Так само не породжує такого права і провокація суспільно небезпечного посяган­ня, тобто такі дії особи, якими вона умисно викликає з боку іншої особи (осіб) сус­пільно небезпечне посягання з метою заподіяння їй (їм) шкоди начебто у стані необ­хідної оборони. Скоєне в таких випадках треба розглядати як реалізацію єдиного злочинного наміру по вчиненню певного умисного злочину. Тим більше, не може бути визнана такою, що перебуває у стані необхідної оборони, особа, яка сама вчинює протиправні дії. Так, суд обґрунтовано не визнав у діях Ф. необхідної оборони у такій справі. П’яний Ф. разом з іншими військовослужбовцями прийшов у сільський клуб на дискотеку. Там він поводив себе зухвало, чіплявся до танцюючих, провокував бій­ку і тому був вигнаний з клубу. На вулиці Ф. озброївся обрізком металевої труби і по­прямував до клубу. Підлітки, що повибігали з клубу, вирішили присікти неправомір­ні дії Ф., який розмахував трубою. С. зробив спробу наблизитися до Ф. та вирвати трубу, але Ф. вдарив його трубою, заподіяв травму, від якої С. через кілька днів помер у лікарні. Захисник Ф. виходив із того, що Ф., який завдавав ударів металевою трубою С., перебував у стані необхідної оборони. Разом з тим у справі встановлено, що група підлітків наблизилася до Ф., зупинилася і вимагала від Ф. кинути трубу. Будь-яких реальних дій, які б загрожували життю та здоров’ю Ф., будь-хто з підлітків не вчиняв. За таких обставин дії Ф. були суспільно небезпечними і тому не могли створити для нього стану необхідної оборони.

1. Найбільш типовим проявом суспільно небезпечного посягання є вчинення зло­чину (наприклад, замах на вбивство, умисне нанесення тілесних ушкоджень або вчинення дій, спрямованих на знищення чи пошкодження майна тощо). Разом з тим

ч.  1 ст. 36 КК не обмежує коло суспільно небезпечних посягань лише злочинами, ними можуть бути суспільно небезпечні посягання особи, яка не досягла віку, з якого мож­лива кримінальна відповідальність (малолітньої особи) або неосудної особи чи особи, яка діє без вини тощо. Достатньо, щоб подібні посягання за об’єктивними своїми ознаками відповідали суспільній небезпечності відповідного злочину. Такий висновок можна зробити, виходячи із п. 10 ППВСУ № 1 від 26 квітня 2002 р., в якому зазна­чається: «Оскільки відповідно до ст. 11 КК злочином є суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), не утворюють стану необхідної оборони дії, спрямова­ні на припинення правопорушення та заподіяння шкоди, яке хоча формально й містить ознаки злочину, але через малозначність не становить суспільної небезпеки». Воче­видь, що ПВСУ виходить із того, що стан необхідної оборони утворює лише таке посягання, яке досягає ступеня суспільної небезпечності, що притаманна саме зло­чину. Відповідно до ч. 2 ст. 11 КК таким є посягання, яке заподіює (здатне заподіюва­ти) істотну шкоду фізичній чи юридичній особі, суспільству або державі.

Таким чином, суспільно небезпечне посягання породжує право на необхідну обо­рону незалежно від того, чи вчинено воно умисно або з необережності, чи навіть без вини. Достатньо, щоб таке посягання за своїми об’єктивними ознаками спричиняло істотну шкоду або створювало безпосередньо загрозу спричинення такої шкоди охо- ронюваним правом інтересам.

1.  Суб’єктом суспільно небезпечного посягання може бути як суб’єкт відповід­ного злочину, так і особа, яка не досягла віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність за певний злочин, або неосудна особа. Це може бути, далі, як при­ватна, так і службова особа. При цьому КК не передбачає ніяких підвищених вимог до захисту від суспільно небезпечного посягання малолітньої та неосудної чи служ­бової особи.

