1. Ексцес оборони підлягає кваліфікації або за ст. 118 КК (умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони), або за ст. 124 КК (нанесення умисних тяжких тілесних ушкоджень при ексцесі оборони). Умисне заподіяння тому, хто посягає, менш тяжкої шкоди (наприклад, середньої тяжкості тілесних ушкоджень) або необережне заподіяння шкоди будь-якої тяжкості (навіть позбавлення життя) не визнається пере­вищенням меж необхідної оборони і не тягне кримінальної відповідальності.

Якщо при перевищенні меж необхідної оборони умисно заподіяно тяжке тілесне ушкодження, яке з необережності спричинило смерть, дії винного за відсутності умислу на позбавлення потерпілого життя належить кваліфікувати за ст. 124 КК (п. 4 ППВСУ від 26 квітня 2002 р.).

Умисне вбивство та умисне тяжке тілесне ушкодження, заподіяні з перевищенням меж необхідної оборони, хоча б їх було вчинено з ознаками особливої жорстокості чи способом, що має характер особливого мучення, шляхом спричинення великої кіль­кості тілесних ушкоджень чи в присутності близьких потерпілому осіб або за інших кваліфікуючих ознак, що передбачені ч. 2 ст. 115 або ч. 2 ст. 121 КК, незалежно від кількості, необхідно кваліфікувати відповідно за статтями 118 та 124 КК.

Умисне вбивство чи умисне заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, вчинене службовою особою при перевищенні меж необхідної оборони, кваліфікується за ст. 118 або 124 КК (п. 11 ППВСУ «Про судову практику в справах про перевищення влади або посадових повноважень» від 26 грудня 2003 р. № 15). Очевидно, що це стосується випадків, коли така особа не виконує службових обов’язків щодо захисту охоронюваних правом інтересів.

Дії особи, яка перевищила межі необхідної оборони і одночасно перебувала в ста­ні сильного душевного хвилювання, що раптово виникло і не вплинуло на правильність оцінки відповідності заподіяної шкоди небезпечності посягання та обстановці захис­ту, підлягають кваліфікації відповідно за статтями 118 та 124 КК, тобто за більш м’ яким законом, а не за статтями 116 та 123 КК. При цьому сильне душевне хвилювання враховується як обставина, що пом’якшує покарання (п. 7 ч. 1 ст. 66 КК).

Якщо особа, що захищається, перевищуючи межі необхідної оборони, вчинила дії, безпосередньо спрямовані на умисне вбивство того, хто посягає, чи на умисне спричинення йому тяжких тілесних ушкоджень, але при цьому злочин не довела до кінця з причин, що не залежали від її волі, такі дії підлягають кваліфікації відповідно за ч. 2 чи ч. 3 ст. 15 та ст. 118 або 124 КК як замах на злочин.

Готування до злочинів, передбачених статтями 118 та 124 КК, не тягне за собою кримінальної відповідальності (див. коментар до ч. 2 ст. 14 КК).

Співучасть у вчиненні злочинів, передбачених статтями 118 та 124 КК, можлива як у формі співвиконавства, так і з розподілом ролей між співучасниками.

При визначенні відповідальності за перевищення меж необхідної оборони слід мати на увазі, що злочини, передбачені статтями 118 та 124 КК, належать до злочинів невеликої тяжкості, що тягне за собою певні кримінально-правові наслідки (див. ко­ментар до ст. 12 КК).

ВСУ орієнтує суди, що, «призначаючи покарання за дії, пов’язані з перевищенням меж необхідної оборони, судам слід суворо додержувати вимог статей 50, 65 КК» (п. 8 ППВСУ від 26 квітня 2002 р.).

Питання про відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок перевищення меж необ­хідної оборони, має вирішуватись відповідно до вимог статей 1169 ЦК. Ураховуючи конкретні обставини справи, ступінь винуватості того, хто оборонявся, і того, хто нападав, суд може зменшити розмір майнового стягнення. Шкода, заподіяна в стані необхідної оборони без перевищення меж останньої, відшкодуванню не підлягає (п. 9 ППВСУ від 26 квітня 2002 р.).

