правильного вирішення кримінальної справи, провадження у якій здійснюється у зв’язку із наслідками, що виникли при захисті від суспільно небезпечного посягання.

  1. Згідно з ч. 2 ст. 36 КК право на необхідну оборону має кожна особа. Разом з тим захист охоронюваних правом інтересів певними категоріями осіб регламентований спеціальними законами та іншими нормативно-правовими актами. У зв’ язку з цим правомірність заподіяння шкоди такими особами тому, хто посягає, повинна оціню­ватися на підставі цього спеціального законодавства.

Якщо особа виступає як представник влади, працівник правоохоронного органу чи воєнізованої охорони, а також в інших випадках під час виконання службових обов’язків із захисту охоронюваних правом інтересів від суспільно небезпечного посягання на них, то на зазначених осіб поширюється дія спеціальних законів, що регламентують повно­важення цих осіб на застосування заходів фізичного впливу, спеціальних засобів та вогнепальної зброї. Як зазначено у ППВСУ «Про застосування судами законодавства, що передбачає відповідальність за посягання на життя, здоров’я, гідність та власність суддів і працівників правоохоронних органів» від 26 червня 1992 р. № 8 (зі змінами, внесеними постановою від 3 грудня 1997 р. № 12), «правомірне застосування праців­ником міліції, членом громадських формувань з охорони громадського порядку, військовослужбовцем до правопорушника фізичного впливу, спеціальних засобів або зброї виключає відповідальність за заподіяння шкоди» (п. 4 Постанови).

При вирішенні ж питання про правомірність чи незаконність застосування, напри­клад, зброї службовими особами, суди зобов’язані керуватися нормативними актами, що встановлюють підстави і порядок застосування зброї такими особами.

У судовій практиці усталеним є положення, що працівники міліції, інших право­охоронних органів, воєнізованої охорони, які у зв’язку з виконанням службових обов’язків заподіяли шкоду нападнику чи затриманому, не підлягають кримінальній відповідальності, якщо діяли відповідно до закону (наприклад, Закону України «Про міліцію» від 20 грудня 1990 р. (статті 12-151) або Статуту гарнізонної та вартової служби Збройних Сил України (статті 60-63, 195-202)). ПВСУ в п. 6 постанови № 1 «Про судову практику у справах про необхідну оборону» звернув увагу на те, «що представники влади, працівники правоохоронних органів, члени громадських форму­вань з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовці не підлягають кримінальній відповідальності за шкоду, заподіяну при виконанні службових обов’язків по запобіганню суспільно небезпечним посяганням і затриман­ню правопорушників, якщо вони не допустили перевищення заходів, необхідних для правомірного затримання злочинця».

Таким чином, положення ст. 36 КК поширюється на будь-яку особу, але за умови, якщо вона виступає як приватна особа, тобто особа, на яку не покладено юридичного (службового) обов’ язку захищати охоронювані правом інтереси шляхом заподіяння шкоди тому, хто посягає на ці інтереси.

  1.  Право на необхідну оборону виникає лише за наявності для цього певної під­стави. Відповідно до ч. 1 ст. 36 КК така підстава характеризується двома елементами:
  1. вчиненням особою суспільно небезпечного посягання та 2) необхідністю його не­гайного відвернення або припинення.
  1.  Перший елемент підстави необхідної оборони - це наявність суспільно небез­печного посягання, яким визнаються дії особи, якими вона вже заподіює шкоду або створює реальну і безпосередню загрозу заподіяння такої шкоди певним об’єктам кри­мінально-правової охорони. Посягання є суспільно небезпечним, якщо його об’ єктами виступають охоронювані законом права та інтереси особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільні інтереси чи інтереси держави. Коло правоохоронюваних інте­ресів, що можуть бути об’єктом посягання, а відповідно і захисту, є практично необме­женим. Охоронюваними законом правами та інтересами особи, яка захищається, визна­ються: а) передбачені Конституцією та законами України, а також іншими нормативно- правовими актами права людини та громадянина (наприклад, право на життя, здоров’я, особисту та статеву свободу, честь та гідність, власність, недоторканність житла тощо;

б)  взяті під охорону закону інтереси людини, що хоча прямо і не передбачені законом як її суб’єктивне право, але підлягають правовому захисту.

Об’ єктом суспільно небезпечного посягання можуть бути також охоронювані за­коном права та інтереси іншої особи, тобто особи, яка хоча і була піддана посяганню, але сама їх не захищає і на захист яких стала інша особа (наприклад, заподіяння шкоди сторонньою особою розбійнику, який напав на іншу особу, або припинення зґвалтування шляхом заподіяння шкоди злочинцю з боку перехожого тощо).

Для визнання захисту прав та інтересів іншої особи правомірним не потрібні про­хання чи згода цієї особи. Оборона вважається правомірною навіть у випадках, коли потерпілий заперечує проти допомоги в захисті своїх прав та інтересів (наприклад, заперечення жінки, якій чоловік завдає тілесних ушкоджень, проти нанесення йому з боку іншої особи шкоди для припинення посягання, не має правового значення для оцінки правомірності дій того, хто захищає жінку).
 

 

 
Суспільними інтересами як об’єктом захисту від суспільно небезпечного посяган­ня можуть виступати громадська безпека і громадський порядок, спокій громадян і недоторканність громадського майна тощо.

Державні інтереси як об’єкт захисту - це зовнішня безпека та обороноздатність країни, територіальна цілісність та недоторканність держави, державна, економічна або інформаційна безпека України, державна таємниця тощо.

Правомірна поведінка, яка навіть пов’язана із заподіянням шкоди іншій особі, не є підставою для необхідної оборони з боку цієї особи. Наприклад, застосування пра­цівником міліції вогнепальної зброї відповідно до Закону України «Про міліцію», або здійснення акту правомірної крайньої необхідності чи затримання злочинця, або ви­конання професійних чи службових обов’язків тощо не породжує у того, кому запо­діюється шкода, права на необхідну оборону.