1.  Ця вимога означає, що норми Особливої частини КК мають базуватися на нормах Загальної частини КК. Тому закон зобов’язує суд при призначенні покарання виходити не тільки з тих меж караності діяння, які встановлені у відповідній санкції статті Особливої частини КК (п. 1 ч. 1 ст. 65 КК), а й враховувати положення тих норм Загальної частини КК, які регламентують цілі, систему покарань, підстави, порядок, межі та особливості застосування окремих його видів, а також регулюють інші питан­ня, що пов’язані з призначенням покарання і здатні вплинути на вибір (обрання) судом певного його виду і міри (ВВСУ. - 2011. - № 8. - С. 9-11). Санкція статті Особливої частини КК, на яку перш за все спирається суд при обранні конкретної міри покаран­ня, не повинна суперечити приписам норм Загальної частини КК, у яких саме і сфор­мульовані підстави, порядок, межі та особливості застосування окремих видів пока­рань. Первинними з цієї точки зору є саме не санкції статей Особливої части КК, де, як правило, лише перелічені окремі види покарань, а приписи норм Загальної части­ни КК, які визначають умови застосування тих їх видів, які у цих санкціях передба­чені. Тому, якщо між санкцією статті Особливої частини КК і відповідними приписа­ми норм Загальної частини КК виникає колізія, то пріоритет при її вирішенні повинен надаватися останнім (ВВСУ. - 2011. - № 8. - С. 9-11; № 11. - С. 19-21). Саме з таких позицій виходить і ВСУ у своїх рішеннях, що є обов’язковими для всіх суб’єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності відповідну норму закону, та для всіх судів України (СПВСУ. Кн. 1. - С. 38-39, 72-75, 76-80).
2.  Призначення покарання здійснюється вже після кваліфікації вчиненого зло­чину, тому на цьому етапі (індивідуалізації покарання) суд звертається головним чином до тих норм Загальної частини КК, які регламентують питання застосування покаран­ня. Суд, зокрема, повинен: 1) виходити з тих ознак та цілей покарання, що сформу­льовані у ст. 50 КК; 2) керуватися порівняльною суворістю різних видів покарань, що визначена у ст. 51 КК; 3) враховувати поділ покарань на загальні та спеціальні, стро­кові та безстрокові, основні та додаткові (статті 51-64 КК); 4) дотримуватися положень статей, що встановлюють підстави, порядок, межі та особливості призначення окремих видів покарань (статті 53-64 КК); 5) дотримуватися тих приписів, які визначають як загальні засади (статті 65-67 КК), так і спеціальні правила призначення покарання (статті 68, 691, 70-73 КК); 6) брати до уваги особливості та обмеження, що встанов­лені у статтях 53-64, 98-103 КК для випадків призначення покарання до окремих категорій суб’єктів тощо.
3.  Призначаючи покарання, суд має враховувати і положення тих норм Загальної частини КК, які хоча безпосередньо і не пов’язані з призначенням покарання, але мають певне значення для вирішення цього питання. Зокрема, суд повинен: а) вихо­дити із завдань, поставлених перед кримінальним законом (ст. 1 КК); б) керуватися нормами, що визначають чинність кримінального закону в часі та просторі (статті 3-10 КК); в) враховувати особливості призначення покарання при обмеженій осуд­ності (ч. 2 ст. 20 КК), у разі виконання особою спеціального завдання (ч. 3 ст. 43 КК), у випадках відмови щодо застосування давності стосовно особи, яка вчинила особ­ливо тяжкий злочин (ч. 4 ст. 49 КК), при призначенні додаткових покарань у порядку ст. 77 КК тощо.
4.  У пункті 3 ч. 1 ст. 65 КК закон зобов’язує суд при призначенні покарання вра­ховувати: а) ступінь тяжкості вчиненого злочину; б) особу винного; в) обставини, які пом ’якшують і обтяжують покарання.

