Стаття 66. Обставини, які пом'якшують покарання
Сторінки матеріалу:
- Урахування обставин, перелічених у пп. 1-9 ч. 1 ст. 66 КК, як таких, що пом’якшують покарання, є не правом, а обов’язком суду, тому, встановивши ці обставини за конкретною справою, суд не може ігнорувати їх при призначенні покарання.
- Законодавчий перелік обставин, що пом’якшують покарання, не є вичерпним і відповідно до ч. 2 ст. 66 КК при призначенні покарання суд може (тобто має право) визнати такими, що пом’якшують покарання, й інші обставини, не зазначені в ч. 1 ст. 66 КК. Наприклад, крім неповноліття винного (п. 3 ч. 1 ст. 66 КК) суд може врахувати молодий або, навпаки, похилий вік підсудного, а крім вагітності (п. 4 ч. 1 ст. 66 КК) - перебування на утриманні жінки малолітньої дитини тощо.
- Безпосередньо зазначені в законі обставини, які пом’якшують покарання, мають бути наведені у вироку у формулюваннях, у яких вони наведені в тексті ч. 1 ст. 66 КК, тому що саме така форма їх визначення розкриває закладений у них зміст. Визнання судом інших, не зазначених у ч. 1 ст. 66 КК обставин, як таких, що пом’якшують покарання, здійснюється за розсудом суду, тому таке рішення має бути обов’язково вмотивованим у вироку з посиланням на ч. 2 ст. 66 КК (п. 5 ППВСУ від 24 жовтня 2003 р.). Обставини, не зазначені в законі, але враховані судом відповідно до ч. 2 ст. 66 КК як такі, що пом’якшують покарання, мають наводитися у вироку чітко і конкретно, щоб виключити будь-які сумніви з приводу того, чому саме суд на підставі їх урахування дійшов висновку про доцільність пом’якшення покарання.
- Установивши за справою одну або кілька зазначених (ч. 1 ст. 66 КК) або не зазначених у законі (ч. 2 ст. 66 КК) обставин, які пом’якшують покарання, і вмотивувавши своє рішення у вироку, суд має право: 1) призначити основне чи додаткове покарання ближчим до мінімуму санкції або в мінімальних його межах; 2) обрати менш суворий вид основного покарання з тих кількох, які передбачені в альтернативній санкції; 3) призначити тільки одне додаткове покарання з кількох, передбачених у санкції; 4) не призначити додаткове покарання, яке передбачене в санкції як факультативне; 5) призначити покарання із застосуванням приписів ст. 691 КК; 6) призначити основне покарання, нижче від найнижчої межі, встановленої в санкції статті Особливої частини КК з урахуванням положень ч. 1 ст. 69 КК; 7) перейти до більш м’якого виду основного покарання, не зазначеного в санкції, на підставі ч. 1 ст. 69 КК;
- не призначити обов’язкове додаткове покарання з додержанням вимог ч. 2 ст. 69 КК;
- звільнити особу від кримінальної відповідальності (статті 44-48 КК) або від покарання (статті 74-79 КК).
- У частині 3 ст. 66 КК встановлено правило, згідно з яким, якщо будь-яка з обставин, що пом’якшує покарання, передбачена у статті Особливої частини КК як ознака, що впливає на кваліфікацію злочину, суд не може (тобто не має права) ще раз урахувати її при призначенні покарання як таку, що його пом’якшує. Отже, закон забороняє враховувати як такі, що пом’якшують покарання, ті з обставин, які вже передбачені у диспозиції статті Особливої частини КК як ознаки конкретного складу злочину і тим самим впливають на його кваліфікацію. Ця заборона обумовлена тим, що при іншому підході такі обставини враховувалися б судом двічі: і при кваліфікації злочину, і при призначенні за нього покарання. Наприклад, суд не може врахувати стан сильного душевного хвилювання винного як обставину, що пом’якшує покарання, при його призначенні за статтями 116 чи 123 КК, бо фізіологічний афект є тут ознакою, яка визначає кваліфікацію злочину за цими статтями і, отже, наявність цієї ознаки вже «закладено» у конструкцію санкції цих статей КК. Отже, заборона «подвійного врахування» тих самих (однойменних) обставин випливає із принципу неприпустимості подвійної відповідальності за одне й те ж саме (ч. 3 ст. 2 КК, ст. 19 КПК), а також пояснюється тим, що закон, передбачаючи ці ознаки в диспозиції відповідної статті Особливої частини КК, ураховує їх наявність шляхом встановлення певних меж караності в такій санкції.