Суспільно небезпечне посягання може бути здійснене як однією особою, так і гру­пою осіб. У останньому випадку небезпечність посягання визначається дією саме групи осіб, незалежно від тієї ролі, яку виконувала окрема особа в такому посяганні.

1.  Суспільно небезпечне посягання може виражатися лише в активній поведінці людини, тобто в діях особи, яка посягає. Така дія може здійснюватися як із застосу­ванням фізичної сили (наприклад, спроба задушити жертву), так із використанням зброї, інших знарядь, предметів, механізмів, тварин тощо.

Суспільно небезпечна бездіяльність не породжує права на необхідну оборону. Якщо особа виявляє бездіяльність (наприклад, лікар відмовляється надати необхідну допомогу хворій людині, якій загрожує смерть), то примушування цієї особи до ви­конання своїх обов’язків шляхом заподіяння їй, наприклад, тілесних ушкоджень, не може розглядатися як акт необхідної оборони. Це пояснюється тим, що при необхідній обороні саме заподіяння шкоди тому, хто посягає, є засобом припинення чи відвер­нення його посягання, а у зазначеному випадку шкода завдається особі з метою при­мусити її до виконання своїх обов’язків.

Нерідко суспільно небезпечне посягання виражається в нападі особи чи групи осіб (наприклад, розбійний напад чи напад з метою вбивства людини тощо). Проте під­ставою необхідної оборони може бути і таке суспільно небезпечне посягання, яке не утворює нападу (наприклад, замах на крадіжку чи грабіж, проникнення в житло з ме­тою заволодіння майном, замах на зґвалтування з використанням безпорадного стану потерпілої особи тощо).

1.  Істотною характеристикою суспільно небезпечного посягання є його наявність, протягом якої в особи існує право на необхідну оборону. Наявність суспільно небез­печного посягання має початковий і кінцевий моменти. Роз’яснюючи це положення, ПВСУ в постанові від 26 квітня 2002 р. зазначив, що стан необхідної оборони виникає не лише в момент вчинення суспільно небезпечного посягання, а й у разі створення реальної загрози заподіяння шкоди. При з’ясуванні наявності такої загрози необхідно враховувати поведінку нападника, зокрема спрямованість умислу, інтенсивність і ха­рактер його дій, що дають особі, яка захищається, підстави сприймати загрозу як реальну (абз. 2 п. 2). У свою чергу, кінцевий момент посягання визначається різними чинниками: досягненням мети тим, хто посягає, припиненням його дій за власною волею або поза його волею (наприклад, втеча, добровільна відмова продовжувати по­сягання, неможливість доведення його до кінця тощо). При цьому перехід викорис­таних при нападі знарядь або інших предметів від нападника до того, хто захищаєть­ся, не завжди свідчить про закінчення посягання.
2.  Суспільно небезпечне посягання повинно бути реальним, тобто існувати в об’єктивній дійсності, а не в уяві особи, яка помилково вважала що таке посягання існує. Помилка особи щодо реальності суспільно небезпечного посягання, внаслідок чого вона заподіює шкоду потерпілому, розглядається як уявна оборона (див. коментар до ст. 37КК).
3.  Другий елемент підстави необхідної оборони - це необхідність негайного від­вернення або припинення суспільно небезпечного посягання. Право на необхідну оборону виникає не при будь-якому суспільно небезпечному посяганні, а лише при такому, яке відповідно до ч. 1 ст. 36 КК викликає у того, хто захищається, невідклад­ну необхідність в заподіянні шкоди тому, хто посягає, для негайного відвернення або припинення його суспільно небезпечного посягання. Така необхідність виникає там і тоді, де і коли зволікання з боку того, хто обороняється, в заподіянні шкоди тому, хто посягає, загрожує негайною і невідворотною шкодою для охоронюваних правом інте­ресів. Таким чином, надаючи громадянам право на необхідну оборону, закон має на увазі лише такі випадки захисту, за яких громадянин змушений невідкладно заподі­яти шкоду тому, хто посягає, з тим, щоб відвернути або припинити його посягання, тобто ефективно здійснити захист.