1.  Відповідно до ч. 5 ст. 36 КК «не є перевищенням меж необхідної оборони і не має наслідком кримінальну відповідальність застосування зброї або будь-яких інших засобів чи предметів для захисту від нападу озброєної особи або нападу групи осіб, а також для відвернення протиправного насильницького вторгнення у житло чи інше приміщення, незалежно від тяжкості шкоди, заподіяної тому, хто посягає».

Таким чином, закон передбачає три винятки із загального правила про те, що при необхідній обороні особа, що захищається, повинна додержуватися визначеної межі, завдаючи шкоду тому, хто посягає. Це так звані спеціальні види необхідної оборони, оскільки ч. 5 ст. 36 КК є спеціальною нормою стосовно норми, передбаченої у ч. 1 та

ч.  3 ст. 36 КК.

Із цього випливає, якщо у справі будуть встановлені підстави необхідної оборони, передбачені ч. 5 ст. 36 КК, то оцінка заподіяння шкоди тому, хто посягав, повинна здійснюватися відповідно до цієї частини.

1.  Підставою спеціальних видів необхідної оборони є наявність будь-якого з таких посягань: 1) напад озброєної особи, або 2) напад групи осіб, або 3) протиправне на­сильницьке вторгнення в житло чи інше приміщення.

Напад озброєної особи - це застосування однією особою чи створення нею реаль­ної загрози застосування вогнепальної, холодної чи іншої зброї (див. коментар до статей 262, 263, 2631, 410 КК) або предметів, здатних заподіяти шкоду життю чи здоров’ю людини, для досягнення злочинної мети. Предмети, здатні до враження живої сили, можуть бути спеціально пристосованими чи заздалегідь заготовленими,
 

 
чи навіть знайденими, підібраними або взятими на місці нападу (наприклад, дерев’ яна палиця, металева труба, камінь, розбита пляшка тощо).

Так, вироком суду А. В. було засуджено за ч. 3 ст. 101 КК 1960 р. (ч. 2 ст. 121 КК 2001 р.) на п’ять років позбавлення волі. Його було визнано винним у тому, що він, застав­ши на своєму городі Х., який викопував картоплю, під час сварки, що виникла з цьо­го приводу, почав бити останнього, завдаючи йому ударів ногами й руками в різні частини тіла, внаслідок чого потерпілому було заподіяно тяжкі тілесні ушкодження, які спричинили його смерть. Розглянувши справу у касаційному порядку, Колегія суддів палати з кримінальних справ ВСУ встановила, що А. В. застав Х., коли той викопував картоплю на його городі. У відповідь на зроблене ним зауваження Х. на­кинувся на нього із саперною лопаткою. Захищаючись, А. В. завдав Х. удар ногою в груди, після якого той залишився стояти, а він упав на спину. Х. знову напав на нього, намагаючись ударити лопаткою. Тоді він, лежачи на спині, завдав нападнику ногами удар у груди, від якого той упав на землю, а він, підвівшись, ще двічі ударив Х. ногами по тулубу. Лопатку, яка випала з рук Х., викинув у соняшники. Оцінивши обставини справи, колегія дійшла висновку, що Х. здійснював протиправні дії по заволодінню майном А. В. і, будучи викритим, вчинив на останнього напад із за­стосуванням саперної лопатки. Усе це свідчить про те, що А. В. захищав себе і своє майно від нападу озброєного Х. у межах, передбачених законом (ВВСУ. - 2002. - № 2. - С. 16-17).

Напад групи осіб - це узгоджені дії двох або більше осіб (які необов’язково по­винні володіти ознаками суб’єкта злочину), якими застосовується насильство або створюється реальна загроза його застосування до потерпілого для досягнення зло­чинної мети (наприклад, вбивства, заволодіння майном, зґвалтування тощо).

Протиправне насильницьке вторгнення у житло чи інше приміщення - це дії од­нієї особи чи групи осіб, пов’язані із застосуванням насильства з метою незаконного проникнення у житло чи інше приміщення людини або підприємства, установи чи ор­ганізації (про поняття житло та іншого приміщення див. коментар до ст. 185 КК).

Метою дій того, хто захищається від зазначених посягань, є захист від нападу або відвернення вторгнення того, хто посягає, у житло чи інше приміщення.

