1.  Суд призначає покарання:

1.  у межах, установлених у санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу, що передбачає відповідальність за вчинений злочин, за винятком випадків, передбачених частиною другою статті 53 цього Кодексу;
2.  відповідно до положень Загальної частини цього Кодексу;
3.  враховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обста­вини, що пом’якшують та обтяжують покарання.

1.  Особі, яка вчинила злочин, має бути призначене покарання, необхідне й до­статнє для її виправлення та попередження нових злочинів. Більш суворий вид покарання з числа передбачених за вчинений злочин призначається лише у разі, якщо менш суворий вид покарання буде недостатній для виправлення особи та попередження вчинення нею нових злочинів.
2.  Підстави для призначення більш м’якого покарання, ніж це передбачено відповідною статтею Особливої частини цього Кодексу за вчинений злочин, ви­значаються статтею 69 цього Кодексу.
3.  Більш суворе покарання, ніж передбачене відповідними статтями Особли­вої частини цього Кодексу за вчинений злочин, може бути призначене за сукуп­ністю злочинів і за сукупністю вироків згідно зі статтями 70 та 71 цього Кодексу.
4.  У випадку затвердження вироком угоди про примирення або про визнання вини суд призначає покарання, узгоджене сторонами угоди.

(Стаття 65 у редакції законів України № 270-УІ від 15 квітня 2008р., № 4025-УІ від 15 листопада 2011 р., № 4652-УІ від 13 квітня 2012р.)

При вирішенні цих питань суд керується нормами КК, у яких визначаються цілі, система покарань, встановлюються підстави, порядок, межі та особливості призна­чення окремих його видів, а також регламентуються інші питання, пов’язані з призна­ченням покарання і здатні вплинути на вибір (обрання) судом певних його виду і міри (ВВСУ. - 2011. - № 11. - С. 19-21). І перш за все це стосується приписів ст. 65 КК, бо саме через останні реалізуються принципи законності, справедливості, обґрунтова­ності та індивідуалізації покарання (п. 1 ППВСУ від 24 жовтня 2003 р.; ВВСУ. -

1. - № 2. - С. 15).

1.  Загальні засади призначення покарання - це система встановлених законом (ст. 65 КК) і обов ’язкових для суду взаємопов ’язаних і взаємодіючих між собою ви­хідних вимог (відправних правил), із яких має виходити суд при визначенні підстав, порядку та меж призначення покарання і якими він повинен керуватися, обираючи певний вид та міру покарання по кожній окремій кримінальній справі і щодо кожної конкретної особи, якій це покарання призначається.
2.  Таким чином, вимоги ст. 65 КК є, по-перше, обов ’язковими для суду, бо закріп­лені безпосередньо в законі і тому суд не має права ігнорувати жодну з них при при­значенні покарання (ВВСУ. - 2009. - № 11. - 17-18). По-друге, вони мають відправний (вихідний) характер, бо визначають ті основні напрями, загальні підходи, за якими здійснюється діяльність суду при призначенні покарання. По-третє, саме ці вимоги дозволяють суду визначити щодо кожної справи: за яких умов, з урахуванням яких підстав, у якому порядку і в яких межах мають бути обрані підсудному певний вид і конкретна міра покарання (ПС (2009-2011). - С. 155-157). По-четверте, ці засади є дійсно загальними, бо мають універсальний характер і застосовуються за будь-якою кримінальною справою, незалежно від її особливостей, в усіх без винятку випадках і щодо кожного підсудного, тоді як інші приписи стосовно призначення покарання (наприклад, зазначені у статтях 68, 69, 691, 70 та 71 КК) використовуються судом лише в окремих (спеціальних, особливих) випадках, коли в цьому виникає необхідність. Нарешті, загальні засади - це не просто окремі вимоги, а певна їх система, кожен елемент якої взаємопов’язаний і взаємодіє один з одним. Так, якщо у п. 1 ч. 1 ст. 65 КК указується на обов’язковість призначення покарання за загальним правилом у межах санкції статті (частини статті) Особливої частини КК, то в п. 2 ст. 65 КК про­понується враховувати при цьому ще й положення норм Загальної частини КК, а у п. 3 ст. 65 КК - індивідуальні особливості вчиненого й особу винного. Отже, жодна із загальних засад не має пріоритету перед іншою, усі вони рівноцінні й рівнозначні, бо кожна розвиває, уточнює, доповнює і, якоюсь мірою, навіть коректує іншу. Таким чином, будь-яка із цих вимог не може враховуватися лише сама по собі, ізольовано, окремо від інших, тому що загальні засади знаходяться в певному співвідношенні одна з одною, а це обумовлює, що всі вони повинні враховуватися судом в їх сукуп­ності - єдності, взаємозв’язку й взаємодії (РВСУ. - 2005. - Вип. 1 (10). - С. 95-96).
3.  Згідно із п. 1 ч. 1 ст. 65 КК суд призначає покарання у межах, установлених у санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за вчинений злочин, за винятком випадків, передбачених ч. 2 ст. 53 КК. Ці межі залежать, передусім, від типу (виду) санкції, яка встановлена у статті