Так, у справі К. Судова колегія у кримінальних справах ВСУ встановила, що по­терпілий М. у стані алкогольного сп’яніння приїхав увечері до К. додому з безпід­ставною претензією з приводу побиття за кілька місяців до того його племінника. Конфлікт продовжився біля клубу, де з ініціативи К. й почалася бійка між ним і його братом, з одного боку, та між М. і братом останнього - з другого. Після закінчення бійки, уже в приміщенні клубу М., улучивши момент, коли К. заправляв у чоботи штани, сильно вдарив його ногою в обличчя. У відповідь той ударив М. ножем у гру­ди і вбив його. Судова колегія визнала, що дії засудженого були зумовлені потребою негайно відвернути посягання на його життя з боку потерпілого, тобто що К. діяв у стані необхідної оборони, хоча і перевищив її межі (ЮВУ. -1999. - № 14. - С. 20-21).

Якщо суспільно небезпечне посягання не створює невідкладної необхідності в за­подіянні шкоди тому, хто посягає (наприклад, у випадках, коли ефективний захист охоронюваних правом інтересів можливий іншими законними способами), то в особи право на необхідну оборону не виникає. Так, не є підставою необхідної оборони, на­приклад, вимагання службовою особою хабара, підроблення документів тощо.

1.  Таким чином, підставою необхідної оборони відповідно до ч. 1 ст. 36 КК є будь- які наявні дії особи (групи осіб), які безпосередньо спрямовані на заподіяння негайної і невідворотної істотної шкоди охоронюваним законом правам та інтересам особи, яка захищається, або іншій особі, а також суспільним інтересам чи інтересам держави і у зв’язку з цим вимагають свого негайного відвернення або припинення.

Наявність такої підстави свідчить про те, що особа знаходиться у стані необхідної оборони, тобто у неї виникло право на захист правоохоронюваних інтересів шляхом заподіяння шкоди тому, хто посягає. Таке право існує у особи протягом усього часу, поки вона знаходиться в стані необхідної оборони.

І, навпаки, якщо такий стан ще не виник (наприклад, ще відсутнє відповідне сус­пільно небезпечне посягання), або вже закінчився (наприклад, у випадку припинення такого посягання), то у першому випадку у особи ще не виникло, а в другому - вже зникло право на необхідну оборону. Якщо, незважаючи на це, особа все ж таки запо­діює шкоду так званому «посягаючому», то вона підлягає кримінальній відповідаль­ності за заподіяну шкоду на загальних підставах.

1.  Правомірний захист правоохоронюваних інтересів у стані необхідної оборони визначається низкою ознак, передбачених ст. 36, які характеризують: 1) мету захисту;

1. характер поведінки того, хто захищається; 3) спрямованість (об’єкт) заподіяння шкоди; 4) своєчасність захисту і 5) його співрозмірність.

1.  Кінцевою метою дій того, хто захищається, є захист своїх охоронюваних за­коном прав та інтересів, або іншої особи, на права та інтереси якої направлено посяган­ня, або суспільних інтересів чи інтересів держави (див. п. 5 коментаря до цієї статті).

Для визнання захисту правомірним достатньо, щоб особа, яка обороняється, лише переслідувала зазначену вище мету, і необов’язково, щоб її було фактично досягнуто (наприклад, особа, що обороняється, заподіяла тому, хто посягає, шкоду, проте не змогла припинити посягання, що розпочалося). Якщо той, хто захищався, керувався іншою метою (наприклад, метою розправи над посягаючим), то його дії набувають протиправного характеру, у зв’язку з чим відповідальність за заподіяну шкоду повинна наставати на загальних підставах як за умисний злочин.

Проміжною метою дій того, хто захищається, є негайне відвернення посягання (якщо посягання виражається у створенні безпосередньої та реальної загрози заподі­яння шкоди) або припинення посягання (у випадках, коли заподіяння шкоди вже роз­почалося).