Характер дій того, хто захищається, може виражатися у застосуванні до того, хто посягає, зброї (див. коментар до статей 262, 263 та 410 КК) або будь-яких інших засобів чи предметів. Закон не обмежує ці засоби чи предмети якимись умовами. Вони можуть бути заздалегідь приготовленими чи знайденими у момент нападу, пристосо­ваними для враження живої сили чи не мати такого призначення тощо. Вочевидь, дії того, хто захищається, можуть виражатися і в застосуванні фізичної сили проти на­падника, що охоплюється ч. 5 ст. 36 КК.

Особливість співрозмірності захисту полягає у тому, що шкода, заподіяна особі, яка посягає, у таких випадках не обмежена ніякими межами. Відповідно до ч. 5 ст. 36 КК не є ексцесом оборони і не має наслідком кримінальну відповідальність заподі­яння тому, хто посягає, будь-якої шкоди у зазначених ситуаціях, аж до позбавлення його життя. Як зазначив ВСУ, «правомірним слід вважати застосування зброї або будь-яких інших засобів чи предметів незалежно від того, якої тяжкості шкода запо­діяна тому, хто посягає, якщо воно здійснене для захисту від нападу озброєної особи або групи осіб, а також для відвернення протиправного насильницького вторгнення у житло чи інше приміщення» (п. 3 ППВСУ від 26 квітня 2002 р.).

Вироком народного суду Г був засуджений за ст. 104 КК 1960 р. (ст. 124 КК 2001 р.) за те, що під час захисту від М. і В., які безпричинно почали його бити, він перевищив межі необхідної оборони, вдаривши М. ножем і заподіявши йому тяжкі тілесні ушко­дження. Президія Тернопільського обласного суду у своїй постанові вказала, що суд вірно встановив і навів у вироку фактичні обставини події, проте зробив необґрунто- ваний висновок, що заподіяння Г. тяжких тілесних ушкоджень є перевищенням меж необхідної оборони. Разом з тим у справі є докази, які свідчать, що Г. перебував у стані необхідної оборони і меж її не перевищував. М. і В. безпричинно побили Г., незважаючи на те, що він їх попередив, що захищатиметься за допомогою ножа. Як видно з матеріалів справи, напад на Г. було вчинено на безлюдній вулиці і раптово. Ця обставина свідчить, що можливості для захисту у нього були обмеженими. Крім того, суд взяв до уваги й те, що нападали двоє молодих, фізично здорових людей, сам же Г. фізично слабкий, переніс інфаркт та операцію на нозі. За таких умов він був вправі захищатися наявними у нього засобами, у тому числі із застосуванням ножа.

Оскільки Г. шкоду заподіяв у стані необхідної оборони без перевищення її меж, то відповідно до захисту його дії не є злочином (СП. - С. 6-7).

1. Не виключає стану необхідної оборони участь особи у бійці. Під бійкою зви­чайно розуміють умисне взаємне нанесення її учасниками ударів чи побоїв з метою спричинення фізичного болю. Якщо хтось із тих, що бере участь у бійці (незалежно від того, хто був її ініціатором) раптово виходить за межі дій, вчинюваних попередньо, і вчинює напад із метою заподіяння учаснику бійки тяжкої шкоди, то це створює стан необхідної оборони як для потерпілого, так і для інших осіб, у тому числі і для тих, хто бажав припинити бійку.

Точно так, якщо учасник бійки відмовився від подальшої участі в ній або фактич­но вибув із неї (наприклад, унаслідок отриманого поранення), а на нього здійснюєть­ся напад учасника бійки чи іншої особи, то це також створює для потерпілого стан необхідної оборони.

У зазначених випадках заподіяння при захисті від нападника смерті чи тяжких тілесних ушкоджень повинно розглядатися (залежно від небезпечності посягання та обстановки захисту) як необхідна оборона чи перевищення її меж. За дії ж, що були вчинені даною особою під час бійки, вона підлягає відповідальності на загальних підставах.

При відмежуванні у зазначених випадках правомірних дій від кримінально кара­них, а також перевищення меж необхідної оборони від злочинів проти особи без пом’якшуючих обставин слід ураховувати характер дій, мотиви та цілі осіб, що запо­діяли шкоду.