Особливої частини КК і яка може бути відносно визначеною (ч. 2 ст. 189 КК) або аль­тернативною (ч. 1 ст. 206 КК). У всіх цих санкціях може зазначатися лише макси­мальна межа відповідного виду покарання (ч. 2 ст. 203 КК) або його мінімум і макси­мум (ч. 1 ст. 115 КК). У тих санкціях, де зазначений лише максимум покарання, міні­мальною є та нижча його межа, що встановлена в нормах Загальної частини КК для відповідного виду покарання. Зазначені санкції можуть бути, у свою чергу, ще й ку­мулятивними, тобто поєднувати поряд з основними ще й додаткові покарання (ч. 5 ст. 191 КК). Якщо останні мають строковий характер (ст. 55 КК) чи встановлюються у певному розмірі (ст. 53 КК), то в санкції також можуть бути встановлені мінімальні і (або) тільки максимальні межі цих додаткових покарань (ч. 1 ст. 364 КК).

1.  При призначенні покарання слід ураховувати, що санкції статей Особливої частини КК можуть передбачати: 1) лише основне покарання (ст. 113 КК); 2) кілька лише основних покарань (ст. 116 КК); 3) одне основне й одне додаткове (ч. 5 ст. 185 КК);

1. одне основне і кілька додаткових (ч. 5 ст. 191, ч. 1 ст. 306, ч. 2 ст. 367 КК); 5) кілька основних і одне додаткове (ч. 2 ст. 168 КК); 6) кілька основних і кілька додаткових покарань (ч. 1 ст. 364 КК).

1.  З урахуванням зазначених особливостей конструкції санкцій вимога загальних засад про призначення покарання в межах санкції містить у собі низку положень, якими повинен керуватися суд, а саме:

•  якщо санкція є відносно визначеною, суд за загальним правилом має призна­чити лише той вид основного покарання, який безпосередньо передбачений у цій санкції (див. коментар до ч. 4 ст. 52 КК). Виняток із цього правила стосується лише випадків застосування ч. 1 ст. 69 КК чи заміни покарання у процесі його призначення на підставі ч. 1 ст. 58 або ч. 1 ст. 62 КК (див. коментар до цих статей);
•  якщо санкція є альтернативною, суд має право обрати лише один вид основного покарання із числа тих кількох, які в ній передбачені (див. коментар до ч. 4 ст. 52 КК). Причому, призначаючи саме цей вид основного покарання, суд зобов’язаний мотиву­вати у вироку, чому саме його він вважає за доцільне застосувати в даному випадку (ч. 2 ст. 65 КК);
•  якщо санкція є кумулятивною, суд має обговорити й вирішити питання про необ­хідність або, навпаки, недоцільність приєднання до основного покарання і передба­ченого в санкції додаткового (ВВСУ. - 1999. - № 4. - С. 17-18; ПС (2009-2011). - С. 117-121). При цьому слід ураховувати, що останнє може бути передбачене в санк­ції як обов ’язкове (ч. 2 ст. 191 КК) чи як факультативне (ч. 1 ст. 191 КК). Тому в пер­шому випадку питання про необхідність призначення додаткового покарання виріше­не вже у самому законі (у санкції) і суд зобов ’язаний його призначити, бо його неза- стосування за такими санкціями допустиме лише за наявності підстав, передбачених ст. 69 КК (див. коментар до ст. 69 КК). У другому випадку питання про доцільність призначення факультативного додаткового покарання вирішується за розсудом суду з урахуванням обставин справи, особи винного і з обов’язковим мотивуванням у ви­року прийнятого рішення (див. коментар до статей 52 та 69 КК) ;
•  якщо санкція є водночас і альтернативною, і кумулятивною, то перш ніж обрати той чи інший вид основного покарання і приєднати до нього певний вид (чи декілька видів) додаткового покарання, суд має вирішити питання про те, з яким із альтерна­тивно передбачених у санкції основних видів покарань закон допускає поєднання додаткового покарання. Виходячи з особливостей прийомів законодавчої техніки, які використовуються при побудові альтернативно-кумулятивних санкцій, у чинному КК можна виділити три різновиди альтернативно-кумулятивних санкцій, які відрізня­ються один від одного за своєю конструкцією особливостями використання в них знаків пунктуації, а саме:

а) санкції, у яких додаткове покарання розташоване після переліку всіх альтерна­тивно передбачених у них основних видів покарань і перед цим додатковим покаран­ням у тексті санкції поставлений такий розділовий знак пунктуації, як «кома», за допомогою якої додаткове покарання відокремлюється від усіх, альтернативно перед­бачених у санкції основних видів покарань (наприклад, ч. 2 ст. 115, ст. 132, частини 1-3 ст. 143, частини 1-3 ст. 191, ст. 237 КК). Це означає, що додаткове покарання не об’ єднане у цих санкціях лише з якимось одним (конкретним) видом основного по­карання і при застосуванні такої санкції його можна приєднати до будь-якого основного покарання з тих декількох, які альтернативно в ній передбачені;

б) санкції, у яких додаткове покарання теж розташоване після переліку всіх, аль­тернативно передбачених в ній основних видів покарань, але перед цим додатковим покарання в тексті санкції розділовий пунктуаційний знак «кома» не поставлений (наприклад, ч. 1 ст. 131, ч. 2 ст. 143, ч. 2 ст. 2582, ст. 363 КК) і тим самим додаткове покарання об’єднується тут лише з тим видом основного покарання, після якого воно безпосередньо розташоване у тексті санкції. У таких випадках додаткове покарання може бути приєднане лише до одного основного виду покарання з кількох, альтерна­тивно передбачених у цій санкції, а саме тільки до того, після якого воно в санкції розташоване. У разі ж призначення іншого виду основного покарання, який теж за­значений у цій санкції, приєднання до нього додаткового покарання виключається;

в) санкції, у яких додаткове покарання розміщене між декількома альтернативно передбаченими основними видами покарань, тобто у середині тексту таких санкцій (ч. 1 ст. 139 КК). Оскільки після додаткового покарання у тексті такої санкції стоїть розділовий сполучник «або», за яким розміщені інші альтернативні основні види по­карання, то це свідчить, що останні є однопорядковими, однорідними основному виду покарання, поєднаному із додатковим. Тобто в таких санкціях додаткове покарання може приєднуватися лише до того виду основного покарання, який розташований безпосе­редньо перед ним. У разі ж застосування тих основних видів покарання, які передбаче­ні в тексті такої санкції після додаткового, останнє не може бути до них приєднане.

Саме таку позицію з приводу застосування альтернативно-кумулятивних санкцій займає і ВСУ у своїх рішеннях, висновки по яких є обов’язковими (п. 1 ч. 1 ст. 445,

ч.  1 ст. 458 КПК) для всіх суб’єктів владних повноважень, котрі застосовують у своїй діяльності відповідну норму закону, та для всіх судів України (СПВСУ. Кн. 1. - С. 38-39, 72-75, 76-80).