Ступінь тяжкості вчиненого злочину припускає з’ясування судом перш за все питання про те, до злочинів якої категорії тяжкості (ст. 12 КК) належить вчинене діяння. Але ст. 12 КК визначає лише типову характеристику ступеня тяжкості злочину, що ві­дображається в санкції статті, встановленій за злочин даного виду, тоді як суд, призначаючи покарання на підставі всебічного врахування фактичних обставин справи в їх сукупності, має визначити тяжкість конкретного злочину, враховуючи індивідуальний її ступінь. Тому ВСУ звертає увагу на те, що визначаючи ступінь тяжкості злочину, необхідно ви­ходити із особливостей конкретного злочину й обставин його вчинення: форми вини, мотивів і мети, способу і стадій вчинення, кількості епізодів злочинної діяльності, ролі кожного зі співучасників, характеру і ступеня тяжкості наслідків, що настали, тощо (п. 3 ППВСУ від 24 жовтня 2003 р.). Наприклад, умисне вбивство двох або більше осіб (п. 1 ч. 2 ст. 115 КК) належить до особливо тяжких злочинів, а крадіжка, вчинена у ве­ликих розмірах (ч. 4 ст. 185 КК), - до тяжких. Проте ступінь тяжкості конкретного вбивства чи крадіжки буде різним залежно, наприклад, від того, чи позбавлено життя двох або п’ ятьох потерпілих; крадіжка вчинена на суму, що перевищує мінімум доходів громадян у 250 чи у 500 разів. Отже, ступінь тяжкості злочину визначається характером того діяння, яке було вчинене винним у конкретному випадку. На неї впливають різні
 

 
об’єктивні та суб’єктивні чинники, зокрема, цінність тих суспільних відносин, на які посягає винний, тяжкість наслідків (їх характер та обсяг), спосіб посягання, форма й ступінь вини, мотивація злочину, наявність або відсутність у справі відразу декількох кваліфікуючих ознак тощо (ВВСУ. - 1997. - № 3. - С. 23-24).

1.  Покарання призначається за злочин, проте застосовується до конкретної особи, тому врахування судом даних, які всебічно характеризують особу винного, є гарантією призначення справедливого покарання й умовою досягнення мети, яка перед ним по­ставлена (ПС (1993-1995). - С. 23-24). Таке врахування припускає з’ясування судом і оцінку у вироку не лише тих властивостей, рис, якостей і особливостей особи вин­ного, які пов’язані із вчиненим злочином, а й інших даних, що його всебічно харак­теризують. Досліджуючи дані про особу винного, суд має з’ясувати його вік, стан здоров’я, поведінку як до, так і після вчинення злочину у побуті, за місцем роботи чи навчання, його минуле (зокрема, наявність не знятих чи не погашених судимостей, адміністративних стягнень), склад сім’ї (наявність на утриманні дітей та осіб похи­лого віку), його матеріальний стан тощо (п. 3 ППВСУ від 24 жовтня 2003 р.; ВВСУ. - 1999. - № 4. - С. 19-20; ПС (2008-2011). - С. 110-111, 130-132, 142-143).
2.  У частині 2 ст. 65 КК сформульований принцип доцільності покарання, відпо­відно до якого винній у злочині особі має бути призначене покарання, необхідне і до­статнє для її виправлення і попередження нових злочинів, а більш суворий вид по­карання із числа передбачених за вчинений злочин повинен призначатися судом лише у разі, якщо менш суворий вид покарання буде недостатнім для досягнення мети покарання (ПС (2009-2011). - С. 157-161). Додержання цих вимог закону припускає, що в кожному конкретному випадку суд, призначаючи покарання, повинен мотиву­вати у вироку, чому саме цей вид покарання він вважає за необхідне призначити під­судному і чому саме обрана ним конкретна міра цього виду покарання є достатньою для досягнення цілей, сформульованих у ч. 2 ст. 50 КК (РВСУ. - 1997. - С. 107-109; КС. - 2007. - Вип. 3(5). - С. 35-36; Вип. 4(6). - С. 61-63; СПВСУ 2007. - С. 307-310). Тому ВСУ звертає увагу на те, що «... висновки з усіх питань, пов’язаних із призна­ченням покарання, необхідно належним чином мотивувати у вироку» (п. 2 ППВСУ від 24 жовтня 2003 р.).
3.  Відповідно до ч. 5 ст. 65 КК у випадку затвердження вироком угоди про при­мирення або про визнання вини суд призначає покарання, узгоджене сторонами угоди. Це положення ч. 5 ст. 65 КК засноване на приписах розд. VI гл. 35 КПК, у ст. 468 якого зазначено, що в кримінальному провадженні можуть бути укладені такі види угод:

