У справі М. було встановлено, що між П., С., Т. і Ц. - з одного боку, і М. та К. - з другого, виникла сварка. П. і Ц., підійшовши до незнайомого їм К., попросили при­палити. У відповідь на відмову Ц. вдарив К. рукою в обличчя, а П. - сумкою, в якій знаходились пляшки з пивом. Коли К. впав, П., Ц., С. і Т. почали бити його ногами.

У цей час підбіг М. і, погрожуючи ножем, зажадав припинити бійку. Названі особи, полишивши К., кинулись до нього, намагаючись вибити ніж. Захищаючись, М. запо­діяв ножем Ц. і С. легкі, а П. - тяжкі тілесні ушкодження.

Оцінюючи дії М., судові інстанції виходили з неправильного уявлення про харак­тер події та мотиви поведінки засудженого. Не врахувавши всіх доказів у справі, суд першої інстанції визнав, що між К. і М. та П., С., Ц. і Т. виникла сварка, що перейшла у бійку, під час якої М. заподіяв ножем тілесні ушкодження, і кваліфікував ці його дії за ч. 3 ст. 206 і ч. 1 ст. 101 КК України 1960 р. Помилковим було рішення і президії обласного суду, яка визнала, що М. перевищив межі необхідної оборони. Як встанов­лено у справі, М., побачивши, що його родича К. б’ють четверо незнайомих, з метою покласти край їх хуліганським діям почав розмахувати ножем і зажадав припинити бійку. Але Ц., Т., С. і П., полишивши К., кинулись до М., а Ц. сумкою з пляшками вдарив його по голові і збив з ніг. У відповідь М. і заподіяв їм тілесні ушкодження. Таким чином, М. діяв не з хуліганських спонукань, а щоб захистити родича і себе від нападу групи хуліганів. Саме при захисті він і заподіяв їм тілесні ушкодження. За цих умов М. діяв правомірно і перебував у стані необхідної оборони. Його дії не можна розцінювати як такі, що перевищили межі необхідної оборони, оскільки вони відпо­відали характеру і небезпечності нападу з боку П., С., Т. і Ц.

За встановлених судом обставин дії М. слід розглядати як необхідну оборону без перевищення її меж. Через відсутність складу злочину в діях М. всі судові рішення скасовано, а справу закрито (СП. - С. 5-6).

1. Провадження у кримінальній справі, що була порушена за фактом заподіяння смерті чи тяжких тілесних ушкоджень, по якій було встановлено, що особа не переви­щила меж необхідної оборони, підлягає закриттю за відсутністю у діях цієї особи скла­ду злочину (п. 2 ч. 1 ст. 284 КПК). Це пояснюється тим, що необхідна оборона лише зовнішньо підпадає під ознаки складу злочинів, пов’ язаних із вбивством та умисним тяжким тілесним ушкодженням. При встановленні правомірності захисту тим самим констатується відсутність у діях того, хто захищався, жодного складу злочину.