а)  про примирення між потерпілим та підозрюваним чи обвинуваченим і б) про визнан­ня винуватості між прокурором та підозрюваним чи обвинуваченим. Перша з них може бути укладена у провадженні щодо кримінальних правопорушень, передбачених у ч. 3 ст. 469 та ст. 477 КПК, а друга - ч. 4 ст. 469 КПК. При цьому до змісту угоди як про примирення (ч. 1 ст. 471 КПК), так і про визнання вини (ч. 1 ст. 472 КПК) входить, окрім іншого, й узгоджене його сторонами покарання. Інакше кажучи, сторонами узгоджуєть­ся питання про те: а) який саме вид покарання належить застосуванню і б) яка конкрет­на міра цього виду покарання повинна бути призначена. Тому, кореспондуючим ч. 5 ст. 65 КК є положення ч. 1 ст. 475 КПК, відповідно до якого, якщо суд переконається, що угода може бути затверджена, він ухвалює вирок, яким затверджує угоду і призначає узгоджену сторонами міру покарання. Таким чином, за умови затвердження угоди вказівка закону (ч. 5 ст. 65 КК) про призначення узгодженої її сторонами міри покаран­ня має імперативний характер і її виконання є для суду обов ’язковим.

1.  Згідно із ч. 7 ст. 474 КПК суд затверджує узгоджену сторонами угоду лише за умови, якщо вона відповідає вимогам закону, звичайно, не тільки кримінального про­цесуального, а й кримінального. Більше того, у ч. 1 ст. 471, ч. 1 ст. 472 та ч. 3 ст. 475 КПК зазначено, що до змісту угоди і заснованого на ній вироку суду входить і ква­ліфікація вчиненого із зазначенням статті (частини статті) КК, диспозиція якої, як відомо, супроводжується відповідною санкцією. Отже, саме санкція статті Особли­вої частини КК і є тим орієнтиром, у межах якого сторонами угоди повинні бути узгоджені вид та міра покарання, що підлягає призначенню. Звичайно, при цьому повинні бути враховані також і положення тих норм Загальної частини КК, які ре­гламентують цілі, систему покарань, підстави, порядок, межі та особливості засто­сування окремих його видів, а також регулюють інші питання, пов’язані з призна­ченням покарання і здатні вплинути на вибір (обрання) сторонами угоди певного його виду і міри. Лише за цих умов угода може вважатися такою, що відповідає вимогам закону, і тільки в такому разі вона може бути затверджена вироком суду, яким призначається покарання, узгоджене сторонами угоди. За відсутності цих умов з підстав, передбачених у пп. 1-6 ч. 7 ст. 474 КПК, суд відмовляє в затвер­дженні угоди і досудове розслідування або судове провадження продовжується в загальному порядку.
2.  Таким чином, призначення покарання на підставі угоди сторін здійснюється в два етапи: а) на першому з них її сторони з дотриманням усіх вимог КК та КПК узгоджують, який саме вид покарання і яка його міра повинна бути призначена; б) на другому - суд затверджує угоду й призначає узгоджене її сторонами покарання.